та виговорювати всяке лихе на вас, обмовляючи Мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами.
Св. Єфрем Сирин учить, що (з погляду бісів, тобто – того світу, яким править сатана) цнотливий християнин поводиться погано. І за «благопристойними» і за «сучасними» стандартами наші погляди на шлюб і безшлюбність швидше незручні, ніж розумні.
Істинний, розумний християнин тим і відрізняється, що не вписується в жодну світську «програму». Господь занадто великий для цього світу, і ті, хто народжений від Нього, теж для світу великі. Рано чи пізно світ відчує, як з ними важко. Святий Дух, Який живе в Церкві, «переконає світ» (Йн. 16:8). Навіть світські чесноти не ведуть до Бога; гірше за те, вони можуть стати великою перешкодою для душі, ніж грубі гріхи. Найпристойніші світські цінності ніяк не співпадають з християнськими.
Словом, з погляду світу християнство незручне і бунтівне. Річ навіть не в тому, що християни роблять, а швидше в тому, чого вони робити не хочуть. Християни – дезертири, раби, що втекли.
Не можна забувати про те, що світ цей невпинно намагається нас спокусити, переманити до себе найрізноманітнішими способами. Прийнято вважати, що спокуса – це похіть тіла чи інша груба вада. Але в притчі про сіяча сказано, що добре зерно може заглушити «турботи цього світу» (Мт. 13:22), причому саме така небезпека стоїть першою у всіх трьох євангелістів в яких записана ця притча. Турбота ж ця включає помисли і справи, які прийнято вважати чеснотами.
Власне, такі спокуси і породили свого часу втечу від світу. Тепер її нерідко засуджують; проте ми повинні зрозуміти самий принцип. А насправді, це була не панічна чи легкодуха втеча, а тверде неприйняття тих вузьких корисливих інтересів, які можна назвати пуританськими. Коли апостол хоче «померти, щоб із Христом бути» (Флп. 1:23), він не збирається байдуже «відвернутися від ближніх». Просто він не може сприйняти серйозно те, чого вимагає «світ цей», оскільки знає, що і сам він, і весь світ створені для більшого.
Це прагнення послужити Богові без перешкод і зради примушувало ранніх християн відмовлятися і від майна і від сім’ї. Втеча від світу нерозривно пов’язана з тим, що ми не можемо служити двом панам. Якщо світ визнає потрібним нас за це «гнати», ми готові платити таку ціну.
Блаженство переслідуваних за правду анітрохи не схоже на похмуру відмову від земних радощів заради суворого обов’язку. Коли світ нас жене, ми повинні «радіти і веселитися», що важко поєднати з пуританською похмурістю.
Багато святих жадали мучеництва, вищої точки таких гонінь. Але не треба створювати романтичних картин. Не треба уявляти собі, що небо і земля аплодують нашому подвигу. Найчастіше гоніння наші анітрохи не картинні; вони щоденні, безперестанні, стомливі, і женуть нас не люті вороги, а дуже близькі люди. Ми пізнаємо блаженство переслідуваних у буденному бігу життя. Саме в ньому вчимося ми терпіти образи і чекати, що рано чи пізно зуміємо «радіти і веселитися». Проповідуючи і виявляючи мир Божий нашому світу, ми все глибше пізнаємо істину про себе і тому все ближче підходимо до джерела істинної радості, прихованого в нашому серці. Як би ми не страждали від образ, джерело це наповнює нас силою, істина робить вільними. Звісно, це зовсім не схоже на ту штучну бадьорість і уявну свободу, яких домагаються, скажімо, модні рухи, що претендують на духовність. Ці спроби досить безглузді на вигляд. Переживаючи таку радість, ми швидше відчуємо себе дурнями, ніж загордимося власною духовною зрілістю.
Але, радіючи і веселячись, ми повинні пам’ятати, що джерело життя, що вирує в нас, – те саме, яке б’є із серця Христового. Дух Святий не прийшов би до нас, якби Син Божий не був прославлений (див: Йн. 7:39). І ось, радість і веселощі повертають нас до Того, у Кому злиті всі блаженства, – до Христа розіп’ятого.
