Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог
Вона чекала терпляче. З високо піднятою головою – в усіх сенсах. Навдивовижу вродлива, люблена, така впевнена у своєму завтра, попри постійні переїзди і зміну краєвидів за полотном шатра. Вона приставала на всі пропозиції свого чоловіка, бо безмежно йому довіряла. Навіть тоді, коли вони їхали зі свого красивого дому, все далі й далі від рідного цивілізованого …
Девора ніколи не мріяла про славу й визнання – хіба таке взагалі могло трапитися з жінкою? Вона була доброю дружиною і відданою мамою, гостелюбною господинею. Її дім завсіди повнився особливою атмосферою тепла й родинності: у печі палахкотів життєрадісний вогонь, а обіди й вечері, що збирали довкола великого й завжди філігранно прикрашеного столу всю сім’ю, минали …
Скорчившись під кущем, він ковтав власні стогони, наче гіркі пігулки. Ноги-руки ламало, голова розколювалася, у животі нило. Його отруєне тіло тремтіло, ховаючись від ілюзорного холоду в спекотний палестинський полудень, однак поруч не було нікого, хто вкрив би його теплою ковдрою, подав би води, витер піт із чола. Чоловікові було надто кепсько, щоби пробувати розібратися, що …
Попри те, що він працював, оцінюючи національні ризики (на власній шкурі, чи то пак – шлунку), його будні можна було назвати доволі передбачуваними, ба навіть безтурботними. Дорогий костюм, акуратна зачіска й ретельний ранковий манікюр, далі – ґречні вітання зі співробітниками в просторих коридорах палацу і власне робочий день за щедрим царським столом у присутності Його …
Відповідальність, що лежала на Мартиних плечах, ніколи не видавалася їй непосильною ношею. Марті подобалося бути старшою сестрою: турбуватися про Лазаря й Марію, господарювати. Їй подобалося ділитися, віддавати. Кожну полицю в оселі вона витирала двічі, підлогу вимітала тричі, а їжі готувала вдосталь, щоби нагодувати й випадкового приходька, коли доведеться. Труднощі не могли заскочити Марти зненацька: навіть …
Він ненавидів своє життя і свою роботу. Ненавидів керівництво (окупанти!). Ненавидів підлеглих (колаборанти!). Зрештою, людей, із якими доводилося працювати, він теж ненавидів. Особливо за те, що власне через них усе склалося саме так. Його ніхто ніколи не любив, скільки б він не пнувся з останніх сил. Він ріс без батька – і це чомусь було …
Кожен удар ціпка по золотистих зернах віддавав гулом у голові. «А… мені… набридло… їсти… зерна… з остяками… хай… Мідіян… подавиться… тою… пшеницею… як… Ізраїль… давиться… зараз… своїми… божками… Не навіки… покинув… нас… Бог… А поки… Він… зглянеться… я… однаково… не буду… їсти… зерна… з остяками… Я… не… буду!..» Зерна було небагато – скільки тої пшениці …
Усе своє життя Йона був добрим і чуйним чоловіком. Послух Богові був його єдиною життєвою позицією, скільки він себе пам’ятав. Він виконував усі приписи й постанови – не тому, що мусив. Це завжди приносило чоловікові радість. Його робота полягала в тому, щоби настановляти людей свого народу на Божий шлях. І він завжди робив це віддано. …
Усі жінки навколо перебували в безконечних перегонах, головна винагорода яких – чоловік. Бути біля чоловіка, стояти за ним – у цьому вважалося найбільше щастя. Зрештою, інакше в цьому суспільстві бути й не могло. Статус жінки залежав спершу від статусу її батька, тоді – від наявності в неї чоловіка, здатності народжувати, особливо синів, ще пізніше – …
Він завжди був трохи дивним: не брав того, що йому не належало, не впивався виглядом жорстокості в місцевих театрах, не кепкував із переможених, жінку собі взяв тиху і благочестиву, з Богом говорив радісно. Поки його друзі навідувалися до розбещених Каїнових доньок, гнобили знедолених і шаленіли від смаку крові у своїх бійцівських клубах, Ной різьбив човники …