Уривки для читання: Ін. 3:1-10; 19:19-22,38-42
Розп’яття призначене було служити засобом залякування. Жах розп’яття, ганьба і передсмертні муки мали відвернути інших від скоєння злочину, за який була засуджена людина, що висіла на хресті. Тому римляни часто прибивали до хреста табличку, яка пояснювала, за що страчена людина. Так вчинив і Пилат. Злочин Ісуса полягав у тому, що Він називав Себе царем. Він сам визнав цей факт на допиті в Пилата. Втім, той не сприйняв Його слів всерйоз. На Пилатову думку, Ісус не являв політичної загрози для Римського панування в Палестині, і Його варто було відпустити. Але цього разу юдейським первосвященикам вдалося досягти свого. «Кожен, хто називає себе царем, – наполягали вони, – тим самим відкидає владу римського імператора». Пилат не міг змиритися з появою самозваного юдейського царя. Тому первосвященикам, досвідченим, вивертким політикам, вдалося запанувати над здоровим глуздом римського губернатора. Пилат, сам дуже нерозбірливий у засобах політичної боротьби, був абсолютно байдужий до долі Ісуса. Але йому була гидка думка про необхідність відступити перед майстернішою тактикою юдейських правителів.
Отже, над головою вмираючого Ісуса була прибита табличка з написом трьома мовами, щоб її могла прочитати кожна грамотна людина. Первосвященики наполягали на точнішому формулюванні. Вони просили Пилата вказати, що Ісус тільки називав Себе царем юдейським, але насправді ним не був. Проте Пилат вирішив зіграти злий жарт, помстившись таким чином і первосвященикам, і усім ганебним юдеям. Ось їх цар! Тільки такого царя вони і заслуговують – розіп’ятого, жалюгідного невдаху! Пилат наполіг на своєму, і, волею долі, римське правосуддя і дрібні політичні сварки юдейських вождів призвели до дивного результату: у Своїй смерті Ісус був проголошений царем Ізраїлевим! Напис був зроблений не лише івритом (адже цар був юдейським), але і грецькою – мовою міжнародного спілкування того часу, а також латиною, мовою імперії, що тримала у своїх руках владу фактично над всім світом.
Але Ісус претендував на владу не лише над Ізраїлем, а й над всім світом, тим самим кидаючи виклик римському пануванню. Іншими словами, Ісус був Месією, якого Бог помазав царювати над Своїм народом Ізраїлем. При цьому юдеї не сумнівалися, що помазаник Божий царюватиме над усіма народами, поширюючи Боже володарювання всім світом і відкидаючи домагання римлян на божественне походження їх влади. Гнаний юдейськими правителями, розіп’ятий римськими солдатами, Ісус, здавалося, не впорався з роллю Месії-царя. Але в годину, коли Його поразка була до смішного очевидною для Пилата і первосвящеників, Ісус був проголошений царем. Чи міг хтось, спостерігаючи за вмираючим Ісусом, поставитися до цього серйозно? Чи міг хтось розгледіти в Ньому істинного юдейського царя, володаря усіх народів? Чи міг хтось з політиків, що оберталися в тих же колах, де спілкувалися, співпрацювали, плели інтриги і, як і усі політики, ненавиділи і використовували один одного Пилат і первосвященики, – чи міг хтось з цих прагматиків серйозно сприйняти домагання Ісуса на царство, дивлячись на Нього, вмираючого на хресті? Звісно ж, ні.
Та все ж така людина знайшлася. Коли Йосиф Аримафейський добився в Пилата дозволу забрати і поховати тіло Ісуса, чималу роль у цьому зіграв Никодим. Саме він потурбувався про те, щоб похорони Ісуса були гідними царя. Никодим приніс із собою «суміш смирни та алое, близько сотні літрів». Ця величезна кількість пахощів коштувала нечуваних грошей. Не слід думати, ніби Никодим прокрався до гробниці потайки, сподіваючись, що про це ніхто не дізнається. Адже пахощі мав нести цілий гурт слуг. Своїми діями Никодим публічно вшановував засудженого і страченого за зраду Риму. У той час людина, для чиїх похоронів було куплено таку кількість пахощів, мала носити, принаймні, царський титул. Никодиму знадобилася чимала мужність, щоб публічно заявити – напис на хресті істинний. Ісус дійсно був царем. І хоча мертвий цар, можливо, не спричинив би занепокоєння ні римлянам, ні первосвященикам, публічно визнаючи Ісуса царем, Никодим наражав себе на чималу небезпеку.
