Смерть Івана Хрестителя й Ісусова скорбота

Сонце щойно піднялося. Таємні посланці принесли новину, в яку апостоли не хотіли вірити.

– Убили Івана Хрестителя!

– Це неможливо. Ірод не міг цього зробити!

Було важко сприйняти смерть товариша, пророка, з яким вони поділяли надії і сподівання.

– Але як воно могло статися?

– Через обіцянку, дану під час святкування. Захоплений танцем, Ірод, щоб догодити танцівниці, погодився убити Івана.

Убити за танець – це неприпустимо. Той, хто завойовував натовпи людей, проповідуючи прихід Месії, був убитий на прохання танцівниці!

Пригніченість учнів змішувалася з обуренням і гнівом за безкарність, з якою Ірод зміг вчинити свій злочин.

– Треба попередити Ісуса.

– Він ще не повернувся з місця, куди пішов на молитву.

– Піду Його пошукаю! – рішуче сказав Петро і попростував стежкою, якою Ісус віддалився ще до настання світанку.

Аби вгамувати смуток, що перевищує будь-яке інше відчуття, інші апостоли попросили учнів Івана, які принесли новину, розповісти про інші деталі Його смерти.

Але лише дізналися, що йому відрубали голову і що вони, отримавши його тіло, поховали його.

Тим часом назовні, як і кожного дня, збирався невеликий натовп. Убогі, хворі, просто цікаві чекали, що Ісус щось скаже чи вчинить якесь чергове чудо.

Невдовзі з’явився Петро. Потемніле лице, губи, міцно стиснуті у зусиллі стримати напруження, що не знало спокою, він велів учням приготувати човен: Учитель мав потребу віддалитися у пустинне місце.

– А що маємо сказати цим людям, які чекають?

Петро, не відповівши, взяв свої речі і пішов до берега озера.

Люди відчули, що сталося щось важливе. Але не припиняли чекати на Ісуса, прагнучи, щоб Він прогнав їхні тривоги і втамував спрагу їхнього існування.

Вони бачили, як Ісус рушив до човна і зрозуміли, куди Він може податися: у пустинне місце, на другому кінці озера.

Але не здогадалися, або не хотіли розуміти, що Ісус потребував побути у місці, де сльози перемогли б несамовитий біль і де голос Божий поверне надію словам, онімілим від безутішної втрати.

Щойно човен, якого Петро випросив у своїх старих друзів-рибалок, почав рухатися вздовж берега, народ теж попрямував стежкою, що вела на другий кінець озера.

Кожен ішов мовчки, зосереджений на своєму.

І там, посеред озера, де човен розтинав хвилі, кожен також був заглиблений у власні думки.

Ісус, загорнувшись у покривало, відчував, що вітер продуває Його наскрізь, немовби хоче висмоктати Його впевненість. Ісус волів би довірити вітру всі Свої «чому?», – щоб той відніс їх далеко, аж за небокрай усіх речей, які люди не можуть для себе пояснити.

«Чому його вбили, чому праведний чоловік був змушений пережити нікчемність цього насильницького вчинку? Чому люди мстиві до такої міри, щоб жадати смерти інших людських сотворінь, дітей того самого Бога?».

Але вітер, що продовжував гратися з Його печаллю, відносив геть відлуння будь-якої відповіді.

І так багато було тих «чому», що стукали у розбиту та безсилу людську природу Ісуса, вони чинили ще болючішою тривожну тишу, що нависала над водною гладінню озера.

Навіть швидкоплинний час не допомагав розвіяти щирість емоцій.

Ісус подивився поза берег озера, дошукувався у глибині вод, вдивлявся в розгублені обличчя учнів, але не знайшов нічого, що б відповіло на Його біль від втрати того, хто був більше ніж другом.

Можливо, сильний порив вітру, можливо, якась загублена в озері хвиля, можливо, політ самотньої птахи, але раптом Ісус знайшов у Собі силу наблизитися до подиху власного болю, Він намагався знайти двері, які привели б Його аж до Бога – єдиної підтримки в безмежному просторі пустелі.

– Я міг би його врятувати. Але Мене не було поряд тоді, коли він потребував Мене. Він пройшов шлях одкровення швидше за Мене, він вказав Мені стежку, якою Я повинен був простувати, коли впізнав Мене на річці Йордан. Він підштовхнув натовпи людей шукати в Моїх словах голос самого Бога. І коли він боровся за торжество правди, Я залишив його самого.

Озеро затамувало дихання, вітер припинив свої пориви і посеред хвиль страждання з’явився просвіт.

– І все ж, Я впевнений, він зрозумів Мене. Я міг би прибути в Єрусалим, коли його кинули у в’язницю. Але це не допомогло б, бо життєвий шлях вимагає, щоб кожен ішов своєю стежкою. І Моя привела мене до людей, які Мене шукають заради слів утіхи чи заради якогось жесту, що наблизив би їх до Бога.

Сумнів, ще один сумнів, перш ніж осушити сльози смутку.

– Скільки разів Я міг зустрітися з ним у пошуках світла, що освітлювало його свідомість! Скільки разів Я міг молитися його словами, далекими від пахощів храму, але близькими до внутрішнього сприйняття Бога!

