Щоб стати щасливим, треба стати упокореним

Цінність дружелюбності

Є немало людей, які прагнуть бути добрими, любити всіх, але при цьому їх радість непостійна чи невелика. У чому проблема таких людей?

Річ у тому, що, зосередившись на глибинному і головному, ми часто забуваємо, не надаємо значення малим і поверхневим своїм вчинкам. Ми можемо бажати людині добра і бути готовими віддати своє життя за неї, але при цьому ми з нею непривітні, різкі, гніваємося, викриваємо в очі, засуджуємо позаочі, виправдовуючи себе тим, що в нас болить душа про її помилки.

Що виходить?

Життя своє за людину ми не віддаємо – такий випадок, як правило, не з’являється. Взагалі не часто буває можливість для якихось значних подвигів. Значить, свою велику любов ми ніяк не проявляємо.

Ми, буває, потерпимо якесь зло, скоєне відносно нас. Але людина часто і не помічає, що вона скоїла, і не розцінює свій вчинок як зло. Тому наша «відсутність реакції» не є для неї проявом добра. Це як би ніщо, порожнє місце для неї.

А що ми проявляємо через свої дрібні вчинки, описані вище? – Нелюбов.

Ми іноді отруюємо життя оточення. Чи, принаймні, не радуємо їх. Тому і життя не радує нас.

Величезне значення для нашої радості має найбанальніша зовнішня дружелюбність. Що гріха таїти, наша гординя, зарозумілість іноді возносять нас так високо, що ми не хочемо «розмінюватися» на дрібне добро, жадаємо (але не здійснюємо) подвигів. А життя, а спілкування складаються саме з дрібних вчинків!

Давайте замислимося, що ми пам’ятаємо про людей, яких вважаємо хорошими? Якщо вони не ризикували за нас життям, не позичили нам великої для себе суми, то ми пам’ятаємо якесь приємне слово (нехай навіть «Привіт!» чи «Радий тебе бачити»), теплий погляд, посмішку, якусь маленьку турботу, рукостискання, яке продовжилося трохи більше, ніж вимагається за правилами звичайної ввічливості. Пам’ятаємо якесь приємне відчуття від людини, яка, насправді, не зробила для нас нічого значного.

Адже недаремно сказано: «Ніщо не дається так дешево і не приносить так багато як ввічливість». Поправимо – не ввічливість, а щира доброзичливість. Ввічливість може бути холодною. Ввічливість якраз може служити недобрій людині для приховання своєї недоброти. Але вже краще приховувати свою недоброту, ніж доброту. Ми ж поводимося доброзичливо в першу чергу для того, щоб людям було добре, щоб їм було трохи легше і радісніше жити.

А найцінніше – бути доброзичливими з тією людиною, яка погано до нас ставиться. Це приносить найбільшу радість, якщо ми робимо це щиро. У Євангелії сказано: «Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика» (Лк. 6:35). А все, що сказано в цій книзі, – правда, і завжди збувається.

І ще там сказано: «Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7:12). А як би ви хотіли, щоб з вами поступали люди – завжди привітно, з щирою доброзичливістю? Чи так, як ви поводитеся з ними?

Упокорювання – запорука постійної радості

Серед усіх злих пристрастей, що мучать людину, найшкідливішою, у тому числі для нашого настрою, являється гординя. Гординя – головна причина самогубств і усього, що їм передує, – смутку, відчаю, депресій. Горда людина не те, що не може бути щасливою, вона не може не бути нещасливою. Тому на подоланні цієї пристрасті зупинимося детальніше.

Що таке гординя чи гордість? Пристрасть гордості підносить нас над іншими людьми, над обставинами, над самим Богом. Вона робить болючими для нас все ті обставини, в яких щось відбувається не за нашою волею, робить неприємними всіх тих людей, які не дивляться на нас від низу до верху. Вона примушує ненавидіти нас навіть самих себе за те, що ми не настільки прекрасні, досконалі і могутні, як хотіли б бути. Загалом, в усіх випадках гординя вбиває любов, породжує образи, ненависть, заздрість, нарікання, марнославство та інші пристрасті.

Гордість робить людину сліпою: вона не бачить своїх вад, у тому числі і самої гордості, і не бачить прекрасних рис інших людей і всіх тих дарів, які дає їй Бог. Гордість робить людину невдахою, бо для викриття гордині, для того, щоб сліпий прозрів і упокорився, Бог руйнує плани гордівника: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6).

Чеснота, яка протилежна до гордості, – упокорювання. Якщо комусь слово «упокорювання» здається сірим, неприємним, ледь не принизливим – це означає, що ми не розуміємо істинного сенсу упокорювання.

Упокорювання робить людину сильною і невразливою. Ніщо не може засмутити упокореного, він завжди готовий до усього, і приємного, і не дуже, усе приймає як належне. Горда людина – як калюжа: кинь у неї камінь – вона вся і розплеснулася, забризкавши оточення брудом. А упокорена людина – як море: воно поглине будь-який камінь безслідно, і навіть кола по воді не підуть. У неї не те що депресії – навіть поганого настрою не буває.

