Коли я згадав перед приятелькою, що мене запрошено проповідувати про «Сім останніх слів» у соборі св. Патрика в Нью-Йорку, її реакція мене зовсім не здивувала: «Сім останніх чого?».
Хоча богослуження, зосереджені на Семи останніх словах, почали відправляти, згідно з деякими розповідями, у XVI столітті, чимало благочестивих вірних не знайомі з цією традицією. Тож невелика довідка видається цілком доречною.
Сім останніх слів – це сім останніх речень, або фраз, або висловів, які промовив Ісус, коли висів на хресті в Страсну п’ятницю, принаймні, відповідно до євангельських свідчень. (Можливо, були також інші слова, які лишилися незаписаними).
Традиційно їх розташовують таким чином:
- «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34).
- «Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лк. 23:43).
- «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мр. 15:34; див. Мт. 27:46).
- «Оце, жоно, твій син!… Оце мати твоя!» (Ів. 19:26-27).
- «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!» (Лк. 23:46).
- «Прагну!» (Ів. 19:28).
- «Звершилось!» (Ів. 19:30).
Окинувши оком цей список, ми побачимо, що Ісус промовляє один раз в Євангеліях від Матвія і Марка, тричі – у Луки і тричі – в Івана. Тож перше питання, яке люди часто ставлять про Сім останніх слів, звучить так: «Якщо ці вислови настільки важливі, то чому вони не з’являються у всіх Євангеліях?». Направду, якщо розглядати Матвія і Марка як одне ціле (оскільки Матвій, імовірно, спирався на Євангеліє від Марка), жоден вислів у кожній з Євангелій не з’являється в інших. Чому?
Щоб відповісти на це питання, потрібно зрозуміти одну річ щодо Нового Заповіту. Тож дозвольте мені запропонувати вам короткий огляд того, як писалися Євангелія.
Написання Євангелій охоплювало кілька стадій. Спочатку було Ісусове фактичне прилюдне служіння, яке почалося приблизно 30 року. Далі з’явилася «усна традиція», коли розповіді про те, що Ісус казав і робив, передавалися усно, від особи до особи. У ті часи не було потреби писемної фіксації: Ісусові апостоли, учні, послідовники та інші свідки завжди могли безпосередньо розповісти про свої зустрічі з Ним. У деяких подій було чимало свідків; в інших мало; і в кількох – лише один[1]. Але доки є свідки, книжки не потрібні. Крім того, чимало ранніх учнів не вміли ні писати, ні читати.
Навіть на цій ранній стадії відмінності між різними усними традиціями були цілком імовірні. Передусім, не всі свідки могли описувати події достоту так само. Кожен підкреслював ту чи іншу річ, залежно від того, що вважав важливим. Ми вже бачимо, як різні варіяції могли закрадатися в розповідь про Ісуса, і це допоможе відповісти на питання, чому Євангелія не завжди годяться одна з одною і, зокрема, чому в кожній з них немає всіх Сімох останніх слів.
Після того як безпосередні свідки померли (і стало зрозуміло, що Ісус, як дехто сподівався, не повернеться скоро), почалася наступна стадія. Вона вимагала редакторської роботи тих, хто укладав Євангелія для ранньої Церкви, відомих як «євангелисти»: Матвія, Марка, Луки і Івана[2]. Поступово Церква визнала ці чотири книги правильними, або «канонічними» Євангеліями – з огляду на їхній широкий вжиток, богословську ортодоксальність і зв’язок з апостолами[3].
Кожен євангелист писав для різної авдиторії і тому наголошував на різних частинах розповіді, іноді опускаючи те, що інший автор міг би вважати важливим, або додаючи фрагменти, які іншому автору видавалися несуттєвими. Це також допомагає пояснити, чому вони обирали деякі Ісусові фрази, промовлені на хресті, й оминали інші. Ба більше, деякі з висловів Ісуса на хресті міг знати один євангелист, але могли не знати інші.
