Месія: Цар і Спаситель

Пророк Ісая записує своє пророцтво про народження Месії

Мойсеєва релігія народилася з ідеєю спасіння. Перша заповідь Декалога нагадує, що Ягве визволив Свій народ, що страждав у неволі. Широкі верстви найчастіше сприймали спасіння дуже конкретно, як збавлення від ворогів і стихійного лиха. Пророки ж одухотворили цю надію, вклавши в неї есхатологічний зміст.

За Біблією, світ уже давно перебуває в занепаді і потребує зцілення. Життя людське – коротке, мов сон, воно минає в безплідній боротьбі. Люди заглиблені в метушню. «Народжуючись у гріху», вони неминуче тяжіють до загибелі. Як мало схоже це царство пітьми і страждань на здійснення волі Божої!…

До подібних висновків дійшло і багато давніх філософів Заходу і Сходу. На їх думку, смертний – іграшка сліпих пристрастей і обставин; невблаганна воля панує над усім, прирікаючи всесвіт битися в замкненому колі.

Усвідомлення недосконалості світу привело до розвитку «вчень про спасіння». Їх можна звести до трьох типів.

Одні (Платон) вихід вбачали в кращій організації суспільства, інші (Будда) – у містичному спогляданні і втечі від життя. Однак обидва рішення об’єднувала спільна передумова: ні людина, ні божество не спроможні внести радикальні зміни у влаштування світу. Можна лише досягти часткового полегшення страждань або сподіватися на скасування самого буття. Третій тип сотеріології виник в Ізраїлі та в Ірані. Тільки там була впевненість, що зло можна подолати, що в майбутньому станеться перетворення, яке є вищою метою людського життя. При цьому перси вважали, що Добро і Зло – це два однакових полюси буття, ніби два боги-суперники; біблійні ж пророки відмовилися від цієї принадливої теорії. Ягве явив їм Себе як єдиного і одного. Він «не сотворив смерті», Його воля – привести всесвіт до гармонійної довершеності.

Але звідки тоді недосконалість, що йде врозріз із Божим задумом? Вона ж не схожа на владу диктатора. Бог залишає за створінням свободу у виборі шляху. Світ покликаний на власному досвіді пізнати, що справжнє життя – лише з Тим, Хто дарує його; відхід від Нього веде до провалу в безодню небуття. Тільки добровільно йдучи на заклик Творця, творіння буде гідне Його.

Автори Біблії, застосовуючи мову священної поезії Сходу, зображували дух руйнування, який чинить опір Божій Премудрості у вигляді Змія чи Дракона, невгамовного і бунтівного, як морські хвилі. А згодом Письмо дало цьому чорному демонічному потокові, що виник у творінні, ім’я Сатани, тобто, супротивника. Через нього «ввійшла у світ смерть» (Прем. Соломона 2:24).

Природа, яку ми бачимо зараз, не повністю відповідає вищому накресленню. Тому в ній панують пожирання, боротьба, смерть і розклад. Саме серед такого двоїстого спотвореного світу й опинилася створена людина, яку Біблія уособлює в образі Адама.

Він став відображенням Бога в природі, «подобою» самого Сущого.

Древній співець псалмів, вражений величністю нічного неба, не міг приховати свого подиву: «Що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним? Ти створив його мало чим меншим за ангелів, славою й честю увінчав його» (Пс. 8:5,6).

У Книзі Буття говориться про царствену роль Адама, про його «панування» над тваринами. За словами Біблії, він перебував у «саду Едема», тобто був захищений від природного зла близькістю Бога. Але, наділений свободою та силою, Адам піддався спокусі поставити свою волю вище від волі Творця.

Писання описує цю духовну катастрофу в оповіді про гріхопадіння людей, які послухали Змія і забажали панувати над світом незалежно від Того, хто їх створив, іншими словами – «бути, як боги».

Цим був зруйнований первісний Завіт між ними і Сущим.

Гріх знищив або спалив багато обдарувань людини, він поширювався як епідемія, повсюди пускаючи своє отруйне коріння. «Оброблювач і хоронитель» природи Адам став її ворогом і насильником. Над самим людським родом завладарювали темні стихії, підкоряючи його собі і перетворюючи землю на пекло. І все ж, як Сатана не зміг повністю змінити вигляд світу, так і насіння гріха не знищило поривань людини до вищого і суму за втраченим.

