Свята справедливість (закінчення)

Властива нам тенденція приймати благодать як належне стала мені остаточно ясною під час викладання в коледжі. Я читав ввідний курс Старого Завіту 250 студентам у християнському коледжі. Перший день занять я присвятив детальному огляду домашніх завдань, які збирався запропонувати впродовж усього курсу. З досвіду я знав, що домашні твори вимагають особливих пояснень. У цьому курсі були потрібні три короткі домашні твори. Я пояснив студентам, що перший твір має бути в мене на столі не пізніше за полудень останнього дня вересня. Жодних затримок не допускалися, окрім тих випадків, коли студент фізично не міг виконати завдання, перебуваючи в лікарні, або коли в нього помер хтось з найближчих родичів. Той, хто не здасть твору у встановлений термін, отримає за домашнє завдання найнижчу оцінку. Студенти підтвердили, що зрозуміли вимоги.

В останній день вересня 225 студентів сумлінно здали свої твори. Двадцять п’ять стояли, тремтячи від жаху, повні докорів сумління. Вони вигукували:

– О професоре Спрауле! Пробачте нас, будь ласка. Ми не розрахували час. Ми не перелаштувалися після школи на коледж. Будь ласка, о, будь ласка, дайте нам додатковий час.

Я послухав їх благання.

– Гаразд, – сказав я. – Цього разу я дам вам ще один шанс. Але пам’ятайте, наступний твір має бути зданий в останній день жовтня.

Студенти були повні вдячності, і повітря наповнилося урочистими обіцянками здати наступне завдання в потрібний термін. Потім настав останній день жовтня. Двісті студентів здали твори. П’ятдесят прийшли з порожніми руками. Вони нервували, але не панікували. Коли я запитав про твори, знову почулися бурхливі виявлення розкаяння:

– О професоре! Це був канікулярний тиждень. Крім того, зараз саме середина семестру, і завдання з інших курсів теж треба здавати. Будь ласка, дайте нам ще один шанс. Ми обіцяємо, що більше цього ніколи не повториться.

Я знову зглянувся і сказав:

– Гаразд, але попереджаю, це востаннє. Якщо ви запізнитеся із здачею наступного твору, то отримаєте свій нижчий бал. Жодних виправдань, жодного ниття. Зрозуміло?

– О так, професоре. Який ви чудовий! Спонтанно увесь клас почав співати: “Ми любимо вас, професоре Спрауле. О так, ми так вас любимо”. Я був містером Популярність.

Вгадайте, що сталося в останній день листопада? Вгадали! Сто п’ятдесят студентів принесли твори. Інші сто увійшли до аудиторії із ставним виглядом, без тіні занепокоєння на обличчях.

– Де ваші твори? – запитав я. Один із студентів відповів:

– О, не турбуйтеся, професоре, ми працюємо над ними. Все гаразд, ми здамо їх через пару днів.

Я схопив свою смертоносну зброю – чорний журнал, і почав викликати прізвища.

– Джонсоне! Ви принесли твір?

– Ні, сер, – почулася відповідь. Я поставив оцінку в графу.

– Малдене! Ви принесли твір?

І знову відповіддю було “Ні, сер”. Я поставив у журнал ще одну оцінку. На це студенти відреагували з несамовитою люттю. Вони протестуючи завили і заволали: “Це несправедливо!”

Поглянувши на одного з виючих студентів, я запитав:

– Левере! Ви вважаєте, що це несправедливо?

– Так, – пробурчав він у відповідь.

– Зрозуміло. Так ви хочете справедливості? Мені здається, я пригадую, що і минулого разу ви не здали твір у відповідний термін. Якщо ви наполягаєте на справедливості, ви її, без сумніву, отримаєте. Я не лише поставлю вам нижчий бал за останнє завдання, але і переправлю оцінку за минулий твір на той же самий бал, який ви цілком заслужили.

Студент остовпів. Йому нічого було заперечити. Він вибачився за свою огидну поведінку. Несподівано з’ясувалося, що він був би щасливий мати тільки один нижчий бал замість двох.

Ці студенти швидко звикли до мого милостивого ставлення і стали приймати його як належне. Таке ставлення з мого боку сприймалося як належне. Коли несподівано восторжествувала справедливість, вони не були до цього готові. Справедливість їх шокувала, розлютила. І зверніть увагу, для цього було достатньо лише двох доз милосердя впродовж двох місяців.

