ЗАКЛЮЧЕННЯ

Прочитавши Об’явлення повністю, ми бачимо, що воно написане умовною, символічною мовою. Лише ті, що добре знали цю мову, могли його розуміти без особливих зусиль. Кожній епосі властива своя умовна мова, властива вона й нашому часу. Образи, які присутні на кожній сторінці Об’явлення, у кожному його рядку, багато про що скажуть людям, які читали книгу Еноха, книгу Вознесення Мойсея, книгу Ювілеїв і інші апокаліптичні твори. Можливо, що Апокаліпсис Варуха постав ще до Іванового Об’явлення, і люди розуміли, що означають окремі апокаліптичні вислови.

В наступні епохи увиразнилося два основних напрямки в розумінні Об’явлення. Прибічники першого напрямку розуміли всю символічну мову буквально. Як у І столітті, так і в XX вони легко сприймали цю реалістичну, якщо не сказати матеріялістичну, есхатологію з реальними громами, катастрофами і видимим матеріяльним втручанням небесних сил у світ і боротьбу з темними силами у вигляді війни Армагеддон. Тим часом, знаючи мову Святого Письма, можна переконатися, що головне в Об’явленні – не символи, а те, що криється за ними, те, що ясновидець хотів сказати нам, що було йому відкрито. Бо ж пророку, ясновидцю, мудрецю відкривається не форма, в якій він викладає своє Богооб’явлення, а сутність. А сутність він передає тими засобами, якими володіє і які відповідають його авдиторії.

Чому ж людей так приваблювала реалістична есхатологія з вторгненням ангелів, озброєних справжніми мечами, які руйнують вавилонські вежі й ламають увесь світ? Якоюсь мірою це відбувається, якщо можна так сказати, від особливого роду слабовір’я чи невір’я. Річ у тім, що коли людина бачить торжество зла на землі і не бачить величі добра, вона почитає страждати, і природне почуття справедливости, яке люди отримали від Бога, потребує певної реальної відплати і переростає в мстивість. Коли люди дивилися на ненависні для них міста, на Рим, що розпинав християн, на Петербург, що збудований на кістках, на Москву чи на міста сучасної цивілізації, вони шепотіли: «Вавилон буде зруйнований» – і потирали руки з почуттям глибокої сатисфакції. Це мстива есхатологія – людині хочеться, щоб Бог узяв ломаку і все потрощив.

Але в Господа Бога Свої плани. Очікування того, що завтра являться знамення і все почне руйнуватися, а ми казатимемо людям невіруючим: «Ага! От ви вчора над нами сміялися, а нині Господь Бог вам усе це показав!» – таке очікування нешляхетне. Але саме такого роду уповання й рухає людьми, коли вони очікують реалістичної есхатології. Це дуже сильне почуття, воно схоже на глибокі пристрасті, що їх важко вирвати з серця, і це кожному зрозуміло. Цивілізації в усі часи часто нагадували «Вавилон», вони топтали гідність людини. А люди, дивлячись на це, думали – ось воно, земне торжество. Але коли людина згадувала, що Господь Бог усе це зруйнує, їй легшало на душі. Думається, що ми маємо підходити до цього по-іншому, з іншими почуттями, у кожному разі, без зловтішання.

Ця маленька преамбула допоможе пояснити, чим зумовлені численні помилкові реалістичні тлумачення Апокаліпсису. Історію його вивчення можна було б назвати так: розуміння Апокаліпсису й надуживання ним. Від самого початку Апокаліпсис зустріли непросто. Річ у тому, що на початку II століття, коли він почав поширюватися, більшість сирійських і грецьких Церков повністю сприйняли еліністичну культуру. А Апокаліпсис ніс у собі надто великий багаж старозавітних східних символів. Багато хто вже не розумів їх, тому він був єдиною з книг Нового Заповіту, яка ще в давній Церкві зазнала критичного аналізу. Дехто навіть відкидав її. Так, св. Діонізій Олександрійський вважав, що Об’явлення написав не апостол Іван. Але все-таки Церква визнала Об’явлення священною книгою, хоча в богослуженнях вона в нас не вживається, що теж пов’язане саме з цією еліністичною традицією, що закріпилася в Церкві. Тим часом Обявлення завжди привертало до себе велику увагу.

У II ст. постав рух монтаністів. У Малій Азії, у країні оргіїстичних культів, пророк Монтан і дві пророчиці, що були колись поганськими віщунками, очолили рух, який став реакцією на стагнацію в Церкві. Зрозумійте це правильно: Церква впорядкувалася, вона в чомусь стала пов’язана з життям звичних людей, але при цьому втрачала свій динамізм, ту насиченість вогнем і Духом, той емоційний жар, що був їй властивий у перші століття. Отці Церкви вже розпочинали прищеплювати людям, що час кінця невідомий, що в кожному разі він не настане ось-ось і треба жити нинішнім днем. Саме проти цього повстав Монтан. Він збаламутив багатьох і навіть створив самостійну монтаністську церкву. Монтан вважав себе тим утішителем, що його обіцяв Христос, і передбачав близький кінець світу.

Відтоді різні есхатологічні рухи не раз спалахували в різних відгалуженнях християнської Церкви, продовжуючи своє існування аж до наших днів. Час від часу з’являється той, що віднаходить в Об’явленні «точні» ознаки своєї епохи, і починає сповіщати кінець світу, що є сильнодіючою приманкою для людей слабких чи схильних до надмірної екзальтації. Особливо приваблює людей ідея тисячолітнього царства Христового, тому в Грецькій Церкві були поширені ідеї хіліязму (від грецьк. хіліяс, «тисяча»). Час від часу і в сучасному світі, у його недавно християнізованих і малоцивілізованих куточках, спалахує рух мілленаристів (від лат. мілле, що теж означає «тисяча»). Часами й адвентисти сьомого дня – члени одного з відгалужень протестантизму – «точно» вичисляють дату Страшного суду. Але кілька таких дат уже минуло (очевидно, за дві тисячі років їх було немало), а передбачений кінець світу так і не настав.

Мабуть, можна сказати, що таке несамовите очікування кінця – нездорове явище духовного життя, воно в суті суперечить самій ідеї уповання на Господа, суперечить християнським уявленням на ті властивості людської особи, до яких звертався Христос і які були властиві Йому самому – віри, надії, терпіння і лагідности.

Підсумовуючи основну тезу християнської есхатології, одна особа казала, що ми маємо жити так, наче завтра настане Страшний суд, і трудитися, наче перед нами вічність. Тобто не відкладати діло свого спасення («пильнуйте і моліться» – вчить нас Євангеліє), але й ніколи не поспішати. Ми не можемо нав’язувати Господу свої бажання, а маємо з радістю і терпінням виконувати Його волю.