Розп’яття

7 квітня

В Єрусалимі досі показують «Шлях скорботи» (Vіa dolorosa), яким люди вели на смерть Спасителя світу. З євангельських часів багато змін сталося в топографії міста, й тому важко відстоювати вірогідність передання. Безсумнівно, однак, що саме такою вузенькою східною вуличкою рухалася процесія, яка опівдні, в пасхальну п’ятницю 14 нісана, вийшла з Преторії[1].

Нікого з близьких не було поруч із Засудженим. Він йшов серед похмурих солдатів; два злочинці, мабуть, спільники Варавви, ділили з Ним шлях до місця страти. Кожний мав табличку із зазначенням його провини. Табличка на грудях Христа була написана трьома мовами: єврейською, грецькою і латинською, щоб усі могли прочитати її. Вона зазначала: «Ісус Назорей, Цар Юдейський» (Ін. 19:19).

Напис на Хресті, Джеймс Тіссо

Синедріон намагався протестувати проти такого напису, оскільки бачив у цьому зневагу патріотичних почуттів народу. Але Пилат цього разу залишився непохитним. “Що я написав – те написав” (Ін. 19:22), – відповів він, задоволений, що хоча б таким чином спромігся зробити прикрість людям, які змусили його до цього вчинку.

За жорстоким правилом, приречені самі несли поперечки хрестів, на яких їх розпинали…. Ісус йшов повільно. Влада ж намагалася покінчити зі справою швидше, до початку торжеств. Тому центуріон зупинив Симона, юдея з Киренейської общини, який повертався зі свого поля до Єрусалиму й наказав йому нести хрест Назарянина. Згодом сини цього чоловіка стали християнами й, мабуть, від нього почули подробиці голгофської трагедії[2].

Біля Єфраїмської брами похід оточили люди. Почулися плач і голосіння жінок. Ісус обернувся й уперше за тривалий час промовив: “Дочки єрусалимські! – сказав Він, – Не плачте за Мною, а плачте за собою і за дітьми вашими. Бо ось надходять дні, коли скажуть: блаженні неплідні, і утроби, які не родили, і груди, які не годували! Тоді почнуть говорити горам: упадіть на нас! І пагорбам: покрийте нас! Бо коли із зеленим деревом таке роблять, то що ж буде з сухим?” (Лк. 23:28-31). В ці останні години Він усе ще думав про долю, якої зазнає Єрусалим через сорок років…

Вийшли з міста й повернули до крутого головного пагорба, розташованого поблизу стін, біля шляху. За свою форму він дістав назву «Голгофа» – Череп або Лобне місце[3]. На його вершині мали поставити хрести. Римляни завжди розпинали засуджених біля велелюдних шляхів, щоб їхнім виглядом залякувати непокірних. На пагорбі страчуваним дали напій, який притуплює відчуття. Його робили єврейські жінки для полегшення страждань розіп’ятим. Але Ісус відмовився під питва, готуючись перенести все в повній свідомості.

Розп’яття на хресті не тільки вважалося ганебним кінцем, але й було однією з найгірших нелюдських страт, які винайшов давній світ. Воно поєднувало фізичні тортури з моральним приниженням. Не випадково імперія від цього «найжахливішого й найогиднішого» виду смерті оберігала всіх, хто мав римське громадянство. Розпинали, звичайно, бунтівних варварів та рабів. Запозичена римлянами з Карфагена страта застосовувалась уже в дні Республіки.

Засудженого голим прив’язували, а іноді й прибивали до стовпа з поперечиною й залишали на повільне вмирання. Задуха мучила його, сонце палило голову, усе тіло німіло від неприродного положення, рани запалювалися, завдаючи нестерпного болю. Бували випадки, коли люди висіли на хрестах багато днів; іноді їм живцем птахи викльовували очі….