Центральна суть благої вісти Біблії полягає в тому, що Бог не покинув світу після його падіння. Він закликав праведників, які серед пітьми і божевілля зберігали Йому вірність, і через них поновлював священний Завіт. Вони й започаткували вибраний народ, який став знаряддям досягнення мети Провидіння.

Суть цієї мети лише поступово з’ясовувалась у свідомості Ізраїлю. Спершу він мав довіритися Господові, віддати себе Його провідництву. З покоління в покоління вожді, пророки і мудреці зміцнювали віру в прийдешнє, поглиблювали сприйняття Царства. Вони знали, що настане день, коли чудовисько хаосу буде повержене і впаде перешкода, яка відділила світ від Бога. Передуватиме ж усесвітньому переворотові з’явлення Месії-Христа. Він буде нащадком Давида, сина Ієсеєвого, але народиться тоді, коли царський дім втратить земну славу.

«І вийде паросток від кореня Ієссеєвого, і гілка виросте від кореня його; і спочине на ньому Дух Господній, дух премудрости і розуму, дух ради і кріпкости, дух відання і благочестя» (Іс. 11:1,2).

У серці Божому Месія був «від віку», а Його прийдешньому царству не буде кінця. Його з’явлення відновить згоду між людьми і природою, між світом і Творцем.

Однак есхатологія пророків не вичерпувалась очікуванням Христа. «День Господній», говорили вони, стане днем найвеличнішого Богоявлення. Сам Позамежний прийде у світ. Сам Потаємний стане явним і близьким для синів людських.

Але чи не безрозсудність, чи не марнота сподіватися на це? Адже Бог нескінченно вищий за усе створене! «Його бачило око, та бачити більше не буде». Мудреці старозавітної Церкви відповідали і на це запитання. За їх ученням, є лики Несповідного, які ніби звернені до природи і до людини. Застосовуючи земні поняття – символи, їх можна назвати Духом, Премудрістю і Словом Господнім. У них зосереджена та міра божественності, яка співвідносна зі створінням. Ними дарується існування всесвіту і через них Сущий відкриється людині.

Коли пророки пробували описувати з’явлення Слова чи Духа, вони уявляли його світовим катаклізмом, який струшуватиме небо і землю. Так само і Месія бачився більшості з них могутнім тріумфатором, оточеним силами небесними. Лише деякі пророки, наприклад, Ісая Другий, зображували Його без ореола зовнішнього блиску.

«Ось, Отрок Мій, Якого Я тримаю за руку, обраний Мій, до якого благоволить душа Моя. Покладу дух Мій на Нього, і сповістить народам суд; не заволає і не підвищить голосу Свого, і не дасть почути його на вулицях; тростини надламаної не переломить, і льону, що димить, не загасить» (Іс. 42:1-3).

Аж до євангельських часів віра в Месію-воїна промовляла до народу значно переконливіше, ніж ідея містичного месіанізму. У римську добу бойовий революційний дух здобув явну перевагу. Мрія про Спасителя стала земною утопією, яка надихала партизанів Гавлонита.

Чому Ісус відкрито не засудив цей напрям?

Мабуть, причина полягала в тому, що Він черпав Свої ідеї з пророчих книг. Люди ще не були готові відділити в них справжнє прозріння від традиційних метафор, у які воно зодяглося. Тому Христос, не торкаючись форми пророцтва, намагався лише відтінити його духовний зміст, вказати те основне, що було в біблійній есхатології. Коли Він називав Себе Сином Людським, коли говорив про Себе як про благовісника свободи і зцілення, коли давав зрозуміти, що був в іншому світі «раніше від Адама» – все це означало, що саме Він і є Грядущий, чий прихід провістили пророки. Та Христос відкрив те, чого не передбачив жоден із них. Богоявлення здійснилося в Ньому самому, в обітованому Месії. Безмірне і всеохоплююче набуло людського образу, і голос – у Теслі з Назарету, у «Синові Бога Живого».

Попередній запис

За кого ви Мене маєте?

Ісус розмовляє з учнями, Джеймс Тіссо Літо-осінь 29 р. Очевидно, для того, щоб перечекати, доки вгамуються ... Читати далі

Наступний запис

Син Божий

Христос в Емаусі (фрагмент), Карл Генріх Блох У Біблії ми часто зустрічаємо такі вирази, як «син ... Читати далі