Падіння
Щастя в людській сім’ї вимагає певних очевидних умов. По-перше, люди повинні погодитися бути щасливими. Нікого не можна зробити щасливим у стосунках з іншими окрім його (чи її) волі. Ніхто не може дати сімейного щастя жінці, яка просто не хоче виходити заміж, – яким би ідеальним не був її жених. По-друге, щастя припускає особисте зростання – ми змінюємося, стаємо іншими, щоб вмістити це щастя. А ростемо ми, приймаючи рішення, проявляючи свою свободу; ми вибираємо між вірністю і зрадою, турботою про інших і вередливим егоїзмом, довірою Богові або відмовою Йому довіряти.
Ми не станемо чесними і вірними, поки в нас не буде можливості виявити чесність (а значить, мати можливість вкрасти – і не зробити цього) або вірність (а значить, мати можливість зрадити – і відмовитися зраджувати). Не можна бути вірним Господові, Який нічого вам і не довіряв. Ми зростаємо в людей, здатних на щастя, – навіть тимчасове, тим більше вічне – коли на кожному повороті добровільно обираємо шлях, який веде до нього.
Але оскільки ми маємо справжню свободу і самі є авторами своїх рішень, ми можемо вибрати і хибний шлях. Ми можемо вибрати нещастя. І наші прабатька зробили саме це. І ми продовжуємо це робити зараз. Усе наше буття несе на собі відбиток катастрофи космічних масштабів, яку Церква називає гріхопадінням. Саме ця катастрофа є причиною усього зла – усього болю, горя, загубленості і відчаю нашого світу. Гріх – не просто поганий вчинок або сукупність поганих вчинків; це глибоке зіпсуття самої людської природи, яке проявляє себе в конкретних актах зла, як, наприклад, алкоголізм проявляє себе в конкретних актах випивки. Іноді віру в зіпсованість людини і світу знаходять «похмурою». Насправді, вона повна світлої надії – ми вважаємо, що нинішній стан світу і нас самих ненормальні, що ми створені для чогось набагато кращого, що в основі реальності лежить Божа любов, що створила нас для безмежного щастя, а нещастя, що зазнаються людьми зараз, є прояв глибоко невідповідного стану світу. І ми віримо в те, що цей стан буде виправлений.
Спокутування
Спокутування – дуже велике і багатозначне поняття. Ми кажемо, що хтось спокутував свою провину, коли він зробив – або зазнав – щось, що дозволяє виправити наслідки його вчинків і відновити його стосунки з людьми. Наприклад, злочинець відбув покладене йому покарання; погана людина виправилася і доклала зусилля для того, щоб загладити спричинене нею зло; той, хто завдав матеріального збитку, повністю за нього розплатився. Але в спокутуванні, коли в нього втручається Бог, з’являється інша сторона – воно не просто нейтралізує наслідки скоєного зла, воно перетворює їх на ґрунт, на якому росте якесь нове добро. Один з прикладів ми можемо знайти в Біблії: це історія Йосифа, якого брати із заздрості продали в рабство в Єгипет, де він після низки подій зайняв високе становище при дворі фараона і, завдяки свій вірі і передбачливості, врятував безліч життів, у тому числі – своїх братів. Як каже він своїм братам: «Ось, ви замишляли проти мене зло; але Бог перетворив це на добро, щоб зробити те, що тепер є: зберегти життя великій кількості людей» (Бут. 50:20).
Я знаю чоловіка, який був героїновим наркоманом, – він завдавав великої шкоди собі і тяжке горе своїм рідним. Він йшов звичайним у таких випадках шляхом: від рідкісного вживання до все більш частого, від менших доз – до більших, від відносного життєвого благополуччя – до повного розорення і конфліктів із законом. Настав, проте, момент, коли він зрозумів, що помре, і дуже скоро. Тоді він заволав до Бога про спасіння і звернувся по допомогу – духовну і медичну – у подоланні своєї вади. Зараз він вже давно не вживає наркотики і працює в організації, яка надає допомогу наркоманам. Його власний страшний досвід дає йому можливість допомагати іншим людям, які знаходяться в такому ж становищі. Зло, яке він скоїв у своєму житті, не просто прощене і забуте після того, як він покаявся і навернувся до Бога, – досвід його подолання виявився фундаментом для добра, яке інакше він не міг би зробити. Бог здобуває перемогу над злом не тим, що абсолютно не дає йому відбуватися (це означало б позбавити створений світ самостійності, а людей – права вибору), а тим, що припиняє зло, а його наслідки обертає в добро. Бог працює над спокутуванням пропащого світу – багатьма, часто невідомими нам таємничими шляхами. Але центральні події історії спасіння нам добре відомі – вони сталися близько двох тисяч років тому на Близькому Сході, у Палестині.
Цим подіям передує довга підготовка – Бог обирає Собі народ, древній Ізраїль, общину вірних, якій Він відкривається як єдиний Бог, Творець усього сущого. Він довго веде цей народ і терпляче учить його відкидати хибних язичницьких богів і зберігати вірність тільки Йому. Він також обіцяє через пророків прихід Спасителя, який позбавить людей від зла і гріха і покладе початок месіанській ері – ері відновленої близькості між людьми і Богом, ері миру і гармонії. Про все це дуже детально оповідає частина Біблії, яку ми називаємо Старим Завітом; а Новий Завіт починається з події, заради якої все це здійснювалося. Віра старозавітного народу Божого досягає своєї вершини в Діві на ім’я Марія, Тій, яку, за її пророцтвом, ублажатимуть всі роди, тобто благословлятимуть і прославлятимуть, усі покоління, бо вона стане Матір’ю Господа.
Через неї сам Бог входить у створений Ним світ Людиною на ім’я Ісус з Назарету. Він стає ембріоном, немовлям, дитиною, юнаком, чоловіком. Бог-Син стає Сином Людським, людиною, в усім подібною до нас, окрім гріха. Він входить у нашу історію зсередини, як один з нас, щоб – як каже Він сам – «послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45). Ми не можемо спокутувати себе, загладити свої гріхи, відновити наші стосунки з Богом – це робить сам Бог в особі Ісуса Христа. Праведність проявляється у випробуваннях; максимальна праведність – перед лицем максимального зла. Любов Божа билася за нас – і перемогла – коли ми зненавиділи її і розіпнули. Як каже апостол, – «Бо Христос, коли ми ще були немічні, в призначений час помер за нечестивих. Бо навряд чи хто помре за праведника; хіба що за добродійника, можливо, хтось i зважиться померти. Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим 5:6-8).
Найбільший жах і трагедія – зрада і вбивство Сина Божого – обертається найбільшим тріумфом – Його воскресінням. Бог обертає смерть у життя, поразку в перемогу, невтішну скорботу – у вічне тріумфування. Сили гріха і зла проти своєї волі служать лише розкриттю любові Божої – тепер ми знаємо Бога не лише як Творця, але і як Визволителя. Так, подібно до жаху Страсної П’ятниці, усі жахи світу будуть не просто згладжені – їх подолання послужить фундаментом для чогось немислимо радісного і прекрасного.