Сумніви у воскресінні

Герберт Шмальц, Воскресіння. Ранок

Багато незбагненного зберігають архіви історії, але можна сміливо стверджувати, що найнеймовірніше в них – життя Ісуса Назарянина і таємниця, якою увінчалося Його життя. Справедливо вважають, що ця таємниця виходить за межі, досяжні для людського розуміння. Але є факти, якими аргументує історик. У ту мить, коли Церква, ледве народившись, здавалося, назавжди загинула, коли будівля, зведена Ісусом, лежала в руїнах, а Його учні втратили віру, все раптом докорінно змінюється. Невимовна радість змінює відчай і безнадію; ті, які щойно покинули Учителя й зреклися Його, сміливо провіщають перемогу Сина Божого.

Щось сталося, без чого не було би самого християнства…

Найперше свідчення про подію належить людині, у житті якої зустріч з Ісусом викликала повний переворот. Вона відбулася через 5-6 років після Голгофи. Ця людина – Савл Тарсійський, згодом – апостол Павло, писав християнам Коринфу: «Бо я передав вам спочатку те, що й сам прийняв, а саме: що Христос помер за гріхи наші, за Писанням, і що Він був похований, і що воскрес на третій день, за Писанням, і що явився Кифі, потім одинадцятьом; потім явився більш як п’ятистам браттям одночасно, більшість яких живуть і донині, а деякі й померли; потім явився Якову, також усім апостолам; а після всіх явився і мені, мов якомусь виродкові. Бо я найменший з апостолів і недостойний зватися апостолом, тому що гнав Церкву Божу» (1Кор. 15:3-9)[1].

Це свідчення Павла разом з пасхальними оповідями Євангелій приводить нас до реального факту, який духовно воскресив учнів і повів їх на проповідь Доброї Вісти.

Архієреї думали, що з галилейським Месією покінчено, але тепер вони виявилися безсилі зупинити новий рух. Оповідь сторожі про незвичайні феномени, які супроводжували зникнення тіла, звісно, могла збентежити синедріон. Знадобилася своя офіційна версія.

Було оголошено, що вночі, коли сторожа задрімала, учні Ісуса викрали Його тіло й почали розповідати, ніби Він живий. Через століття це звинувачення усе ще повторювалося тими, хто хотів «раціонально» пояснити пасхальну віру християн»[2]. Вони не зважали на одну психологічну проблему: якщо апостоли брали участь у змові чи знали про неї, звідки взялася б у них сила духу й сміливість відстоювати свідомий обман навіть перед лицем смерті? За проповідь Воскреслого був розп’ятий Кифа, страчений Яків Зеведеїв, побитий камінням Яків Справедливий; за неї багато інших апостолів витримали бичування, в’язниці, переслідування властями Риму та Юдеї й пожертвували життям.

Розп’яття апостола Петра, Лука Джордано

Але чи не могло статися, що тіло Розп’ятого забрав хтось інший, звісно, не за наказом Пилата чи Синедріону, бо тоді вони легко розкрили б обман, а, скажімо, невідомі люди? Прихильники цієї думки забувають, що те ж саме подумали учні, побачивши спорожнілу гробницю, і впали у ще більший смуток.

Зміна ж відбулася в них лише після того, як вони на власні очі побачили Господа.

Галюцинація? Плід хворої уяви? Залишимо це пояснення тим, хто думає, що у світі все можна пізнати лише засобами науки. Насправді ж гіпотеза, яка зводить початок християнства до розумового засліплення кількох галилеян – маловірогідна. Ісуса бачили дуже різні люди. Він з’являвся за різних обставин й у багатьох місцях окремим людям, групам і великим зібранням. Ці з’явлення з повною вірогідністю переконали їх у тому, що смерть не владна над Ісусом, що вона «не могла втримати Його». Якщо це було маячіння душевнохворих, як воно могло охопити сотні таких не схожих між собою очевидців і дати такі тривкі результати? І нарешті, чи були серйозні передумови для ілюзій такого роду? Адже, пригнічені смертю Ісуса, учні втратили віру в Його месіанство. Слова Учителя про воскресіння залишилися незрозумілими для них, а суть служіння Христового розкрилася їм згодом.

Зводити все до суб’єктивних переживань апостолів – означає перебільшувати їхню роль у виникненні християнства. Євангелія написані в середовищі, де авторитет апостолів був безсумнівним, але євангелісти аж ніяк не зображували Петра та його друзів могутніми, геніальними натурами, пророками, здатними створити світову релігію. Вони любили свого Равві, але ж однієї любові для такого перевороту замало. Недостатньо й посилання на «враження», яке справила особистість Ісуса на їхні душі. Ніхто не говорив, що Ісая, Будда або Конфуцій воскресли. А цих людей теж оточувала любов послідовників, про що свідчать саркофаги над їхніми тілами.

