Безкоштовне чи безцільне?

Народ протестує проти нового законопроекту, який, за словами його критиків, ліквідовує в Росії безкоштовну освіту і охорону здоров’я. Цілком імовірно, що закон дійсно поганий, що він ущемить права громадян – але я зараз не про закон. Я про саму освіту. Якщо нам не подобається закон, потрібно, мабуть, не просто жахатися і чекати, що школи тепер перепрофілювали в борделі (а в дискусії мені довелося чути і таке), але запропонувати якусь здорову альтернативу.

Передусім, дійсно безкоштовної освіти і охорони здоров’я для всіх у нас у країні давно вже немає. Так, є лікарі і вчителі, які самовіддано виконують свою роботу за бюджетні копійки. Якщо пощастить, наші діти потраплять саме до таких. Але ніхто цього, на жаль, не гарантує. А набагато частіше нам доводиться стикатися з іншим (поки скажу тільки про освіту): або абсолютно безкоштовна муніципальна школа в спальному районі, в яку дитину віддавати буває просто страшно, або школа платна. Платність ще не гарантує якості, на жаль, але повна безкоштовність майже напевно гарантує її відсутність. Є, повторюся, і виключення, але їх не надто багато.

Крім того, плата за навчання в школі в нас соромливо називається… та як вона тільки не називається! Спонсорськими внесками, оплатою охоронця, грошима на ремонт у класі, на новий телевізор і на подарунки вчителям. Різниця з оплатою через касу тільки в тому, що в касу платять певну суму за певні послуги і знають, що потім можна зажадати, а всі ці побори абсолютно довільні і жодних прав тобі не надають.

Звичайно, руйнувати те хороше, що існує дійсно безкоштовно чи за символічні гроші, абсолютно не треба. Але так само не треба прикидатися, що наша нинішня система нас влаштовує, і справа тут далеко не лише в грошах. Система очевидним чином порочна, і всі ці збори-подарунки ясно це показують. Врешті-решт, музеї чи бібліотеки теж бідують, але нам і на думку не спадає дарувати після кожного відвідування їхнім співробітникам гроші в конвертику.

Але щоб систему змінити, треба передусім зрозуміти, у чому мета цієї системи, що вона повинна забезпечувати на виході. Наша нинішня шкільна освіта в загальних рисах зберігає принципи радянської системи, результату своєрідного експерименту: дати всьому населенню енциклопедичну освіту, яка була в дореволюційних гімназіях, тільки в скороченому вигляді (скажімо, без древніх мов). Слід сказати, що в цієї системи є немало переваг, особливо в соціалістичному суспільстві, де «кадри вирішують все» і переміщаються з одного місця на інше за волею партії. Чим універсальніше деталі, тим простіше складання.

Але сьогодні така освіта викликає все більше питань – занадто змінився світ, та і науки радикально ускладнилися в порівнянні з гімназійними часами. До ньютонівської механіки додалися квантова механіка і теорія відносності, а ось об’єм людського мозку не змінився. З іншого боку, сьогодні ми навчилися доручати примітивні і стомливі розрахунки електроніці – але школа цього просто не помітила. Мій десятирічний син пачками вирішує приклади з багатозначними числами, як і ми робили в ті часи, коли звичайний калькулятор коштував третину середньої зарплати. Але ось математичному мисленню їх, на жаль, абсолютно не вчать – тільки забивають у голови алгоритми, і перевіряють, наскільки точно вони виконують ці алгоритми і наскільки акуратно записують їх у зошити.

На уроках мови їх учать «підкреслювати орфограми» (вам часто доводиться це робити в буденному житті, дорогі читачі?), але абсолютно не вчать тому, чого так бракує сучасній молоді, вихованій на кліпах і комп’ютерних іграх, – текстовому мисленню. Людина, яка закінчила школу, уміє складати букви в слова і слова – в речення, але межа її сприйняття – есемеска чи електронне повідомлення. У тексті, що складається з десятка абзаців, вона не може виділити головну думку, відстежити аргументацію, розгорнуто виразити своє ставлення. Проте її вчили орфограми підкреслювати.

На уроках англійської – те саме зубріння правил, стандартних відповідей на стандартні питання… Але коли дитина чує англійську мову, вона навіть не намагається її зрозуміти: у шкільному підручнику такого немає. Тому до мого сина, десятирічного, вже ходять репетитори з англійської та математики. Не безплатно і не з школи.

Стандартний підхід вбиває все живе. Сьогодні стільки говориться про різні психологічні типи, про синдром дефіциту уваги, про невідомі «індиго» і «альтернативну обдарованість». Сходіть у перший клас, вам там покажуть індиго: діти, сіли рівно, руки склали на парті, відкрили зошити, відступили один сантиметр, пишемо з нахилом. Або дитина вписується в ці вимоги (вони ніколи не пригодяться їй у житті, але вони дуже зручні для вчительки), або вона у вас дебіл, її потрібно напихати нейролептиками і переводити в школу для тих, які відстають у розвитку. Якій же школі хочеться псувати собі показники?

У результаті головне питання – не про платність, а про мету загальної шкільної освіти. За радянських часів завдання було – викласти всім громадянам однаковий набір знань, початки всіх наук. Можливо, свого часу вона була вірна, але сьогодні вона і нереальна, і неадекватна; намагатися зберегти якомога більше елементів цієї системи, на мій погляд – безглузде завдання.

Пропонується і друга модель: забезпечені громадяни вчать своїх дітей платно чому захочуть, а всім іншим дається певна базова освіта на рівні церковноприходської, і ласкаво просимо до верстата чи на вивантаження ящиків з пивом. Ця система цілком «адекватна» закликам часу, але занадто вже несправедлива. До речі, на Заході існують особливі фонди, які дозволяють обдарованим дітям здобувати елітну освіту за кошт грантів, – це платна освіта, але платять за неї не обов’язково батьки.

Чи можливо щось третє? Якась гнучка система, здатна адаптуватися і під заклики часу, що змінюються, і під особливості цієї конкретної дитини? Мабуть, так. Свого часу маленька країна Фінляндія, де немає ні нафти, ні газу, ні великих торгових шляхів, вирішила зробити ставку на освіту. Тепер юні фіни стабільно займають призові місця на міжнародних олімпіадах, а гроші в країну приносять високі технології (усім знайома, наприклад, Nokіa). Як їм це вдалося – окрема і велика розмова. Але, наскільки я можу судити, при реформі шкільної освіти фіни поставили передусім питання «а як нам краще навчити ось цю дитину тому, що явно буде потрібне в її житті?»

Ми в будь-якому випадку платимо за освіту своїх дітей. Розрізняються тільки моделі: або в кишеню учителю, або через касу, або через податки, які в нас віднімаються із зарплати. Але поки що школа в основному спілкується з нами мовою «щоб завтра прийшов з батьками» і «не подобається – забирайте», ми залишаємося в її очах докучливими прохачами і недбалими двієчниками. Ось що потрібно змінювати передусім, і лише потім замислюватися про конкретні способи фінансування. І якщо ми розпочнемо з питань «а як нам витратити бюджетні гроші» і «а як би нам зберегти те, що давно розвалюється», у нас точно нічого путнього не вийде.

Попередній запис

Свята невпевненість: Чи має потребу Бог у нашому захисті?

Я хотів би зрозуміти: чому для віруючої людини здається допустимою сама думка вбивати за блюзнірство? Навіть з лукавою передмовою: «Вбивати, ... Читати далі

Наступний запис

Біда українського суспільства

Багато українців скаржаться і на якість медичних послуг, і на загальний рівень надання освіти в країні. Проте ці два явища, ... Читати далі