Мовчання Лазаря

Марія, сестра Лазаря, зустрічає Христа, Микола Ге

Мене завжди дивувало, чому про таке надзвичайне диво, як воскресіння Лазаря, згадує лише євангеліст Іоанн? Тепер я, здається, зрозумів. Незважаючи на всю значність і популярність, це був епізод сімейної історії.

Марфа, Марія, Лазар – це були свої, і, схоже, до цього сімейного кола якщо не по крові, то по духу належав і святий Іоанн, улюблений учень Спасителя.

І цей учень свідчить, що Христос теж був своїм у цій сім’ї: “Ісус же любив Марфу і сестру її та Лазаря” (Ін. 11:5), і про це знали всі.

От Лазар захворів, і сестри посилають до Ісуса: “Господи, ось, кого Ти любиш, нездужає” (Ін. 11:3). Христос любив Лазаря і, проте, дав йому померти, і ми знаємо, що для Господа це теж був подвиг: коли Він дізнався про кончину Свого друга, Він заплакав (див. Ін. 11:35).

Христос, Який плаче. Це дуже дорогі сльози, тому що Бог оплакує не Єрусалим, не Ізраїль, який гине, не самого Себе і Свої майбутні страждання – Він плаче про якогось Лазаря. Незначний чоловік, що нічим себе не проявив, відомий лише тим, що двічі помер і дружив з Богом.

Один з численних мільярдів тих, які жили, живуть і мають намір далі жити, а потім померти – маленьких, безіменних, звичайних людисьок; не геніїв, не імператорів, не філософів, а просто чиїхось братів, синів, друзів. Страшну таємницю відкриває нам євангеліст Іоанн про Христа: Він любить Свого друга, знає, що він помре, дозволяє йому померти і оплакує його смерть.

Ми звикли повторювати: Бог є Любов. Бог любить мене, і цих малюків, і стареньких. Любить. А знає ця Любов, що я помру, саме я, Його улюблений брат і син і друг? Знає. І плаче. І страшиться разом зі мною.

І дозволяє мені пройти цим сумним шляхом “усієї землі” (3 Цар.2:2), яким пройшов Сам, і знає, що це таке на власному досвіді. Чому ж я повинен померти?

Чому це має статися саме зі мною? Чи може хтось відповісти на це запитання? Мудрі віддають перевагу мовчанню. Навіть Лазар мовчить.

От гостре і тяжке питання: чому мовчить Лазар? Чому всі, хто помирав по-справжньому, зберігають мовчання, не пускаються в барвисті описи мук або обителей втіхи?

І Господь теж не дає відповіді. Він просто пропонує довіритися Йому, пройти Його шляхом. І не лише моє життя і мою смерть довірити Йому, але і життя і смерті тих, хто мені дорогий, і я знаю, якщо кому і можна довіряти, то це Він – Бог, Який може плакати. Він хворіє і помирає з кожним, люблячи кожного сильніше за всіх інших.

Лазар не просто помер. Він почав розкладатися. Є на світі процеси безповоротні. У мертве тіло, що розпалося, не може повернутися життя. Але життя повернулося, і тління повернулося назад. Бог окликнув Свого друга по імені: “Лазарю! Вийди геть” (Ін. 11:43).

Як це, напевно, страшно і радісно – почути Бога, Котрий кличе тебе по імені. Мій Автор і Творець, Котрий вигадав мене, полюбив мене, вигадав мені ім’я, – кличе мене, і чи може хтось не відгукнутися?

Як чудово одного дня почути своє ім’я з вуст Божих! Не потрібно жодних інших засобів, щоб пробудити від найміцнішого смертельного сну, від могильної дрімоти – нехай Бог назве тебе, бо жити – це відгукуватися на голос Божий.

Від цього голосу все стає на свої місця, зникає будь-який обман і морок. Голос Божий не сплутаєш ні з чим. Як бідна Марія, заплакана і самотня, упізнала Воскреслого Христа тільки, коли Він назвав її по імені. Вона думала: от садівник ходить цим сумним садом – убогий і безпритульний, як я, – він зрозуміє мене, підкаже, де шукати мертвого Бога.

– Маріє!

Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! Що означає: Учителю! (Ін. 20:16).

Ми всі занадто добре знаємо, коли було Воскресіння Лазаря, яке значення воно має в євангельській історії. Відомо, що це “зухвале” диво остаточно зміцнило рішення юдеїв віддати Христа на смерть.

А ще це була маленька репетиція повстання від смертельної дрімоти кожного з нас – Божих дітей, друзів і братів. У дитинстві мама будила мене словами: “Вставай, соню, Царство Небесне проспиш”. Це її так бабуся навчила.

І вкладаючись спати, занурюючись у свій останній сон, я думатиму: не проспати б Царства Небесного; розбуди мене, Господи, вчасно, розштовхай, як слід, не соромся. І одного дня після довгого сну я почую цей ні з чим незрівняний голос:

– Саво, прокинься!

– Анушко, прокидайся!

– Прокинься, Глебушко!

– Катю, вста-а-вай!

– Прокидайся, Сашко!

– Петю! Воскресай!

– Підіймайся, Олю!

– Годі спати, Васю!

– Прокидайтеся, діти, от – ранок Нового Дня!

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Попередній запис

Контрапункт Лазаревої суботи

Уміння слухати – велика рідкість. А людина монологу – звичайна справа. Усі ми не раз бували учасниками бесіди, коли одночасно ... Читати далі

Наступний запис

Святі жінки-мироносиці

Мироносиці йдуть до Гробу, Роберт Белл Коли Господь ходив з проповіддю, навколо Нього завжди було багато ... Читати далі