УМИВАННЯ НІГ – Частина 1

Христос миє ноги апостолам, Пітер Пауль Рубенс

Після повчальних промов Ісуса, які слідують за повідомленням про Його в’їзд в Єрусалим, синоптичні Євангелії знову подають розповіді з точним датуванням, яке підводить до Тайної Вечері.

Марко на початку 14-го розділу зазначає: «Два дні ж по тому мала бути Пасха й Опрісноки…» (14:1), тоді повідомляє про намащення у Витанії та зраду Юди і продовжує: «А першого дня Опрісноків, коли жертвували Пасху, кажуть до Нього учні: «Де хочеш, щоб ми йшли й приготували, – щоб Ти їв Пасху?» (14:12).

На противагу цьому Йоан говорить загалом: «Перед святом Пасхи… Під час Вечері…» (13:1 н.). Вечеря, про яку повідомляє Йоан, відбувається «перед святом Пасхи», тоді як синоптики зображають Тайну Вечерю як Пасхальну Вечерю і, порівняно з Йоаном, говорять про зміщення в часі на один день.

До питань про відмінні хронології та їхнє богословське значення, які багаторазово піддавалися дискусіям, ми змушені будемо ще повернутися, коли осмислюватимемо Тайну Вечерю Ісуса та встановлення Євхаристії.

Година Ісуса

Зупинимось на Йоані, який у своєму повідомленні про Тайну Вечерю Ісуса з учнями перед Страстями робить два цілком характерні йому акценти: спочатку він розповідає нам, як Ісус служить Своїм учням як слуга – вмиває ноги; у зв’язку з цим він змальовує передрікання зради Юди та відречення Петра. Другий аспект полягає у прощальних промовах Ісуса, які сягають свого апогею в Архієрейській молитві. Цим двом важливим моментам ми і повинні приділити нашу увагу.

«Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що вибила Його година переходу з цього світу до Отця, полюбивши Своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (13:3). З Тайною Вечерею прийшла «година» Ісуса, до якої Його від самого початку провадило Його Діяння (2:4). Сутність цієї години Йоан визначає двома головними словами: година «переходу» (metabainein/metabasis); година любові, яка завершується (agape).

Обидва поняття нероздільні і тлумачать один одного. Сама любов є процесом переходу, перевтілення, виходу за межі людського буття, враженого смертю, в якому ми всі відокремлюємось і, врешті-решт, стаємо недоступними одне одному – в іншому вимірі, у який ми не можемо ввійти. Це любов аж до кінця, яка спричиняє перехід, що здається неможливим: вихід за межі замкнутої індивідуальності, що власне є agape, проривом у Божественну сферу.

«Година» Ісуса – це час великого переходу, зміни, і ця трансформація буття відбувається через agape. Це agape «аж до кінця» – вислів, яким Йоан у цьому місці вказує на останнє Слово Розп’ятого: «Звершилось – tetelastai» (19:30). Цей кінець (telos) – цілковита самовідданість, трансформація всього буття і дарування себе аж до смерті.

Коли Ісус неодноразово говорить тут, як і в Євангелії від Йоана, про Свій вихід від Отця та Своє повернення до Нього, ми пригадуємо античну схему про exitus і reditus, про вихід і повернення, як це особливо розроблено у філософії Плотіна[1]. Проте зображені Йоаном вихід і повернення є чимось зовсім іншим, ніж у філософській схемі. Бо як у Плотіна, так і у його послідовників «вихід», що займає місце акту Божественного сотворення, є сходженням донизу, що в результаті перетвориться на падіння: з висоти «Одного» донизу, у щоразу глибші зони буття. Повернення полягає в очищенні від матеріального, у поступовому сходженні вгору, а також в очищенні, яке усуває низьке, і, накінець, знову приводить до єдності з Божественним.

Вихід Ісуса, навпаки, передбачає сотворення не як падіння, а як позитивний вольовий акт Бога. Далі – це процес любові, яка виявляє свою справжню суть саме у сходженні донизу – з любові до істоти, з любові до загубленої овечки – і так у сходженні донизу об’являється істинно Божественне. Ісус, Який повертається до Отця, не перекреслює Свою Людськість як щось забруднююче. Метою Його сходження донизу було прийняття і взяття на Себе цілого людства, повернення додому з усіма людьми – повернення «усією плоттю».

У цьому поверненні відбувається щось Нове: Ісус не повертається сам. Він не перекреслює плоть, а всіх приймає до Себе (Йо. 12:32). Metabasis належить цілому. Коли у 1-му розділі Євангелії від Йоана сказано, що «Свої» (idioi) не прийняли Його (1:11), то ми чуємо, що Він любить «Своїх» аж до кінця (13:1). У сходженні донизу Він зібрав «Своїх» – велику Божу родину, зробив з чужих «Своїх».