Тепер уже запізно, щоб шкодувати за цим, його шлях занадто далекий від нашого, занадто близько його лице до Божого.

Ісус відчув, як наближалося світло Отця.

Він попросив Своїх учнів запалити це світло.

– Чому Іван помер? Він не провіщав нещастя чи поразки, він не попереджав про нові переселення, що могло не сподобатися черговому тирану. Він говорив про світло і про надію, розповідав про спасення, що мав принести Месія. Якщо б він помер через цю свою впевненість, якщо б його сприймали як самозванця, то, можливо, було б легше прийняти його смерть. А натомість, він помер через владну людину, яка не хоче бачити власної убогости.

Петро, що перебував поряд, намагався зачепитися за цей голос, аби розвіяти свою розгубленість.

– Люди бояться власної убогости, і тому звинувачують інших, щоб не дивитися у дзеркало власного сумління, – сказав він.

Ісус подивився в його бік, шукаючи нитку відповіді, яка все ще була далеко.

– Чому люди повинні вбивати один одного? Поясни мені, Петре, скажи мені, чому так багато в людях ненависти, яка здатна забрати те, що дав Бог.

Петро не міг відповісти.

– Ісусе, Ти сам говориш нам про Бога. Ми пливемо з Тобою в одному човні, переживаємо ті самі болі, але тільки Ти можеш знати, чому все це сталося.

Так, саме Йому належало дати відповідь, яка мала заспокоїти апостолів, щоб і вони також зрозуміли.

Він відчув, що сльози танули і зникали у бризках, які піднімав човен, йдучи проти хвиль.

Він довго спостерігав за цією боротьбою без переможців, хвиля за хвилею, яких човен не міг уникнути, і нарешті зрозумів.

Він опустився на дно човна і, звертаючись до нескінченного неба, молився.

– Отче, пробач Мені Мій біль. Я любив Івана, так, як і Ти його любив. Тепер, коли він з Тобою, Я не плачу через його втрату, бо знаю, що Ти завжди правий у тому, що чиниш. Я плачу за людський біль, через печаль тих, що вбивають одні одних, через презирство тих, у кого немає поваги до найбільшого священного дару, який Ти нам дав. Пробач, Отче, цей біль, пробач страждання, яке затуманює споглядання Тебе, і поверни полегшення від утіхи. Пробач гнів, що затемнює світло Твоєї істини, гнів, що заперечує прагнення до прощення.

Отче, тепер Я віднаходжу Твоє світло і чую Твій голос, який заглушило Моє бажання перемогти смерть Мого друга. Але такими вже є люди: зазнаючи болю, вони згинають свої коліна вже не в змозі повірити, що Ти все ще тут, що Ти допомагаєш їм піднятися.

Тепер, Отче, Я зрозумів. Я звільню їх від болю через відчуття безсилля перед лицем чогось більшого, Я підбадьорю їх перед лицем Твоєї Волі, що лякає їх. Я допоможу їм відкрити для себе світло, що присутнє за тінню, в якій вони живуть, коли втрачають надію на Тебе.

Берег, до якого вони прямували, був уже поруч.

Біль потребував більшого простору для того, щоб розсіятися.

Великим було здивування Петра, коли він побачив, що там їх вже чекала невелика юрба. Пустеля вже не була самотньою. Люди, невідомо яким чином, дісталися цього самотнього місця, а багато ще були на підході. Петро озирнувся навколо, запитав поглядом вражених учнів, і був готовий знову пуститися у море, щоб знайти притулок, де тиша і відчуженість повернули б спокій у їхні душі.

Але Ісус зупинив цей незадоволений погляд і, перш ніж розтрощити дамбу напружености, яку Петро аж дотепер ледве стримував, звернувся до Своїх учнів.

– Не дивуйся цим людям; вони, мов вівці без пастиря, які шукають, хто їх поведе до спокою. Їм, мабуть, не було важко вгадати місце, якого потребує пророк, і тому вирушили в подорож, аби не втратити нитку, що пов’язує їх з надією. Вони потребують нас, і ми їм допоможемо.

– Але ж, Ісусе, – запротестував Петро, – після того, що з Тобою трапилося, Тобі необхідний спокій. Ми також не почуваємося в силі брати на себе потреби цих людей. Смерть Івана нас збентежила і маємо потребу залишатися наодинці, поговорити про це, згадати про нього і разом помолитися за його життя, що возз’єдналося з нашими батьками.

– Наші потреби закінчуються там, де починаються потреби тих, хто більше вразливий і слабший за нас. Наша віра допомагає нам подолати важкі часи. Але їм, хто допоможе?

– У них є священики, є храм, нехай вони біжать туди зі своїми жалями і стражданнями!

– Петре, але ж ти також, коли човен був у небезпеці, не вагаючись кидав свої сіті, щоб врятувати тих, хто міг втратити власне життя. А ці ризикують потонути в печалі тих, хто повинен їм допомогти.

