Психологічна реальність. Зовсім нещодавно мені відкрився третій рівень істини в Заповідях блаженства. Ісус не лише показав нам ідеал, до якого слід прагнути, щоб отримати очікувану нагороду; Він не просто потряс засади нашого суспільства, побудованого на культі успіху, – Він чітко і ясно виклав одну чисто психологічну істину. І це найглибша з усіх істин, які нам дано пізнати в земному житті.
Заповіді блаженства учать: те, що приносить досягнення успіху в Царстві Небесному, допоможе нам і в земному житті, тут і зараз.
Мені було потрібно багато років, щоб усвідомити цю істину, і тільки зараз я починаю помалу розуміти Заповіді блаженства. Кожного разу, коли я перечитую їх, вони мене приголомшують: їх багатство примушує мене побачити мою власну убогість.
Блаженні убогі духом… Блаженні лагідні… У книзі Пола Джонса «Розумники» переконливо розповідається про те, про що кожен з нас і так здогадується: люди, яких ми обожнюємо, яких прагнемо наслідувати, яких бачимо на обкладинках барвистих журналів, – це насправді не такі цілісні, щасливі, урівноважені люди, якими ми їх собі уявляємо. За світськими стандартами, герої книги Джонса (Ернест Хемінгуей, Бертран Расел, Жан Поль Сартр, Бертольт Брехт та ін.) – успішні люди. Але якщо придивитися до них, то бачиш: це компанія нещасливців, себелюбців і насильників.
Мені, як журналісту, доводилося брати інтерв’ю в зірок – спортсменів, кіноакторів, музикантів, відомих письменників, політиків і телеведучих. Ці люди щодня мелькають на телеекранах і на сторінках газет і журналів. Ми стежимо за їх життям, за кожним їх вчинком. Нам цікаво, у що вони одягнені, що їдять, якими видами спорту займаються, кого люблять, якою зубною пастою користуються. Але скажу вам: мій небагатий досвід свідчить про правоту Пола Джонса. Наші «ідоли» – найнещасніші люди з усіх, з ким мені доводилося зустрічатися. Більшість з них марно намагаються впоратися з власними сімейними проблемами. Майже всі вони залежні від своїх психоаналітиків. За якоюсь іронією долі ці «герої» і «спасителі світу» постійно мучаться сумнівами і не упевнені в собі.
Також мені доводилося спілкуватися з людьми, яких я називаю «людьми служіння». Це лікарі і медсестри, які працюють серед найнижчих верств суспільства, у лепрозоріях Індії. Я знайомий з випускником Прінстонського університету, який управляє нічліжкою для бездомних у Чикаго. Лікарі залишають високооплачувану роботу, щоб служити людям у глухому містечку на Міссісіпі. Медперсонал, який працює в Сомалі, Бангладеш і інших районах зосередження людських страждань. Ті самі доктори наук, яких я зустрів в Арізоні, сьогодні живуть десь у джунглях Південної Америки – перекладають Біблію на мало кому відомі мови.
Я готовий був славити цих людей, захоплюватися їх служінням, але мені і на думку не спадало заздрити їм. І от сьогодні я думаю про ці дві групи людей – зірок і людей служіння: останні, як мені здається, знаходяться в кращому положенні, на них більше благодаті. І мені радісніше бути поряд із служителями, ніж із зірками. Тільки вони мають духовну мудрість і багатство, радість, якої я не бачив ні в кого іншого. Люди служіння мало мають, багато працюють, не чують овацій натовпу. Вони розтрачують свої таланти і здібності на бідних і неосвічених людей. Але, втрачаючи таким чином свої життя, вони чомусь їх набувають.
Тепер я вірю в те, що убогі духом і лагідні дійсно блаженні. Їм належить Царство Боже. Вони успадкують землю.
* * *
Блаженні чисті серцем. У моєму житті був період, коли мені доводилося боротися із сексуальними спокусами. Саме тоді я і наштовхнувся на одну статтю, яка привела мене до книги «У що я вірю», написану французьким католиком Франсуа Моріаком. Мене уразило, що Моріак – стара людина – так багато писав про власну похіть. Він пояснював це так: «У старості частенько зазнаєш спокус із подвоєною силою: уява старої людини моторошним чином намагається заповнити те, що відняла в неї природа».
Я знав: Моріак розуміє суть похоті. Новели «Клубок змій» і «Поцілунок прокаженому» принесли йому Нобелівську премію в області літератури. Вони яскравіше за всі інші прочитані мною книги говорять про похіть, пригніченість, гнів, викликаних сексуальним потягом. Спокуса плоті була для автора звичним полем битви.
Моріак відкинув усі традиційні аргументи на захист моральної чистоти, яким його з дитинства учили в католицькій сім’ї. «Шлюб приборкає похіть»: Моріаку це не допомогло, як не допомогло і багато чим іншим, бо того, хто жадає тягне до невідомого, йому хочеться пригод, випадкових зустрічей. «Якщо тримати себе в руках, похіть вщухне»: Моріак вважав, що сексуальний потяг подібно до відливної хвилі, яка своєю силою змиває всі наші благі наміри в глибини морські. «Істинне задоволення приносить тільки моногамний шлюб»: можливо, і так, але це не здасться правдою тому, хто не може задовольнити свої сексуальні бажання в моногамному шлюбі. Отже, ми розглядаємо традиційні аргументи на користь моральної чистоти і бачимо, що вони занадто слабкі.
