О мій Боже, це ходіння в темряві виснажує. Коли на якийсь момент Ти збиваєшся з дороги, то це ще нічого. Але коли це триває…
«Чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6:67).
Господи, я розумію тих людей, яким Ти це казав. А також тих, які вважали, що слова Твого послання не надто переконливі. Дехто вирішив покинути Тебе.
Іноді мені також хочеться так вчинити.
Мені б хотілося, щоб усе було зрозуміле, доведене, розставлене по місцях. Щоб не було довкола цієї темноти, яка відбирає в мене бажання іти до Твого світла.
Насправді я б хотів вийти за межі людської природи.
Адже врешті, усе зваживши, незрозумілим для мене залишається тільки значення Твого послання.
Що я знаю про людину, що знаю про таємничі закони світу, про основу життя?
Що знаю про натовпи людей, які довкола мене, і про те, що живе в серцях моїх друзів?
Що знаю про себе самого, про власний образ, а також про приховані мотиви стількох рішень, які приймаю нібито «з добрим наміром».
Я обурююсь через те, що Ти не дав мені можливости вже відтепер споглядати Твоє обличчя…
Господи, чи причиною того, що я не бачу Тебе, є надмір Твого світла?
Якби я Тебе знав так, як знаю все інше, то чи був би Ти тоді моїм Богом?
Господи, не дозволь мені коли-небудь подумати, що ніч віри є стражданнями, які Ти мені посилаєш.
Знущанням, які змушуєш мене терпіти.
Чи ж Твоя це вина, що Ти виходиш поза межі людської свідомости?
Господи, мій Боже, чи можу я докоряти Тобі за те, що Ти витягнув мене з пут темряви, тієї темряви, перебуваючи в якій, я ще не знав, що таке прагнення бути з Тобою?…