Якщо ми приймемо, що Нагірна проповідь звернена до всіх християн, звідси витікає, що кожного християнина «гнатимуть», причому саме так, як гнали пророків.
Блаженство переслідуваних за правду перекликається з блаженством миротворців. Ми вже бачили, що їх теж женуть, бо вони сповідують не той нетерпимий мир, якого шукають світські рухи і партії.
Це допомагає зрозуміти, чому, описавши повне коло, ми знову чуємо обіцянку Царства Небесного. У порівнянні з агресивними програмами «віку цього» звістка про мир Божій вражає своєю беззахисністю. Здавалося б, вона може дати незрівнянно менше, ніж здорові реалістичні схеми. Бог і Його проповідники бідні і безглузді поряд зі світськими успіхами і багатствами; гірше за те – вони підозрілі, якщо не небезпечні. При всій своїй тихості і при всій миролюбності, вони відмовляються служити закону віку цього.
У Євангелії від Йоана сказано, що юдеї не могли вірити, бо «славу один від одного приймали» (див: Йн. 5:44). Видно, що слава від людей і віра в Христа несумісні. Як і в інших блаженствах, суть не в тому, що слава – занадто велике багатство, а в тому, що вона мала для людини. Знову мова йдеться про те, що двом панам служити не можна. Якщо ти хочеш потрапити в газети – добре, потрапляй; але ти отримаєш нагороду свою. Простої, практичної мети досягти неважко, і на цьому справа закінчується.
Вірність Богу, славі Його, миру і Завіту припускає позамежну мету. Якщо ми не турбуємося про похвалу від людей, ми отримаємо набагато більше – похвалу від Бога.
Звісно, це не означає, що ми повинні всіма силами намагатися, щоб нас ніхто ніколи не похвалив. Такі старання так само дріб’язкові, як гонитва за славою і у своєму роді так само суєтні; більше того, і вони «мають свою нагороду» (Мт. 6:2).
Найважче саме в тому, що ми маємо бути байдужими і до зневаги і до похвали. Світ шанує тих, хто догоджає йому, і тих, хто зневажає його; але не може терпіти тих, хто його не помічає.
Отже, не намагайтеся навмисно дратувати людей. Ми не станемо пророками, якщо будемо грубими. Іноді пророки бувають неприємними, але зворотної сили в цього закону немає. Нетерпимий сперечальник отримує нагороду – він може переспорити супротивника. Але Господь обіцяє гнаним в ім’я Його зовсім не це. Тим, хто любить бійку заради бійки, навряд чи сподобається на небесах.
Християнство зовсім не прагне викликати гнів; воно викликає його ненавмисно, зберігаючи вірність Богові. Воно тому і незручне, що ніяк не зводиться до тих або інших напрямів і програм. Але про це ми говорили.
Проте скажемо детальніше про те, чим християнська моральність, включаючи обурення, відрізняється від світської. Християнин, як будь-яка людина, може обуритися, скажімо, жорстокістю терористів або дивністю так званого «суспільства вседозволеності». Але він знає, що найбільш сумнівні і непривабливі люди – скажімо, збирачі податків і повії (адже саме це означають «митарі і блудниці») – можуть виявитися свого часу ближчими до Царства, ніж люди пристойні, серйозні, благочестиві.
Як би не засмучувало нас світське зло, ми повинні розуміти «лиходія» зсередини, а не гидливо «прощати» його. Наша пригнічена досада, кажучи строго, мало відрізняється від люті, що призводить до безглуздого насильства. Що ж до вседозволеності, не можна ставитися до неї занадто просто; християнська цнотливість вимагає заколоту проти чистоплюйства. Церква не освячує удаваність; воно далі від євангельської любові, ніж хворобливі і безплідні «любовні зв’язки» нинішніх молодих людей.
