Де є Бог? – запитують люди. – Якщо Він існує, то чому не хоче стати видимим?»
Немає сумнівів у тому, що Бог існує. Якби Його не було, не було б і тебе. Якщо ж існуєш ти – той, кого не було, а тепер живе, а потім знову не існуватиме, – то мусить бути і Хтось, Хто ніколи не виникав, а існував завжди.
Бо якщо існуєш ти, значить небуття ніколи не існувало. Бо якби колись було цілковите небуття, то воно існувало б і тепер. З абсолютного нічого не може постати щось. Адже якщо тепер існує щось, то це є підтвердженням того, що ніколи не існувало цілковитого небуття. Отож, насправді завжди було щось. Філософія називає це екзистенцією. Бог існував завжди, Він ніколи не виникав, а є Тим, Хто є. Це приголомшлива правда, яку наш розум може прийняти, але ніколи не зможе до кінця зрозуміти. Чому взагалі щось існує? – запитує філософія. Природніше було б, якби існувало абсолютне небуття. Натомість ми маємо справу з абсолютним буттям, існуванням, екзистенцією.
Запитання «Де є Бог?» подібне до запитання «Де твої думки?». З одного боку, думок немає ніде, а з другого – вони є всюди. Кожен з нас знає, що думки існують, послуговується ними, передає їх; вони формують людство, змінюють людей, бувають великими або малими, спокусливими або виховними.
Хоч думки записано в книжках, вони, однак, невидимі. Ми передаємо думки за допомогою голосу й мови, телефону і радіо, а також жестів. Думки втілені в наших будинках, меблях, двигунах, пристроях, апаратах, у надбаннях культури. Не існує нічого, у чому не було б думок. Та все ж ми можемо запитати, де вони, чому не бачимо їх? Так само й Бог є невидимо видимий.
«Бог, як світло, пронизує кожну створену річ і все, у чому є життя. Самотній камінь у полі має ореол Його подиху й на світанку та ввечері оточений, наче фіолетовим флюїдом, світлом сонця, якого не видно. Він – як тепло в подиху всього живого. Він не чує годин, що б’ють на вежі, ділячи час на шматки, і не бачить ані днів, ані ночей, ані всіх тих змін, які несе час. Він – наче спокійне сяйво та велика тиша, де чутно голос, який Його зрікається. Він так добре мовчить, що ти навіть можеш подумати, що Його нема. Він – спокійне серце всіх атомів», – каже Іво Андрич[1].
Бог перебуває поруч з тобою й торкається тебе. Він – душа твоєї душі. Він – серце твого серця. Він – думка твоєї думки. Він – життя всього життя, що існує в природі. Його торкається твій дух, а Він гладить твою душу. Він – ніжність, у якій ти розвиваєшся. Він – простір і час, у якому реалізується твоє життя. Він – вічність твоїх днів. Його торкається твоя молитва. Його ранять твої гріхи. Його болить твій біль, і Його рука постійно тримає твою долоню. Він перебуває навколо тебе, над тобою, перед тобою і позаду тебе.
«В Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28), – твердить св. Павло. Бога не можна обійти, від Нього неможливо втекти. Запитувати, де Він, – це те саме, що цікавитися, де повітря, яким дихаєш, де любов, яка робить тебе сильнішим, де музика, якої не бачиш. Бога не чуєш і не бачиш, не торкаєшся й не вдихаєш Його, але на Ньому стоїш, у Ньому рухаєшся, до Нього йдеш, Його прагнеш. Він – прагнення твоїх прагнень.
Бог завжди тут. А де ти? Його очі завжди дивляться на твоє обличчя. Чому ж ти не хочеш повернутися до Нього, чому свідомо не помічаєш світла Його очей на своєму лиці? Це не Бог сховався від нас, а ми – від Нього. Гріх, гордість, нехтування, вина, інтелектуальні лінощі віддаляють і ховають нас від Нього.
Дозволь, щоб сьогодні тебе осяяло світло Його лику. Зупинися перед Його поглядом і дозволь, щоб тебе омив блиск Його очей. Побудьте разом. Це буде найпрекрасніша зустріч твого життя. Ти і Бог. А далі спробуй молитися.
Молитва – це і є зустріч з Богом.
[1] Іво Андрич (1892-1975) – югославський письменник хорватського походження, лауреат Нобелівської премії з літератури 1961 р. – Прим. пер.