Три Євангелія – Матвія, Марка і Луки – переплетені. Хоча існують суперечливі теорії щодо того, як вони пов’язані, цілком очевидно, що це саме так. Більшість учених вважає, що Євангеліє від Марка з’явилося першим, і що євангелист писав до неєврейської спільноти приблизно 70 р. від Р.Х. Євангеліє від Матвія, написане приблизно 85 чи 90 року і звернене здебільшого до юдейської спільноти – це розширена і виправлена версія Марка, доповнена іншими історіями. Лука, який був, імовірно, язичником (неєвреєм), усе ж мав певне уявлення про юдейські звичаї, коли писав своє Євангеліє приблизно в той самий час, що й Матвій; він також спирався на Марка і доповнив свою оповідь іншими історіями. Однак і Матвій, і Лука покладалися водночас на незалежне джерело передань[4].
Хоча Матвій, Марко і Лука редагували свої книжки, щоб звернутися до особливої спільноти читачів, їхні Євангелія настільки подібні, що їх називають синоптичними Євангеліями, бо вони містять численні фрагменти, на які можна дивитися разом. (Грецьке syn-opsis приблизно й означає «дивитися разом»).
Євангеліє від Івана, що написане пізніше – найімовірніше, для християн східного Середземномор’я наприкінці І століття – уводить кількох персонажів, яких немає в інших трьох Євангеліях, зокрема Никодима; чоловіка, народженого сліпим; жінку-самарянку і Лазаря. По суті, лише кілька епізодів Ісусового прилюдного служіння, що переказані в Івана, перегукуються з тими ж подіями в синоптичних Євангеліях.
Отже, легко побачити, чому Сім останніх слів можуть відрізнятися від Євангелія до Євангелія. Ці фрази відбивають не лише останні Ісусові слова на хресті (принаймні, які збереглися в Євангеліях), але й також те, що первісні спільноти, для яких писали євангелисти, вважали найважливішим. Тож Сім останніх слів важливі для розуміння не лише Ісуса, але й Ранньої Церкви.
Тепер, коли ми дещо знаємо про Євангелія, постає питання, звідки походить традиція богослужень, зосереджених на останніх словах Ісуса.
Це пояснити важче. Ще в II столітті були спроби «порядкувати» Сім останніх слів, щоб надати їм деякої злагоджености[5]. Деякі вчені, як я вже згадував, датують богослуження, пов’язані з цими висловами, ще XVI століттям, однак достеменно визначити їхнє походження нелегко. Нині, у всякому разі, ми можемо стверджувати, що теперішня практика поширюється на Церкви різних християнських конфесій і зазвичай є частиною богослуження, яке відбувається в соборі чи церкві в Страсну п’ятницю. Крім того, композитори використовували Сім останніх слів як обрамлення для хорових творів. Зазвичай Сім останніх слів містять певне поєднання молитви, музики і роздумів.
Здебільшого церкви використовують сімох різних промовців, іноді з різних церковних конфесій, і кожен з них розмірковує над одним із висловів. В єзуїтській церкві в Нью-Йорку, де я часто служу месу, парох зазвичай запрошує єпископальних священиків (чоловіків і жінок), баптистських пасторів, лютеранське духовенство, членів католицьких чернечих орденів і мирян з різних верств суспільства, щоб отримати широкий спектр думок з приводу Страсної п’ятниці. Цього ж разу, кардинал Тімоті Долан, архиєпископ Нью-Йорка, запросив мене стати єдиним доповідачем, що спонукало деяких єзуїтів вигукнути, з неабиякою турботою про парохіян собору св. Патрика: «Усі сім? Лише ви?».