Тільки про гріб Господній було сказано: «Його нема тут…»

Деякі скептики припускали, що Ісус не вмер на хресті, а був непритомний і, отямившись у печері, пішов до Своїх учнів. Але зовсім незбагненно, як людина, ослаблена втратою крови й тортурами, яка потребувала догляду, ледь жива, могла мати вигляд тріумфатора? І де тоді Він переховувався опісля? Та й взагалі, розп’ятий після того, як Його ноги були пробиті цвяхами, не зробив би й кроку.

Окрім того, слова апостола Павла та інші джерела, поза всяким сумнівом, мають на увазі не просто повернення до життя, схоже на чудо у Вифанії, але повну переміну, що сталася в Ісусі. Обличчя Його хвилями змінювалося так сильно, що багато хто не відразу впізнавав Учителя. Апостол Павло бачив лише сліпуче світло й чув голос Воскреслого, Який говорив з ним арамейською мовою.

Павло по дорозі в Дамаск, Френк Мейсон

Христос проходив крізь зачинені двері, з’являвся несподівано і так само зникав. Одне слово, це був не колишній Учитель, котрий, як і всі люди, корився законам земного світу. Не випадково в першу хвилину деякі сприймали Ісуса за мару, й Він був змушений переконувати учнів, що справді воскрес у тілі.

Вислів Павла «тіло духовне» є, очевидно, стрижневим для розуміння пасхальної таємниці. Воно означає, що в саду Йосифа Аримафейського сталася єдина свого роду перемога Духа, яка, не знищивши тіла, дала нову, вищу форму існування. Камінь був відкинений лише для того, щоб учні пересвідчилися, що могила порожня, що воскреслий відтепер не знає перепон. Він пройшов крізь агонію та смерть і незбагненним для нас способом набрав іншої, духовної тілесності. Апостол говорить про неї, як про ступінь буття, яке чекає на всіх людей, але в ту мить Боголюдина була першою, яка попередила загальне перетворення.

Це було з’явлення Сина Божого в славі, яке провістив сам Ісус на суді Каяфи. Первосвященик побачив у Його словах Богозневагу, а жалюгідний кінець Назарянина мав підтвердити думку Синедріону. Апостолам же пасхальні з’явлення відкрили істинність пророцтва. Ісус відкрився їм тепер не тільки як Христос і Учитель, а як Маран (гр. Господь) – Господь, як воплочення Бога Живого.

Воскреслого не бачили ні члени трибуналу, ні Пилат. Коли б незаперечна очевидність дива змусила їх визнати Його, це стало б насильством над духом, який противиться Богові. Лише ті, хто любив Христа, хто був обраний Ним на служіння, змогли побачити «славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1:14). Для апостолів воскресіння було не тільки радістю віднайти Учителя. Воно означало перемогу над силами пітьми, стало запорукою кінцевого торжества Правди Божої, нездоланності Добра, уособленого в Ісусі Назарянинові. «А якщо і Христос не воскрес, – говорить ап. Павло, – то й проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1Кор. 15:14). Цією думкою житиме християнство, бо в День Пасхи Церква не просто сповідує віру в безсмертя душі, але й подолання смерті, мороку і розкладу.

Месія – Збавитель. Він добровільно віддав себе у владу руйнівної стихії і боголюдською силою утвердився над нею, припідняв завісу майбутнього. Від цього священного дня не замовкає над землею благовіщення свободи і спасіння.

Не тільки майбутнє осяяне світлом Пасхи. Воскресіння означає реальність присутності Христа серед вірних Йому. «Вчення», «ідеї» приносили людям чимало вождів і пророків. Ісус же сам залишається з Церквою як Брат і Співрозмовник, як Друг і Спаситель, як вічно перебуваючий образ, звернений до світу…


[1] Павло навернувся близько 36 року. Послання написав у 50-х роках, вже після того, як від Петра, Івана та Якова дізнався про подробиці пасхальних подій. Павло не згадує про Марію Магдалину та інших жінок з цілком зрозумілої причини. Тоді ніхто не зважав на свідчення жінок. У ІІ ст. Цельс зверхньо писав про жінку, що була «несповна розуму», якій видалося, ніби вона бачила Воскреслого.

[2] Євангеліст Матфей, єдиний з авторів канонічних Євангелій, згадує про сторожу біля гробу. Він говорить про те, що в мить воскресіння сторожа налякалася коливаннями землі і з’явленням яскраво виблискуючого ангела. Вони «стали як мертві», тобто знепритомніли. За Мф. камінь від входу відкотив блискавко-подібний ангел (28:2-4).

Попередній запис

Він воскрес – Його нема тут

Святі жінки біля Гробу воскреслого Христа, Анібале Каррачі 9-14 квітня Коли 8 квітня зайшло сонце, закінчився ... Читати далі

Наступний запис

Явлення Воскреслого

Дорога в Еммаус, Роберт Цюнд Євангельські оповіді про з’явлення Христа приділяють багато уваги тому, як новий ... Читати далі