Багато хто вважає, що читати Об’явлення Івана Богослова, чи Апокаліпсис, простій людині неможливо і навіть духовно небезпечно, що Апокаліпсис, який називають «Книгою за сімома замками», повністю закритий. Складається враження, що частина Святого Письма написана не для людей, а вставлена туди невідомо з якою метою. Тим часом, як каже апостол Павло, все Писання корисне і все дане нам для просвіщення. Отож Читання Апокаліпсису не є чимось забороненим і його зміст зовсім не такий незрозумілий, як видається. Більша частина Апокаліпсису розшифровується під час прочитання Старого Заповіту, бо автор не лише жив і мислив його поняттями й образами, а й знав Старий Заповіт напам’ять. Аби переконатися в цьому, давайте прочитаємо Об’явлення, останню книгу Нового Заповіту й останню книгу Святого Письма.
Що таке Апокаліпсис? Апокаліпсис – це особливий жанр Святого Письма і давньої писемности загалом. Це слово означає «об’явлення». Бог щось відкриває окремим мудрим мужам, які розповідають світові про те, що відбувається в глибинах історії, які сили керують світом, до чого прямує людство й увесь Усесвіт.
Цей жанр відрізняється від жанру пророчих книг. Пророки діяли і діяли активно в умовах свого часу. Вони були громадськими борцями, служителями храму. У трудну годину вони виступали з особливого підвищення в храмі. Під час богослуження був такий момент, коли пророк мав виголосити промову. Тоді на нього сходив Дух Господній, і пророк конкретно казав людям про те, що з ними буде завтра, що вони роблять нині. Він говорив про політичні сили, про воюючі імперії, він закликав їх до життя по закону Божому.
Апокаліпсис – це творіння письменника, який не бере участи в громадському житті, – він пише. І те, що йому відкривається, майже не можна переказати словами. Пророк каже так, як глаголить Господь, а в апокаліптиків по-іншому, бо тайні історії і долі світу не можуть вкластися в словесні формули, і містики-письменники зображають їх за допомогою метафор, символів, алегорій, образів. Апокаліптика завжди образна, вона завжди пов’язана з видіннями, з певними картинами. Мало того, апокаліптика говорить не так про конкретні часові події, як зображає прийдешнє. Світ ув очах апокаліптиків – це щось, що вже завершується, відходить; усі їхні помисли спрямовані на останню боротьбу добра зі злом. Для пророків злі сили ще не такі очевидні, вони виражаються в діях конкретних носіїв зла: гріховних царів, жорстоких імператорів, невірою юрби тощо. Для апокаліптика темні сили історії – це вже цілі демонічні полчища злих духів, які урухомлюють імперії, надихають насильників, ініціюють відступництво юрби.
Апокаліптики не розглядають історію світу як розглядали її погани. Для них світ не котиться вниз, до упадку, але й не являє картину суцільного прогресу. Історія показує їх два боки: зростання Царства Христа і царства антихриста. Для старозавітних апокаліптиків – це Царство Месії і царство Його ворога. Але треба сказати, що майже ніколи апокаліптичні письменники не могли піднятися до правдивого біблійного рівня, в їхніх книгах дуже рідко світить правдиве Об’явлення. У них більше людських мріянь, марень, фантасмагорій. Це не пророчі видіння, а лише їх відблиск. Лише деякі апокаліптичні сторінки пророчих писань Захарії, Єзекіїля, Йоіла (повністю лише книга пророка Даниїла) вміщені в Святе Письмо, бо в інших апокаліптиків було багато елементів, невластивих біблійному світогляду, які запозичені від греків, халдеїв, персів. Багато апокаліптичних писань було в період Нового Заповіту (Апокаліпсис Петра та інші), але лише одне визнала Церква – це Об’явлення Івана Богослова.
Хто написав його і коли? Автор сам говорить про себе. «Я, Іван, ваш брат і спільник у біді». Слово «біда» в Апокаліпсисі вжито кілька разів і найімовірніше означає «гоніння». Отже, автор – людина, що розділяла страждання Церкви, людина, яка вважала себе братом і наставником спільнот. Більше нічого він про себе не говорить. Згідно з усталеною традицією, яка походить щонайменше з другого століття, цим чоловіком був Іван Заведеєвий, улюблений учень Христа. Так вважали св. Юстин Мученик, Тертуліян, Іриней Ліонський, Іполит Римський (II і III ст.). Так це утвердилося в Церкві, і тому книга в сучасних виданнях називається «Об’явлення св. Івана Богослова», тобто Івана Заведеєвого. Але навіть у II ст. були противники цієї думки такі, як відомий пресвітер Гай, св. Діонісій Олександрійський та інші. Вони вважали, що автор Об’явлення – інший Іван, який теж був учнем Господа. Наука так і не дійшла до певного висновку, тому питання авторства Апокаліпсису залишається відкрите. Ми цілком можемо уявити його юнаком, що весь дихав апокаліптичними видіннями Старого Заповіту, і вони до тої міри його наповнювали, що він хотів метати грім і блискавки, за що Ісус назвав його Воанергес – Син грому, тобто людина, душа якої подібна до грому. Такий сенс цього звороту. Людину можна назвати сином благословення, сином гніву, сином благодати, а він був Сином грому і писав саме так. Непримиренність до богоборчої імперії, до Риму, очікування скорого кінця світу – все це цілком суголосне духові юного апостола Івана, яким він постає в Євангелії.
Але тут з’являється найбільша трудність, що її богослови дотепер не розв’язали. Старець, пресвітер, автор Євангелія від Івана і послань від Івана писав щось інше, відмінне від тексту Апокаліпсису. Зрозуміло, що або він мав співавтора, або між написанням того і цього твору минуло принаймні багато років і, можливо, відбулися якісь значні події. Основне, що можна ствердити напевно: і Апокаліпсис, і писання Івана – послання і Євангеліє – вийшли з одного кола. Про це кажуть близькість словника і спільна фразеологія, їх ріднять протиставлення світла і темряви, словосполучення «Агнець Божий», яке повторюється і в Іванових писаннях, і в Апокаліпсисі. Можна припустити, що ці писання вийшли з кола Іванових учнів, але я вважаю, що Апокаліпсис він міг сам написати під час Юдейської війни, позаяк у тексті ще немає вказівки на руйнування Храму. Іван міг написати його незабаром після початку гонінь Нерона, після перших жертв християн на арені цирку в Римі і після інших трагічних подій того часу.
Місце написання Апокаліпсису відоме з самої книги: у ній сказано про острів Патмос. Датування книги до цього часу спірне, але вона написана не раніше початку гонінь при Нероні в 64 році і не пізніше правління Доміціяна, тобто 95 року. Десь тоді, плюс-мінус десять років, постала ця книга. А для нас важливо те, що її написав пророк Іван, один із учнів Господа, написав за натхненням Духа Святого, і її визнала Церква як адекватне вираження нашої спільної віри, як Слово Боже. А чи писав її Іван Заведеїв, чи якийсь інший Іван – це не так важливо. Я думаю, що в Христа було немало учнів, які могли називатися цим поширеним іменем. Бо ж у євангельські часи в Нього, крім сімдесяти учнів, було ще п’ятсот. Відомо, щоб був учень Аристон, був Іван пресвітер – і всі вони учні Господа.