Послухаємо далі розповідь євангеліста: Ісус «встав від вечері, скинув одіж, узяв рушника й підперезався. Тоді налив води до умивальниці й почав обмивати учням ноги та обтирати рушником, яким був підперезаний» (Йо. 13:4 н.). Ісус служить Своїм учням як раб, Він «применшив Себе Самого» (Фил. 2:7).

Ось, що проголошує Послання до Филип’ян у своєму величному гімні про Христа: Христос, на відміну від Адама, який намагався власними силами осягнути Божество, зі Свого Божества опускається у Людське буття. «Прийнявши вигляд слуги» і ставши слухняним аж до смерті на Хресті – все це виявлено тут одним жестом. Однією показовою дією Ісус розкриває цілість Свого служіння для спасіння людей. Він скидає Свій Божественний блиск, опускається навколішки. Він обмиває і витирає наші брудні ноги, щоб зробити нас гідними застілля на весільній гостині Бога.

Якщо у Книзі Одкровення міститься парадоксальне висловлювання, що врятовані обмили свої одежі «і вибілили їх у крові Агнця» (Одкр. 7:14), то це свідчить про любов Ісуса, яка йде аж до кінця, очищає й омиває. Умивання ніг символізує саме це – любов-служіння Ісуса, що виймає нас із лещат власної гордині й робить «чистими», достойними Божих ласк.

«Ви чисті»

У розділі про вмивання ніг тричі появляється слово «чисті». Так Йоан торкається головного поняття релігійної традиції Старого Завіту, як і світу релігій загалом. Для того, щоб людина могла приступити до Бога, поєднатися з Богом, вона мусить бути «чистою». Та чим більше вона входить у світло, тим більше почувається забрудненою і потребує очищення. Тому релігії створили системи «очищення», щоб уможливити людині доступ до Бога.

У культових настановах усіх релігій приписи очищення відіграють велику роль: вони формують у людини уявлення про святість Бога, а також про її особисту темряву, з якої вона мусить бути визволена, щоб мати змогу наближатися до Бога. Система культового очищення охоплювала все життя правовірного юдейства часів Ісуса. У 7-му розділі Євангелії від Марка ми знаходимо, у чому полягає грунтовна розбіжність уявлень Ісуса від уявлень про культову чистоту, яку осягали культовими актами; Павло у своїх Посланнях постійно сперечався стосовно питання «чистоти» перед Богом.

У Марка ми бачимо радикальний поворот, якого надав Ісус поняттю чистоти: очищають не ритуальні дії. Чистота і нечистота виникають у серці людини і залежать від стану серця (Мк. 7:14-23).

Однак відразу постає запитання: як очистити серце? Хто ці люди з чистим серцем, які можуть оглядати Бога (Мт. 5:8)? Ліберальна екзегеза стверджувала, що Ісус замінив ритуальне поняття чистоти на етичне поняття: на місці культу і його світу постає мораль. Тоді християнство було б істотно моральним, різновидом етичної зброї. Однак цим ми б не осягнули цілковитої новизни Нового Завіту.

Це істинно Нове звучить тоді, коли Петро в Діяннях Апостолів висловлює ставлення до фарисеїв, які увірували у Христа, коли вони вимагають обрізання поган-християн, щоб ті «берегли закон Мойсея». Петро пояснює, що Бог сам прийняв рішення: «Щоб погани з уст Моїх чули слово Євангелії й увірували… і не вчинив ніякої різниці між нами та між ними, очистивши вірою серця їхні» (15:5-11). Віра очищає серце. Її породжує звернення Бога до людини. Вона не є просто рішенням людини. Віра проявляється тому, що Божий Дух торкає людей із глибини, відкриває їхнє серце й очищає його.

Цю велику тему очищення, яка у промові Петра лише коротко згадується, Йоан прийняв і поглибив у повідомленні про вмивання ніг і у ключовому слові «освячення» в Архієрейській молитві Ісуса. «Уже і ви чисті – словом, яким промовляв Я до вас», – запевняє Ісус Своїх учнів у притчі про виноградину (15:3). Це Його слово, яке проникає в них, перемінює їхнє мислення і бажання, їхнє «серце» і відкриває його так, що воно стає «зрячим», починає бачити.

Під час осмислювання Архієрейської молитви ми знову зустрінемося з тим самим баченням, правда, дещо іншого спрямування, знайшовши прохання Ісуса: «Освяти їх у Твоїй істині» (17:17). «Освячувати» у священичій термінології означає зробити придатним для культу. Слово позначає ритуальні дії, які мусить здійснювати священик перед тим, як постане перед Богом. «Освяти їх у Твоїй істині»: істина – це «купіль», яка робить людину достойною Божої благодаті – так Ісус витлумачує нам тут Свої слова. Людину потрібно занурити в купіль, щоб вона звільнилася від бруду, який відокремлює її від Бога. Ми не повинні забувати, що Йоан говорить не про не абстрактне поняття істини, а про те, що Особа Ісуса є втіленням Істини.