У звичайних умовах Божа діяльність включає значно більше актів милосердя, ніж зробив я стосовно студентів в історії з творами. Старий Завіт дає картину багатовікового історичного проміжку. І впродовж усього цього часу Бог знову і знову проявляє милосердя. Коли ж божественна відплата творилася у світі, реакцією були шок і обурення. Дійшло до того, що ми чекаємо від Бога милосердя. Звідси недалеко до наступного кроку: ми вимагаємо милосердя, і якщо не отримуємо, то нашою першою реакцією стає гнів, спрямований проти Бога, разом з протестом: “Це несправедливо!” Ми швидко забуваємо, що, скоївши свій перший гріх, втратили усі права на дар життя. Я вдихнув повітря сьогодні вранці, тому що Бог милостивий. Бог нічого мені не винен. Я зобов’язаний Йому усім. Якщо Він допустить, щоб сьогодні на голову мені впала вежа, я не можу скаржитися на несправедливість.

Одна з наших основних проблем полягає в тому, що ми плутаємо справедливість з милосердям. Ми живемо у світі, в якому відбувається багато несправедливого. Несправедливість панує серед людей. Кожному з нас доводилося бути жертвою несправедливості з боку іншої людини. Кожен з нас колись коїв несправедливість відносно іншої людини. Люди поводяться один з одним несправедливо. Одне можна сказати з упевненістю: скільки б несправедливого я не витерпів з боку людей, мені жодного разу не доводилося терпіти анінайменшої несправедливості з Божого боку.

Припустимо, якась людина помилково звинувачує мене в крадіжці грошей. Мені пред’являють звинувачення, заарештовують і запроторюють до в’язниці. Що стосується моїх взаємин з людьми, то я став жертвою явної несправедливості. Я маю повне право звернутися до Бога і благати про те, щоб у цьому світі мої кривдники отримали за заслугами. Я можу скаржитися, що мене, який не скоїв нічого поганого, піддають гонінням. Бог розгнівається на людей, що несправедливо ув’язнили мене. Бог обіцяє, що колись Він зніме з мене усі несправедливі звинувачення, і я буду виправданий. Несправедливість реальна. У цьому світі несправедливості відбуваються щодня і на кожному кроці.

Усі несправедливості, від яких ми страждаємо – горизонтального типу. Їх творять мешканці цього світу стосовно один до одного Але над ними і над всім світом стоїть великий Суддя усіх. Мої взаємини з Ним вертикальні. У цих вертикальних взаєминах я ніколи не страждав від несправедливості. Люди можуть погано поводитися зі мною, але Бог – ні. Те, що Бог дозволяє якійсь людській істоті поводитися зі мною несправедливо, справа тільки Бога, і більше нічия. Тоді як я можу скаржитися Богові на людську, горизонтальну несправедливість, від якої я страждаю, я не маю права підвищувати голос і звинуватити Бога у вертикальній несправедливості, яку Він нібито здійснює, даючи можливість людській несправедливості наздогнати мене. Бог був би абсолютно справедливий, якби допустив, щоб мене засудили на довічне ув’язнення і ув’язнили за злочин, якого я ніколи не скоював. Я можу бути невинним перед людьми, але перед Богом я винен.

Ми часто звинувачуємо Бога за несправедливість, від якої нам довелося постраждати, і маємо в душі гірке почуття, що Бог стосовно нас несправедливий. Навіть визнаючи, що Він милосердний, ми вважаємо, що Він недостатньо милосердний. Ми заслуговуємо більшого милосердя. Ми заслуговуємо більшої благодаті.

Перечитайте останнє речення ще раз: ми заслуговуємо більшої благодаті. Що неправильне в цьому реченні? З погляду граматики усе чудово. У реченні є підмет, присудок і доповнення. У цьому сенсі червоному олівцю редактора тут нічого робити. Але є серйозна помилка в змісті. Щось не так зі змістом речення в цілому.

Ніхто, ніде, ніколи не може заслужити благодать. Благодать, за визначенням, незаслужена. Щойно ми починаємо говорити про заслугу, про заробляння чогось, ми перестаємо говорити про благодать. Ми говоримо про справедливість. Тільки справедливість можна заслужити. Бог ніколи не зобов’язаний бути милостивим. Милість і благодать мають бути добровільними або це вже не милість і не благодать. Бог зовсім не “повинен” виливати на нас благодать. Він нагадує нам знову і знову: “Я помилую того, кого помилую”. Вирішувати, кого милувати, а кого – ні, – Божа прерогатива. Бог залишає за Собою виняткове право на помилування.