Моріак приходить до висновку, що самодисципліна, приборкання плоті і логічне мислення – непідходяща зброя проти поривів до статевої розбещеності. Врешті-решт він знайшов лише один аргумент, який переконав його в необхідності зберігати моральну чистоту. Йшлося про одну із заповідей: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». За словами Моріака, «всяка нечистота відділяє нас від Бога. Духовне життя підкоряється своїм законам, причому таким же строгим, як і закони фізичного світу. Тільки чистота може привести до вищої любові, що перевершує всі інші пристрасті, – любові до Бога. Саме про це йде мова – ніяк не менше».
Моя боротьба з похіттю не закінчилася відразу після того, як я прочитав слова Франсуа Моріака. Але можу сказати твердо: його аналіз проблеми виявився вірним.
Любов, якою хоче обдарувати нас Бог, вимагає, щоб ми очистилися, освятилися! Лише після цього ми зможемо прийняти вищу любов, яку ніяк інакше не відчуєш. Тільки жадання цієї любові примушує нас зберігати чистоту. Леліючи хтиві помисли, я заважаю собі наблизитися до Бога.
Чисті серцем – істинно блаженні, бо вони побачать Бога. Це настільки ж просто, наскільки і важко…
* * *
Блаженні милостиві. Істинність цієї заповіді допоміг мені відкрити Генрі Нувен, священик, колишній викладач Гарвардського університету.
Незважаючи на успішну кар’єру, він раптом перебрався з Гарварду в Дейбрейк – містечко в околицях Торонто, щоб покласти на себе виконання нелегких обов’язків. Він вирішив допомогти своєму другу на ім’я Адам. Тепер Генрі служить не інтелектуалам, а молодій людині, яку більшість людей вважають даремним членом суспільства.
От як Нувен описує свого друга:
«Адам – двадцятип’ятирічний хлопчина, який не може говорити, не може самостійно одягнутися чи роздягтися, не може ходити чи їсти без сторонньої допомоги. Він не плаче і не сміється, дуже рідко дивиться в очі людям. Спина його викривлена. Руки і ноги його не слухаються. Він страждає від нападів епілепсії, і, незважаючи на велику кількість ліків, що приймаються, йому дуже рідко випадає день без нападу. Іноді він раптом пожвавлюється і видає стогін. Кілька разів я бачив, як велика сльоза скачувалася по його щоці.
У мене йде близько півтори години на те, щоб розбудити Адама, дати йому ліки, віднести його у ванну, помити і поголити, почистити йому зуби, одягнути його. Відвести на кухню, погодувати сніданком, посадити в інвалідного візка і привезти його туди, де він більшу частину дня приймає лікувальні процедури».
Я був у Торонто в гостях у Нувена і бачив, як він доглядає за Адамом. Зізнаюся: у мене виникли сумніви щодо того, чи правильно Нувен витрачає свій час. Я чув його виступи, читав його книги. Скільки він може дати людям! Невже хтось інший не може доглянути за Адамом? Коли я обережно підняв це питання в розмові з Нувеном, він сказав, що я невірно його розумію. «Я ні в чому собі не відмовляю, – переконував він мене. – Не Адам, а я стаю багатшим від нашої дружби».
І Нувен почав перераховувати мені всі переваги цієї дружби. Час, проведений з Адамом, дарував йому відчуття внутрішнього миру і таке глибоке задоволення, що в порівнянні з ним будь-які інтелектуальні заняття здаються нудними і поверхневими. Сидячи поряд з безпорадним чоловіком-дитиною, він зрозумів, що був одержимий прагненням досягти успіху в науці і християнському служінні, що готовий був битися за успіх. А от Адам навчив його, що «людьми нас робить не розум, а серце, не здатність думати, а здатність любити». В Адамовій простоті він углядів ту саму «порожнечу і убогість», яка повинна опанувати людину, перш ніж її наповнить Бог – той вид порожнечі, який ченці-відлюдники досягали за роки духовних пошуків і приборкання плоті.
Під час усієї нашої розмови Генрі Нувен наполегливо повертався до мого питання. Здавалося, він не розуміє, як я міг задати його. Він згадував усі нові і нові радощі, яких набув у дружбі з Адамом. Дійсно, він відчував абсолютно інший духовний спокій, такого не знайти у величних коридорах Гарварду, його можна набути лише біля ліжка нетямущого Адама. З Дейбрейка я від’їжджав повністю упевнений у власній духовній убогості. Адже я так намагався розпланувати своє письменницьке життя, щоб багато що зробити і багато що встигнути! Ні, блаженні милостиві, бо, як я побачив, вони помилувані будуть.