У 13-му розділі Євангелії вмивання ніг, яке здійснює Ісус, є шляхом очищення. Ще раз висловлюється те саме і все ж – в іншій перспективі. Купіль, яка нас очищає, – це любов Ісуса, яка триває аж до смерті. Слово Ісуса не є просто словом, це – Він сам. І Слово Його є істина і любов.

Загалом, це те саме, що Павло виражає дещо у важкій для розуміння формі, коли каже: ми «оправдані Його кров’ю» (Рим. 5:9; пор. Рим. 3:25; Еф. 1:7 тощо). Це знову ж те саме, що змальовано у Посланні до Євреїв у величній візії архієрейства Ісуса. На місце ритуальної чистоти увійшла не просто мораль, а дарунок зустрічі з Богом в Ісусі Христі.

Заново дається порівняння з платонівською філософією пізньої античності, яка – як у Плотіна – базується навколо теми очищення. Це очищення, з одного боку, здобувається через обряди, з іншого, і насамперед – через поступове сходження людини вгору у висоти Бога. Людина очищається від матеріального елементу, стає духом і, таким способом, чистою.

У християнській вірі, навпаки, саме Воплочений Бог є Тим, Хто робить нас по-справжньому чистими і втягує створіння в єдність з Богом. Побожність XIX століття знову звела поняття чистоти до односторонності, більше обмежила його до впорядкованості в сексуальній сфері й цим знову обтяжила зневагою до матеріального чинника, налаштовуючи проти тіла. У широковідомих пошуках людства чистоти Євангелія від Йоана показує нам шлях – сам Ісус вказує його нам: Він, Який є водночас Богом і Людиною, робить нас достойними Божих ласк. Перебування у Його Тілі, наповненість Його присутністю – це найсуттєвіше для людини.

Можливо, в цьому місці доречно зауважити, що переміна поняття чистоти у Посланні Ісуса ще раз свідчить про те, що ми побачили у 2-му розділі про припинення жертвоприношень: культ і новий храм. Як давні жертви були тяглістю очікування Грядущого, отримували своє світло і свою гідність від Грядущого, до якого хотіли наблизитись, так і ритуальна суть чистоти, притаманна цьому культу, разом з ним становили, як сказали б Отці Церкви, – «sacramentum futuri» – етап в історії Бога з людьми, людей з Богом, Який хотів відкрити майбутнє, але мусив відступити, коли прийшла година Нового.

Sacramentum та exemplum – дар і доручення: «Нова заповідь»

Повернімося знову до 13-го розділу Євангелії від Йоана. «Ви чисті», – каже Ісус Своїм учням. Дарунок чистоти – це дія Бога. Людина не в змозі очиститися самостійно, які б системи очищення вона не наслідувала. «Ви чисті» – у цих напрочуд простих словах Ісуса частково відтворено велич таємниці Христа як узагальнення. Бог, Який сходить до нас, учиняє нас чистими. Чистота – це дар.

Однак тут постає закид. У декількох наступних віршах Ісус каже: «Тож коли вмив вам ноги Я – Господь і Учитель, – то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав Я вам, щоб і ви так робили, як оце Я вам учинив» (Йо. 13:14н.). Хіба ми не дійшли таким способом до суто етичного розуміння християнства?

Рудольф Шнакенбурґ насправді говорить про два взаємопротилежні тлумачення вмивання ніг у 13-му розділі. Перше, «в богословському сенсі глибше… розуміє вмивання ніг як знакову подію, яка вказує на смерть Ісуса; друге є суто парадигматичного типу і пов’язане зі смиренним служінням Ісуса, що полягає у вмиванні ніг» (Євангелія від Йоана III, С. 7). Шнакенбурґ наполягає на тому, що у другому тлумаченні йдеться про «досягнення редагування», тому що після нього «друге тлумачення начебто нехтує першим» (С. 12; пор. С. 28). Однак це надто обмежене пояснення згідно зі схемою нашої західної логіки. Для Йоана дарунок Ісуса і подальші діяння учнів пов’язані між собою.

Отці Церкви підсумували цю відмінність між обома аспектами та їхній взаємозв’язок у категоріях sacramentum і exemplum: під sacramentum вони розуміють не окреме Таїнство, а цілу містерію Христа – Його життя і смерті, – в якій Він наближається до нас, людей, через Свого Духа входить у нас і перемінює. Саме тому, що це sacramentum справді очищає людину, оновлює її з глибини нутра, воно стає також динамікою нового існування. Вимога чинити те, що чинив Ісус, не є етичним доповненням до містерії чи, скажімо, її протилежністю. Вона породжена внутрішньою динамікою дару, через який Господь робить нас новими людьми, приймає нас до Себе.