Припустимо, десять людей згрішили, причому згрішили однаково. Припустимо, Бог п’ятеро з них карає, а п’ятеро милує. Це що – несправедливість? Ні! У цій ситуації п’ятеро отримали по справедливості, що заслужили, а на п’ятьох зійшла милість. Ніхто не постраждав від несправедливості. Ми схильні робити наступне припущення: якщо Бог милостивий до п’ятьох, Він має бути в рівній мірі милостивим до інших п’ятьох. Чому? Він зовсім не зобов’язаний бути милостивим. Якщо Він виявить милосердя до дев’яти з десяти, то десятий не має права скаржитися, що він став жертвою несправедливості. Бог зовсім не має бути милосердним. Бог не зобов’язаний поводитися з усіма людьми однаково. Можливо, мені краще повторити це. Бог зовсім не зобов’язаний поводитися з усіма людьми однаково. Якби Він колись був несправедливим до нас, у нас були б підстави скаржитися. Але просто той факт, що Він помилував мого ближнього, зовсім не означає, що я маю право розраховувати на Його милосердя. Знову, нам треба пам’ятати, що милість завжди добровільна. “Я помилую того, кого помилую”.

Є тільки дві речі, які я колись отримував від Бога – справедливість і милість. Я ніколи не страждав від несправедливості з Його боку. Ми можемо звертатися до Бога з проханням допомогти нам добитися справедливості від людей, але було б крайньою безрозсудністю просити Його поводитися з нами справедливо. Я попереджаю своїх студентів: “Ніколи не просіть Бога про справедливість – ви можете отримати її”.

Саме це невміння розділяти поняття справедливості і милосердя примушує нас щулитися і жахатися, коли ми читаємо історії про Божі покарання. Коли Бог діє по справедливості, ми почуваємо себе ображеними, бо вважаємо, що Він зобов’язаний завжди бути милосердним. Нам не слід приймати Його благодать як належне. Нам ніколи не слід втрачати здатність дивуватися з благодаті.

Я пам’ятаю, як під час навчання в семінарії, на кафедрі проповідницької роботи, я, виконуючи завдання, читав “практичну” проповідь. У цій проповіді я звеличував чудеса Божої благодаті. Як співається в одному з гімнів, я говорив про “Божу благодать, безмежну благодать…”

Наприкінці проповіді в професора з’явилося до мене питання.

– Містере Спраул, – сказав він, – звідки ви узяли, що Божа благодать безмежна?

Щойно він поставив мені це питання, я зрозумів, що потрапив у пастку. Я міг процитувати йому слова гімну, в якому це говорилося, міг сказати йому номер вірша, але чомусь я не міг послатися на жодне слово зі Священного Писання, яке б учило, що Божа благодать безмежна.

Причина, по якій я не міг навести жодного вірша з Писання на підтримку ідеї необмеженості Божої благодаті полягає в тому, що такого вірша немає. Божа благодать не безмежна. Бог безмежний, і милосердний, і благий. Ми відчуваємо на собі благодать безмежного Бога, але благодать не безмежна. Бог ставить межі Своєму довготерпінню. Він попереджає нас знову і знову, що колись сокира впаде, день Його праведного суду настане.

Оскільки в нас є ця тенденція приймати благодать як належне, я вважаю, що Бог визнав необхідним час від часу нагадувати Ізраїлю, що так до благодаті ставитися не можна. В окремих, але драматичних випадках Він із жахливою силою демонстрував, що таке Його справедливість. Він повелів винищити хананеїв. Він нібито казав: “Будьте обережні. Насолоджуйтеся плодами Моєї благодаті, але не забувайте про справедливість. Не забувайте, що гріх – це не жарт. Пам’ятайте, що Я святий”.

Автор: Р. Ч. Спроул

Попередній запис

Свята справедливість (продовження)

Перед нами ще стоїть важке питання, пов'язане із захопленням Ханаану. Тоді Бог повелів вбивати чоловіків, жінок і дітей. Ізраїль повинен ... Читати далі

Наступний запис

Несподіваний момент

Ісус вчить людей на березі моря, Джеймс Тіссо «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, ... Читати далі