Весілля в Кані

Весілля в Кані, Бартоломео Мурільйо

Куди б Він не мандрував, Його завжди оточувало багато людей, які постійно щось хотіли в Нього. Найбільше було жебраків, а також дітей, покинутих напризволяще на запиленій вулиці, волоцюг, які тільки те й уміли робити, що сидіти і проклинати злу долю, та вояків, що лиш очікували якогось наказу піти воювати за славу Римської імперії. Ісус бачив їх, і кожного разу, зупиняючись, щоб поговорити з ними, відчував на Собі тягар їхніх очікувань; Він це читав у їхніх втомлених і завжди однакових жестах, у їхніх тьмяних поглядах, у їхніх хрипких словах, позбавлених надії. Він бачив і страждав, але достоту не знав, що може для них зробити. Кожного разу, зустрічаючи їх, відчував внутрішню боротьбу: одна частина Його казала, що це – життя і неможливо нічого вдіяти, а інша закликала Його втрутитися, зробити щось, аби зарадити цьому стражданню. Щораз частіше Він відходив на самоту помолитися до Бога, від Якого Він брав натхнення, ніби хтось говорив всередині Нього. Він відчував, що бракувало якогось стержня, чогось сильного, що, ламаючи логічний ланцюг недовіри і відчаю, наблизило б людину до величі Бога.

Нагода для поворотного моменту трапилася на весіллі.

Наречений був трохи молодший він Нього. Він чув, як молодий радісно сміявся і жартував зі своїми друзями. Вони тепло привіталися і всі були щасливі з того, що й Ісус, мудрою і новою мовою якого вони захоплювалися, прийшов привітати молоду пару.

Настав час для обіду й Ісус сів поруч зі Своєю родиною. Тепер, коли Він почав відходити з дому, Його мати ніколи не впускала можливости посидіти поруч з Ним і послухати Його голос. Слова Сина Вона не завжди розуміла, але відчувала, що походять вони із сильного і завжди спраглого істини серця. Їй подобалося, що Її Син такий відважний і так близько до серця сприймає людські страждання.

Вона відчувала хвилювання Ісуса. Можливо, боязнь; можливо, вагання; можливо, страх перед невідомим майбутнім.

– Відколи Ти пішов з дому, там назавжди залишилася пустка, але Я і Твій батько щасливі знати, що Ти простуєш Своїм шляхом. –  Марія повинна була знайти відповідний спосіб, аби розірвати останні ланцюги, що прив’язували Ісуса до Його минулого.

– Кожного разу, як приходитиму в село, Я бучу відвідувати Тебе. Ніколи не забуду рідного дому і вашої турботи.

– Ми старіємо, і не знаю, як довго зможемо дослухатися до Твоїх кроків. Не бійся за нас, Ісусе, знай, де б Ти не був, ми завжди з Тобою.

Ісус подивився на матір. У Її погляді було стільки турботи, якої досі Він не помічав: Вона завжди була поряд, коли Він зростав; і щоразу, коли доводилося підштовхнути Його, щоб змусити зробити новий крок, якого вимагало від Нього життя, Вона завжди знаходила спосіб перекрити Йому всі шляхи для втечі. І як їй вдавалося завжди бути на крок попереду Нього?

– Сьогодні свято, тож проженіть сумні думки; про вашу старість подумаєте завтра.

– Бути старим не є сумно, однак це спонукає нас бережливо ставитися до нашого життя… І цінувати кожну нагоду поговорити про щось, перш ніж нам забракне дихання.

– Але ви завжди зі Мною говорили, ви дали Мені все те, що необхідне для життя. Чи Тобі не здається, що старість власне є часом, коли слід насолоджуватися тим, що посіяли?

– Ми будемо щасливі, коли в Тебе зникне тривога, яка ховається у глибині Твоїх очей.

– Не турбуйся про Мене, думаю, Я вже знайшов те, що шукав.

– Одного разу вночі Я бачила сон. Ти ходив по навколишніх селах, але щоразу, аби знову піти, Ти був змушений вирушати з нашого дому. “Я не можу позбутися цього, – казав Ти. – Я дуже прив’язаний до Своїх спогадів”. Я ж не знала, що Тобі відповісти, але відчувала, що повинна щось зробити для Тебе. Тому ми з Твоїм батьком вирішили зачинити двері, через які Ти входив. З цього дня у селі вже більше не було Твого дому.

– І Я не противився цьому?

– Сон розвіявся. Коли Я прокинулася, то подумала, що б це мало означати, бо з плином дня хвилювання не проходило. Я згадала, скільки разів Мені доводилося змушувати Тебе вийти за двері дому. Ти не хотів йти гратися з іншими дітьми з села. Ти казав, що це марна трата часу і хотів навчитися того, чим займався Твій батько. Але Я намагалася Тобі пояснити, що хлопець повинен спочатку навчитися справ Свого дитячого світу, граючись з іншими дітьми, а потім уже вчитися дорослих справ.

