Уривок для читання: Мк. 15:33-39
«Воістину Чоловік Цей був Син Божий» – такі слова вимовив загартований у боях римський воїн. Що спонукало його зробити таке несподіване сповідання? Ми ніколи не дізнаємося, який сенс вкладав у свої слова сам сотник, але в будь-якому випадку його слова дійсно дивні – адже він дивився на Ісуса під час Його страждань і смерті!
Давайте на хвилину замислимося про цю людину. Він, без сумніву, обійшов весь древній світ, багато що побачив, брав участь у незліченних битвах. Смерть в усіх її проявах була йому добре знайома. І ось тепер, дослужившись до звання сотника, він виявився закинутим в один з найдальших куточків імперії в безславній ролі командира загону, відповідального за приведення у виконання смертних вироків.
День за днем він виконував накази Пилата, по-варварськи розправляючись з неугодними для окупаційного режиму людьми. Приходячи після роботи додому, до дружини і дітей, він, можливо, забував жах і крики вмираючих, зневажливі погляди натовпу. А може, і ні. Але співчуття, якщо воно і було в нього колись, давно притупилося, і він вже ніяк не реагував на агонії засуджених і на їх смерть. Одна страта на Голгофі нічим не відрізнялася від другої, які б «нововведення» не вигадували його підлеглі, намагаючись урізноманітнити похмуру процедуру розп’яття.
Того дня сотник у котрий раз повів своїх солдатів, що підганяли ув’язнених усе до того ж пагорбу, як овець на заклання. Йому належало простежити за розп’яттям Ісуса з Назарету. Але щось сталося. Він бачив смерть і раніше, але, спостерігаючи за останніми годинами життя цього Нещасного, він абсолютно несподівано для себе усвідомив, що не може залишитися байдужим до цієї смерті. Щось у цій вмираючій людині справило на нього глибоке враження, і він мимоволі вигукнув: «Воістину Чоловік Цей був Син Божий!» Що це були за слова – твердження або питання? Чи були вони обдумані чи вирвалися мимоволі, на подив оточення? Солдатам рідко доводиться чути таке від свого командира!
Сотникові слова дійсно викликають подив. Як би ні дивитися на нещасного, прибитого до одного з тисяч хрестів, що вишикувалися уздовж палестинських доріг, – мовчазних свідків тріумфу римського правосуддя над провінційними злочинцями – навряд чи можна подумати, що перед нами людина, яку любить і до якої благоволить Бог. Хіба Він допустив би такі страшні муки Свого улюбленого? Недивно, що юдеї вважали, що ніби кожен, «хто висить на дереві» проклятий Богом і залишений Ним без якоїсь надії на спасіння. За часів Ісуса кожен, хто відвідував хоч би щось на кшталт середньої школи, знав – розіп’ятий відкинутий Богом.
Жахливі слова з вуст вмираючого Ісуса, на перший погляд, підтверджують, а не спростовують цю думку. «Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?». Ми розуміємо, що трагедія хреста для Ісуса полягала не лише в тілесних муках, не лише в смерті, що неминуче насувалася, але в повному відчуженні від Бога, свідоцтвом чого стали Його страждання. І як міг хтось, почувши Ісусові слова, вирішити, що перед ним воістину улюблений син Божий, на якому (у той самий момент) спочило благовоління Отче, від якого Бог ніколи не забере Свою любов, турботу, якого Він не перестане благословляти.
Євангелія із самого початку підводять для нас завісу цієї таємниці, показуючи життя Ісуса як одну довгу розмову в молитві з Отцем. Він переживав нескінченну радість, виконуючи Отчу волю. Євангеліє від Марка починається з опису небесного голосу, що не залишив сумнівів у Божому благоволінні до Ісуса. Сотникові слова наприкінці книги перекликаються з Божим голосом, показуючи читачу, що думав про Ісуса автор Євангелія. Як тяжко переживав Ісус розлуку з улюбленим Отцем! Можливо, саме цей біль, так явно і непідробно вилився в хресних словах, і здолав скам’янілість сотника, і проник глибоко в його серце. Перед ним на хресті висіла людина, яка любила Бога, бо тільки щира любов може так страждати від розлуки. Вигук Ісуса, що пролунав з хреста, можна уподібнити плачу дитини, яка випадково загубилася в натовпі.
Це був заклик любові, якій довелося зіткнутися з втратою любові у відповідь, що раніше не залишала її ні на хвилину, любові, без якої немислиме існування. Позбавлена її хоч би на хвилину, дитина плаче від болю і страху. Для Ісуса розлука з Отцем стала найжахливішим з усього, що Йому довелося пережити. Порівняно з цим біль, заподіяний Йому побиттям батогами і розп’яттям, не мав жодного значення. Сотникові слова про те, що ця жалюгідна, змучена, обірвана, принижена, нещасна жертва людської несправедливості в її вищому прояві була і залишається Божим сином, здаються непереконливими. Але саме до такого висновку незмінно приходить віруючий християнин, незважаючи на зовнішні обставини. Це примушує нас переглянути звичні уявлення про Бога, змінює образи, нерозривно пов’язані в нас з поняттям божества. Адже надто часто при слові «Бог» перед нами виникають образи всемогутності, слави, величі, влади (подібні до земного начальства і правителів). Поряд з цією силою немає місця для уразливості, болю, слабкості і страждань.
Та все ж у словах сотника містяться паростки такого розуміння, яке не залишає і сліду від подібного уявлення про Бога, виходячи за усі встановлені рамки і підштовхуючи його до найнесподіванішого висновку. Бог, горе, біль – ці поняття не виключають одне одного. Вмираюча на хресті людина може бути Божим сином, оскільки Бог добровільно піддав Себе цій долі, адже Ісус і є Бог з нами, Еммануїл, великий Сущий. І тоді нам доводиться визнати не лише велич Бога, здатну увібрати в себе Голгофську пітьму, але і той факт, що сама Голгофа, оповита мороком, найкраще виявляє нам характер Бога і Його любов.
Бог якнайповніше відкривається в болі і уразливості вмираючого Ісуса. Безліч книг і проповідей були написані в спробі пояснити, що сталося на хресті. Але є речі, значення яких найясніше проявляється в розповіді про них, а не в їх дослідженні. Стоячи поряд із сотником, ми спостерігаємо за тим, що відбувається. Ми цілком можемо залишитися до цього байдужими, а можемо піти зі зміненими серцями. Залишитися сліпими або ж виявити дивовижну нитку, що зв’язує нас з Ним і навіть зрозуміти, що усе це відбулося заради нас. Ми самі вибираємо: чи впасти нам до підніжжя хреста з вдячною хвалою або, у повній байдужості, холодно спостерігати за тим, як Ісус, розкинувши руки, укладає у Свої обійми весь жах смерті і пекла.