Подивися на них: перестарілі, зневірені чоловіки з обвітреними лицями, стривожені діти, жінки з загубленим і благальним поглядом. І багато ще надходить: хворі, прокажені, обірванці, бідні жебраки. Як ти можеш покинути їх на поталу хвиль, керувати якими не зацікавлений жоден можновладець на цій землі?

Можливо, серед них є і можновладці, ті, які відають законом і застосовують його в ім’я Боже, в надії уникнути мук нечистого сумління. Як ми можемо їх покинути у їхніх злиденних човнах, зроблених з шантажу та обману?

Сміливіше, Петре, підійди сюди. Нехай Бог заспокоїть також і їхній біль і через нашу працю принесе мир також і для цих людей, змучених горем і стражданнями такими ж великими, як і наші.

Що Петро міг відповісти?

Нічого, попри те, що він хотів довше поговорити про біди, які люди самі на себе накликають, а потім не знають, як з них вибратися.

Тепер він повинен був допомогти Ісусові уникнути цього людського натиску, тому причалив човен у місці поблизу, щоб дати Ісусові час зійти з човна і піднятися на невеликий пагорб, звідки було б легше бачити цей натовп, який продовжував прибувати.

Справді, коли перші з натовпу прибули туди, Ісус та учні вже мали час, щоб змиритися з життєвою буденністю, і тепер готові допомогти тим, хто їх потребує.

Там було багато людей, що йшли за ними берегом озера, не падаючи при цьому духом. Ісус слухав їх, говорив про біди, які людина стягує сама на себе і які Бог полегшує тим, хто довіряє Його словам.

Так сталося, що багато з них відчули полегшення у своєму відчаї, а дехто навіть у фізичному болю. Однак у великому замішанні тих, що приходили і відходили, аби поговорити з Ісусом, ніхто не міг сказати, чи ці зцілення були результатом віри в Бога чи справою Ісуса, Який поглядом і доторком рук випромінював силу, здатну вигнати всяке зло і зцілити всяку рану.

Потік людей не припинявся і Ісус не відчував утоми, та, незважаючи на це, на горизонті з’явилися легкі і недвозначні ознаки настання вечора. Ще було далеко до настання темряви, але тіні, що ставали дедалі довшими, і дедалі сильніший вітерець сповіщали, що прийшов час повертатися додому.

– Ісусе, прийшов час сказати цим людям, щоб вони поверталися до своїх домів.

– Петре, ти не можеш закрити ворота, якщо запрошені ще гуляють у саду. Вони самі вирішать, коли піти.

Але Петро дивився на запрошених практичним поглядом.

– Ісусе, ці люди від ранку і тріски не мали в роті, а навколо немає нічого, що могло б вгамувати їх голод. Жодних фруктових дерев, жодного села поблизу. І якщо вони найближчим часом не повернуться додому, голод зробить їхню подорож важкою.

Ісус, здавалося, думав нескінченно довго.

Тоді Він звернувся до Петра, однак сказав те, чого Петро не очікував почути.

– Скільки хліба ми маємо?

Петро подивився на нього запитливо.

– Усього лиш кілька хлібів і кілька рибин.

– Добре, розсадіть їх і нагодуйте.

Петро подумав, що неправильно Його зрозумів.

– Ісусе, навіть якщо ми дамо все, що маємо, то нагодуємо лише якусь одну родину. А як же решта?

Петро вважав свої міркування такими очевидними, що йому було важко сприйняти слова Ісуса. Але він слухав.

– Петре, якщо Бог може задовольнити душі цих людей і зцілити їхні болі, то ще приємніше Йому буде їх нагодувати? Сміливіше, принесіть Мені те, що у нас є, і починайте це роздавати.

Петро побачив в очах Ісуса, що трудність вирішено, і довіра до Нього повернула йому капітанську хватку.

Він організував учнів, і ті почали ходити поміж сидячими людьми і роздавати з посмішкою хліб і рибу. Люди, звісно, сприймали це як плід щедрости і завбачливости Ісуса та Його учнів. І чим більше учні роздавали, тим більше всього було, так, немовби запаси невичерпні. Ніхто не залишився голодним, навіть прокажені, які здалеку дивилися на це, несподіване для них, чудо.

Врешті-решт, не залишилося нікого, хто щось просив би, і, вставши, вони попрямували до своїх сіл, несучи з собою спогади про щось неймовірне.

Навіть учні, зібравши те, що залишилося, аби завантажити в човен, перш ніж пуститися в зворотній шлях, зрозуміли, що Бог ніколи не залишає тих, хто має довіру до Нього. І їх щораз більше вражало те, як Ісус подібний до цього Бога.

Горе від утрати їхнього друга вичерпалося, переможене ще одним прожитим днем.

Попередній запис

Жінка, схоплена на перелюбі

Дискусії з фарисеями ставали дедалі гострішими. У ті дні, коли Ісус був у Єрусалимі, первосвященики – під тим приводом, щоб ... Читати далі

Наступний запис

Хто є Бог?

Ісус дивився на озеро, що розтягнулося аж до підніжжя пагорба. Вітер гнав вітрила кількох човнів, які поверталися до берега. Легкий ... Читати далі