Якщо мої роздуми й поєднує одна всеосяжна тема, то це спосіб, яким Ісусові страждання допомагають Йому зрозуміти нас. Деякі здогади набули особливої ваги не тільки в моєму житті, але й житті людей, які приходять до мене по духовні настанови й пастирську пораду. Людина, якій ми молимося, Чоловік, якого сподіваємося наслідувати, Той, хто воскрес із мертвих, розуміє нас – тому що прожив людське життя, і це життя, особливо в Його останній тиждень, було сповнене страждань.
Звісно, ця думка аж ніяк не нова. Послання до євреїв каже: «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (Євр. 4:15).
Це не значить, однак, що страждання – єдина важлива частина Ісусового життя. І справді, упродовж всієї християнської історії стражданням Ісуса приділяли надмірну увагу. Розглядаючи Його винятково як «Чоловіка болів», ми оминаємо решту Його прилюдного служіння, яке сповнене великої радости.
Чи є хоч якісь сумніви, що Ісус був радісною особою, яка несла радість іншим? Ісусові зцілення – чоловіка, який був розслаблений тридцять вісім років, жінки, яка нездужала дванадцять років, чи малої дівчинки, яку вважали мертвою, – і це лише кілька прикладів – були джерелом не тільки зачудування, але й радости. І відповідно до численних дослідників Нового Заповіту, чимало Його відрадних притч і висловів були не просто мудрими й розважливими, але й примушували сміятися до сліз.
І справді, деякі з людей того часу вважали Ісуса занадто легковажним, і Він також це визнав, порівнявши, як сприймають Його та Івана Христителя: «Бо прийшов був Іван, що не їв і не пив, вони ж кажуть: Він демона має. Прийшов же Син Людський, що їсть і п’є, вони ж кажуть: Чоловік ось, ласун і п’яниця, Він приятель митників і грішників» (Мт. 11:18-19; див. Лк. 7:33-34).
Іншими словами, Ісус каже, що Його картають, як один біблійний дослідник сказав мені, за «гуляще життя». Принаймні іноді Його не вважали досить «поважним». Врешті-решт, Своїм першим чудом Він забезпечив вином свято. Ісус, належить пам’ятати, був цілковито людиною; і як такий, Він мав цілковито людське почуття гумору і навіть радости. «Чоловік болів» частіше був «Чоловіком радости».
І все ж ця книжка розповідає переважно про те, як Його страждання в Страсну п’ятницю допомагають Йому розуміти нас. Звісно, Ісус – цілковито людина і цілковито Бог, а тому Він наділений божественним знанням. Але оскільки Він також людина, то, перефразовуючи Послання до євреїв, ми не можемо розуміти Бога, що відділений від нашого досвіду. Ми не молимося Богові, Якому невідомі труднощі нашого життя. Ми не маємо Бога, Який дивиться на нас згори і жаліє, неначе багач, що бачить безхатька на вулиці й каже: «Який сором».
Радше ми маємо Бога, Який багато страждав, і, як побачимо, іноді страждав так само, як і ми. Отже, ми маємо чуйного Бога, співчутливого Бога, Бога, Який розуміє наше життя, бо Він спізнав наше життя. Це найглибша форма розуміння і співчуття, яку будь-коли бачив світ. І в цих коротких розважаннях я хотів би запросити вас до глибшого знайомства і стосунків із Богом, Який розуміє нас.
[1] Інші допоміжні постаті, такі як Симон Кириней, що підносив під час страстей Ісусів хрест, також могли надати особисті свідчення.
[2] «Євангеліє» (Gospel) походить від староанглійського godspel, або «добра новина». «Євангелист» походить від грецького euangelion, «добра новина» або «добре послання»
[3] Daniel J. Harrington, SJ, Jesus: A Historical Portrait (Cincinnati: St. Anthony Messenger, 2007), c. 7. Традиційно вважають, що Марко спирається переважно на свідчення Петра, Луку пов’язували з Павлом, а Івана – з «улюбленим учнем», згаданим у тому Євангелії.
[4] Це джерело вчені називають «Q», від німецького Quelle, що означає «джерело».
[5] Brown, Death of the Messiah, 2, 972.