Щоб рідня не могла врятувати розіп’ятих, біля хрестів виставляли озброєну охорону. І цього разу було виділено чотирьох солдатів з наказом виконати вирок і залишитися на місці страти для охорони. Конвоєм командував уже не трибун, як у Гефсиманії, а тільки центуріон. Влада зрозуміла, що тривога була марною, ніяких непорядків процес не викликав. Прихильники Галилеянина розбіглися, а до багатьох звістка надійшла запізно. Арешт, суд і страта відбулися швидко, як і планував Синедріон. Якщо хто й повірив у месіанство Ісуса, то зараз усі вони були паралізовані, адже хрест означав єдине: Назарянин – лжемесія. Про Його домагання нагадував тепер іронічний напис, прибитий до хреста.

Здалеку за стратою спостерігав натовп галилейських жінок. Це були: Марія Магдалина, Марія Клеопова, Саломія та інші. Серед них – і Мати Господа зі своєю сестрою. Горе і відчай їх були безмежні. От він – «престол Давидів», приготований для Месії! З усіх пророцтв виповнилося лише одне: “Душу пройме меч” (Лк. 2:35). Як могло статися, що Бог допустив оце? Ісус, втілена Віра й втілена Любов, стояв беззахисний перед Своїми катами. Чи давно Саломія просила в Нього почесного місця для синів? А зараз Він має вмерти разом зі злочинцями…

Жінки бачили, як солдати зірвали з Ісуса одяг, залишивши на Ньому лише набедрену пов’язку; бачили, як був приготований хрест і як Засудженого поклали на нього[4]. Почувся страшний стукіт молотків, яким заганяли до рук та ніг величезні цвяхи. Це був незрівнянний ні з чим жах. Симон Киренейський, що стояв обіч, почув слова Ісуса: “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23:34).  Справді, ні бездушні кати, ні ієрархи, які домоглися засудження Ісуса, не розуміли, що діється в цей час. Для одних страта була перервою в нудних буднях казарми, інші були певні, що відгородили народ від «месіта» – небезпечного богохульника і спокусника.


[1] Ін. говорить, що вирок винесено Христові «близько шостої» (19:14). За нашим обчисленням часу – це час опісля півдня (на сході добу лічили з вечора). Вказівку Ін. більшість біблеїстів вважає точнішою, ніж у Мк. (15:25), де розп’яття призначили на третю годину (Лк. 23:44, мабуть, повторює хронологію Мк.). На користь достовірності повідомлень Ін. говорить те, що між вранішнім засіданням синедріону і вироком мало минути принаймні кілька годин.

[2] Те, що Мк. говорить про Симона як про “батька Олександра і Руфа“, не пояснюючи, хто ці люди (15:21), вказує на знайомство з ними його читачів. Мабуть, Руф – це особа, що згадується ап. Павлом серед членів однієї з першохристиянських общин (“Вітайте Руфа, обраного в Господі, і матір його і мою” – Рим. 16:13). За свідченням Мф, Мк і Лк, Симон був родом з єгипетського міста Кирени. Репатріанти з нього мали в Єрусалимі власну синагогу (Діян. 6:9). Симон та інші свідки розп’яття, поза сумнівом, зберегли спогади про нього, які ввійшли пізніше в Євангелія.

[3] У наш час майже не виникає сумнівів щодо місця Голгофи. Воно було за Старою стіною біля Ефраїмських воріт. Там, мабуть, був безлюдний кам’яний кар’єр. Для християн Голгофа швидко стала місцем ушанування. Про неї не забули і після того, як у 30-х роках ІІ століття імператор Андріян спорудив там нові будівлі. Поблизу був і гріб Господній, над яким у ІV столітті звели храм Воскресіння.

[4] Засуджені зазвичай висіли на хресті оголеними. Але в Юдеї було прийнято залишати їм набедрену пов’язку. Згідно з Євангеліями, Христа не прив’язали, а прибили до хреста (Ін. 20:25). Деякі критики сумнівалися в цьому, але археологічна знахідка біля Єрусалиму довела, що в Юдеї так страчували.

Попередній запис

Вирок

Пилат зробив висновок, що духовенство лише із заздрощів мстить популярному Проповідникові, а згідно з римським правом, для смертного вироку немає ... Читати далі

Наступний запис

Смерть

Хрести з повішеними поставили і завалили їх камінням біля підніжжя. Тепер охорона чекала останнього подиху засуджених. Щоб згаяти час, солдати ... Читати далі