Ця суттєва динаміка дару, через яку Він Сам діє у нас і наше діяння поєднується з Його, особливо виразно проявляється у Словах Ісуса: «Хто в Мене вірує, той так само діла робитиме, що їх Я роблю. А й більше від них робитиме, – бо Я вже йду до Отця Мого» (Йо. 14:12). Тут відображено саме те, про що йшлося у вмиванні ніг і що передане словами «приклад подаю вам»: діяння Ісуса стає нашим, тому що Він сам діє у нас.

Так слід тлумачити мову про «нову заповідь», якою Ісус, після короткого відступу про зраду Юди, ще раз повертається до доручення вмивання ніг один одному, пропонуючи як основу (13:34н.). У чому полягає новизна заповіді? Через те, що тут, урешті, наголошується на новизні Нового Завіту, тобто на питанні про «суть християнства», то важливо надто серйозно прислухатися до цього.

Було сказано, що новизна – окрім вже існуючої заповіді любові до ближнього – проявляється у словах «Любіть, як Я вас полюбив», отож любити до готовності віддати своє життя за інших. Коли б у цьому полягали суть та цілісність «нової заповіді», то ми трактували б християнство як вид крайнього морального напруження. Так пояснюють і Нагірну проповідь: на противагу старому шляху Десяти заповідей, що, так би мовити, визначає шлях пересічної людини, Нагірною проповіддю християнство відкриває шлях угору – шлях радикальної вимоги, в якій проявляється новий рівень гуманності для людства.

Однак хто посміє сказати про себе, що він піднявся вище «посередності» шляху Десяти заповідей, що він, так би мовити, залишив їх позаду себе як очевидне явище і тепер мандрує висотними шляхами у «новому Законі»? Ні, новизна нової заповіді не може визначатися вершиною моральних досягнень. Суттєвим у цих словах є не апеляція до зовнішніх досягнень, а нові підвалини буття, подаровані нам. Нове може походити тільки з дару спільності з Христом і внутрішнього єднання з Ним.

Загалом Августин розпочав своє пояснення Нагірної проповіді – свій перший цикл проповідей після ієрейських свячень – думкою вищого етосу[2], вищих і чистіших норм. Однак у процесі проповідування центр тяжіння все більше переміщувався. Він мусив ще раз визнати, що і стара вимога означала справжню досконалість. Усе виразніше замість претензії на вищість виступає приготування серця (Пор. De serm. Dom. In monte I 19, 59); поступово центром роз’яснення стає «чисте серце» (Мт. 5:8). Більше половини цілого циклу проповідей знаменує головна думка очищеного серця. Так дивовижно взаємозв’язок з вмиванням ніг стає очевидним. Тільки коли ми дозволятимемо самому Господу омивати нас, «робити чистими», ми зможемо разом з Ним навчитися чинити те, що Він чинив.

Усе зводиться до занурення нашого «я» у Нього («Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20). Тому другим ключовим словом, яке часто повторюється в Августина при поясненні Нагірної проповіді, є misericordia – милосердя. Ми мусимо дозволити занурити себе у Господнє милосердя, тоді наше «серце» віднайде правильний шлях. «Нова заповідь» не є просто новою вищою вимогою, вона пов’язана з новизною Ісуса Христа – зі зростаючим зануренням у Нього.

Продовжуючи цю лінію, Тома Аквінський міг сказати: «Новий закон – це дар Святого Духа» (S. theol. І-ІІ q. 106 а. 1) – не нова норма, а нове нутро, подароване самим Божим Духом. Цей духовний досвід воістину Нового у християнстві Августин, урешті-решт, зумів підсумувати у знаменитій формулі: «Da quod iubes et iube quod vis – Дай, що Ти наказуєш, тоді наказуй, що хочеш» (Conf. X 29,40).

Дар – sacramentum – стає exemplum, прикладом, і все-таки завжди залишається даром. Бути християнином – це насамперед дар, який, однак, розвивається в динаміці співжиття та співдії з даром.


[1] Плоті́н (205-270) – давньогрецький філософ-ідеаліст, найвидатніший представник неоплатонізму.

[2] Етос – узагальнена характеристика культури певної соціальної спільноти, яка виражена в системі її панівних цінностей і норм поведінки.

Попередній запис

ПРОРОЦТВО ТА АПОКАЛІПСИС В ЕСХАТОЛОГІЧНІЙ ПРОМОВІ ІСУСА

Пророцтво про руйнування храму, Джеймс Тіссо Перш ніж перейти до апокаліптичної частини промови Ісуса у вужчому ... Читати далі

Наступний запис

УМИВАННЯ НІГ - Частина 2

Христос миє ноги апостолам, Пітер Пауль Рубенс Таємниця зрадника Уривок про вмивання ніг ознайомлює нас з ... Читати далі