Чому упокорена людина живе в радості і ніщо не може засмутити її? Бо вона усвідомлює свої слабкості, бачить себе такою же недосконалою як інші люди, і тому все те, що з нею трапляється, приймає не як незаслужену, прикру випадковість, а як цілком природний, закономірний і відповідний їй наслідок. Упокорена людина всією душею відчуває справедливість істини, яку ми чули, але не хочемо прийняти: «Усе, що не робиться, до кращого».

Причому, якщо вона при цьому ще і просвічена духовними знаннями, вона бачить за всіма випробуваннями руку Бога, Який допомагає нам виправляти свої недоліки, удосконалюватися, тобто готує нас до блаженного вічного життя в любові і радості. А хіба не радісно бачити турботу Отця про тебе? Ми ж розумні, дорослі люди, а не 3-річні діти, і розуміємо, що виразом любові є не лише цукерки, але і повчання, і викриття, а іноді і покарання. Бо мета, до якої ми йдемо у своєму житті, – досконала любов – висока, і без зусиль її не досягти. А другої спроби не буде.

Упокорювання абсолютно потрібне нам, якщо ми хочемо радіти любити. А також і для успіхів у зовнішній діяльності упокорювання дуже корисне, оскільки покращує наші стосунки з людьми, підвищує стійкість до стресів, дозволяє реально дивитися на речі і приймати оптимальні рішення, а у випадку успіху, навіть величезного, – не підноситися і не божеволіти.

Принцип набуття упокорювання простий

По-перше, треба прагнути до тверезого погляду на самих себе. Вище ми вже говорили про те, що найоб’єктивнішим свідоцтвом про те, що я за людина, є моя реакція на певну житейську ситуацію.

Крім того, потрібно прагнути помічати в інших людях хороше. Мета цієї діяльності – перестати вважати себе якоюсь видатною людиною. Спуститися на землю, стати ближче до людей. Коли сильно підноситеся, допоможе уявне повторення фрази «Я не кращий за інших».

Пригадуються дивні слова одного з древніх: «Блаженний не той, хто творить дива, а той, хто побачив свої гріхи як пісок морський». Це важко зрозуміти, але є така закономірність: чим людина стає кращою, тим більше бачить у себе недоліків. Бо в її душі все більше світла, і вона розрізняє вже такі дрібні вади, які в напівтемряві не помічала. А вад у нас багато. У всіх без виключення. І якщо ми здаємося себе хорошими, це свідчить лише про нашу душевну сліпоту. А душевна сліпота означає не просто, що ми себе не бачимо (ніби, увімкнемо світло – а там чистота і краса), а те, що ми особливо сильно уражені пристрастями – вони і засліпили нас.

По-друге, треба розвиватися в релігійному плані. Мета – перестати бачити себе початком і кінцем усього. Починати розрізняти закономірності у своєму житті, і бачити участь у ньому Бога, а також і темних духів. Як ми можемо не гордитися, поки приписуємо свої таланти собі? А тим часом – це Його дар, який Він сильний і відняти. Віруюча людина розуміє, що гордитися даними тобі талантами – все одно що хвалитися чужими прикрасами.

Як це ні дико, особливо гордівливі люди здатні гордитися і масштабністю зла, яке вони скоюють. Але коли вони зрозуміють, що це не їх воля, що вони маріонетки в руках сатани, який сміється над ними, ненавидить їх, губить – виявиться, що гордитися і тут нічим. Навпаки, це ганьба і крах.

По-третє, завжди треба робити протилежне до того, чого хоче від нас гординя. Як правило, вона хоче від нас нарікання на Бога, смутку, злих почуттів до інших людей. Протилежністю будуть вдячність Богові, радість, добрі вчинки стосовно тих, на кого ми хочемо розсердитися.

Суть упокорювання виражається в короткій молитві: «Слава Богу!» чи «Слава Богу за все!» Тому, коли нам хочеться крушити, ламати, плакати, битися і т. п., будемо замість цього, наперекір своїй гордині, казати: «Слава Богу за все!» Таким чином, ми і свою волю прикладемо наперекір гордині, і призвемо на допомогу Божу силу.

Почати можна з малого. У всіх у нас бувають дрібні помилки, коли щось падає з рук, або ми об щось ударяємося, або виявляємо, що щось забули чи втратили. Зазвичай у таких ситуаціях горда людина лається. Привчимо себе в такі моменти замість лайки казати: «Слава Богу!»

Це зовсім не важко. І станеться диво – через декілька місяців ви побачите, що такі дрібниці вже абсолютно вас не засмучують, ви зберігаєте мирний настрій. Це і є початок упокорювання. І початок вашого зцілення.

Автор: Дмитро Семеник

Попередній запис

Як стати щасливим

Легенда про поганий настрій Одне з найдавніших питань, які мені доводиться чути: «Як настрій?» Це питання здається мені не зовсім ... Читати далі

Наступний запис

Як стати чарівником (початок)

У дитинстві є одна приємна річ: ми ще не знаємо про те, що все хороше в цьому житті дістається працею. ... Читати далі