– Пам’ятаю це. Я мріяв стати найкращим теслею на всю околицю, тоді як Ти казала, що Мені спершу треба навчитися бути хлопцем; Я хотів вивчити напам’ять усі сувої, а Ти казала Мені, що хороший хлопець вивчає все, чого від нього вимагає життя; Я завжди хотів нав’язати іншим дітям Свої ігри, а Ти Мені пояснювала, що кожна гра є розумною, якщо вона допомагає нам зростати разом.

– А які були дискусії зі старшими села! Вони сказали, що Ти забагато вчишся, чи забагато часу проводиш зі Своїм батьком, геть не думаючи про одруження, як це робили інші молоді люди.

– Ти добре знаєш, що досі нічого Мене не приваблювало так сильно, аби Я міг сказати, що знайшов сенс Свого життя.

– Так, ми з Твоїм батьком завжди це знали і чекали, що Бог просвітить Твій шлях. Сон змусив Мене зрозуміти, що є ще одна трудність, яка вимагає вирішення, – щось, що іще прив’язує Тебе до цих дверей.

– Ні, зараз вже не так; Я зрозумів, що Мій обов’язок у тому, аби відкрити для людей, які навколо Мене, все те, що Я пізнав від Бога.

– Ти звертаєш увагу на людей, які страждають, на прокажених, які поневіряються у своїх закутках, на дітей, які губляться у вуличній пилюці. Ти вмієш розрадити тих, хто плаче, і вмієш бути разом з тими, хто почувається самотнім і покинутим. Але Тобі цього замало. Це не те, що може заспокоїти Твою вселенську тривогу і печаль. Ти маєш потребу у чомусь, що потрясло б уми, що повернуло б упевненість народові без надії, що пробудило б його сонний дух. І все це Ти не можеш знайти в минулому, яке, хоч і належить усе ще Тобі, та, однак, Тебе зв’язує. Ти повинен мати силу, щоб переступити через поріг дверей, які розвіють Твої останні страхи, і тоді зможеш вільним рухатися до Своєї істини.

Ісус мовчав. Але навколо, однак, щось відбувалося. Легкий шум, шепотіння, розгублені погляди, вістка передавалася від столу до столу, з уст в уста. Марія, перш ніж підійти до столу господаря, вловила це почуття тривоги й розгублености. Її материнське відчуття підказало, що Ісус має дещо зробити, аби врятувати нареченого і всю його родину від глузувань та насмішок.

– Ісусе, у них не залишилося вина, – тихо прошепотіла вона.

Ісус відчув, що Його щось вразило, немов звук від удару батога.

– Що Я можу вдіяти? Вони якось дадуть собі раду.

– Ми маємо щось зробити, поки не пізно.

– А що тут зробиш, якщо вино все випили?

Мати на мить подивилася на Нього, пильно, не моргнувши оком, безконечно.

– Ти можеш якось зарадити.

– Ні, мамо, Я не знаю, що можу зробити. Я не знаю яким чином наповнити амфори, хіба лиш Бог міг би все ми правити силою Своєї доброти.

– Так, саме Бог допоможе Тобі. Встань і йди із прислужниками. Бог підкаже Тобі, що робити.

Слова Його матері оскарженню не підлягали. Він знав цей тон, пригадав сон Своєї матері, і відчув, що двері дому закриваються за Його спиною і туди Він уже не повернеться.

Його пройняв трепет, обурення, протест, який був останньою перешкодою на шляху хвилі, яка ось-ось Його могла накрити. Але погляд матері мав силу моря, якого неможливо стримати. Він відчував, як м’язи сіпалися в намаганні не загубитися у цьому сум’ятті відчуттів. Ісус підвівся на ноги і пішов до прислужників. З кожним кроком Він відчував, що щось розв’язується, й упізнав у цьому Божу силу. Так, Бог перебував там із Ним і допоможе Йому, скористається Його руками і Його голосом, щоб допомогти Йому доростати до сповнення Своєї місії.

Прислужники чули Його слова, бачили Його руки, що стискали глечики, але не розуміли, що ж насправді відбулося.

І тоді, коли Ісус пішов шукати місце, щоб вільно подихати, прислужники понесли вино на стіл.

Весілля відновило свій ритм.

Але Ісус з трудом намагався віднайти спокій для Свого духу. Він дивився у бік небокраю, якого, здавалося, ніколи не бачив.

Ісуса привів до тями товариш, який підійшов до Нього, бачачи Його замішання.

– Ісусе, ходи, ось господар приніс надзвичайне вино.

Ісус прокинувся зі Своєї задуми, посміхнувся хмарці, яка пропливала вдалині, і повернувся до Своїх друзів.

Попередній запис

Народився Месія і перебуває між нами

Ця була звичайна субота, подібна до всіх інших. Жодного особливого святкування. Однак у той день в синагозі Назарету панувала небуденна ... Читати далі

Наступний запис

Симон (названий Петром) зустрічає Ісуса

Під останніми променями місяця човен повільно повертався до берега. Сьогодні, як і в решту днів, боротьба за виживання посеред моря ... Читати далі