Річ у тім, що Никодим був впливовою людиною. Ті з учнів Ісуса, з якими ми вже зустрічалися, не могли похвастати ні суспільним становищем, ні владою, ні зв’язками. Подібного не можна було сказати про Никодима. Багатий аристократ, що належав до одного з найвпливовіших сімейств Єрусалиму, він був вхожий у найвищі кола юдейського суспільства. Члени його сім’ї увійшли до історії як видатні політичні діячі, що прославилися своїм багатством і покровительством фарисеям. Вони володіли розкішним особняком в Єрусалимі, зимовою резиденцією у відомих теплим кліматом околицях Єрихону і великими сільськими угіддями. Це була одна з найбільш впливових сімей, що складали нечисленну юдейську аристократію, яка під поблажливим наглядом з боку Риму управляла Іудею. Будучи фарисеями, а не саддукеями, члени Никодимової сім’ї стояли дещо осторонь від можновладців. Первосвященики і більшість правлячих аристократів були саддукеями. Але Никодим був одним з тих небагатьох фарисеїв, які належали до багатих сімей, чиє становище примушувало на них зважати, і тому були допущені у вищі ешелони влади. Ці люди складали меншість у неспокійному союзі з первосвящениками-саддукеями. Враховуючи близькість до юдейської влади, Никодим, поза сумнівом, був людиною могутньою і впливовою. Здавалося б, його цілі і інтереси цілком природно ставили його поруч з правителями Іудеї, які бачили в Ісусі загрозу своєму політичному становищу.
Багатий аристократ Никодим, окрім усього іншого, був фарисеєм з фарисеїв, вченим рабином. Саме в цій ролі він уперше зустрівся з Ісусом. Під час першого відвідування Ісусом столиці Никодим з групою учнів одного разу увечері прийшов до Нього, бажаючи обговорити важливі питання віри з Ним і Його учнями. Здавалося б, один учитель відвідав другого, але вже тоді Никодим зумів розгледіти в Ісусі щось більше, а їх розмова негайно перейшла на політичні теми. Не треба думати, ніби в першому столітті юдеї, римляни або люди будь-якої іншої національності проводили чітку межу між релігією і політикою. Коли Ісус, звертаючись до Никодима, заговорив про Боже царство, Він тим самим торкнувся політичної теми. Йшлося про володарювання Бога над Своїм народом і всім світом, про те, що це означало в умовах панування Риму, що претендував на владу, яка безсумнівно належить Богу Ізраїлевому. Всякий раз, коли Ісус говорив про Боже царство, у Його слухачів виникали саме такі асоціації, але в цій єдиній дружній бесіді Ісуса з представником правлячих юдейських кіл Його слова викликали особливий відгук. Никодим належав до тих, хто мав владу лише з дозволу Риму, і тому вимушений був відстоювати інтереси Риму в обмін на підтримку, що надається. На думку багатьох радикальніше налаштованих юдеїв ці люди зрадили свій народ і свого Бога.
Можна не сумніватися, що ця тема, будучи одним з головних релігійних питань для усіх юдеїв, являла особливий інтерес для Никодима. На відміну від первосвящеників, щира віра Никодима не дозволяла йому використовувати релігію в корисливих політичних цілях. Він навряд чи гордився своєю приналежністю до правлячої еліти, у чиїх інтересах було продовжувати активну співпрацю з Римом. Никодиму хотілося б побачити повну протилежність підступності і користолюбству політиків, яких він постійно зустрічав на засіданнях ради первосвящеників і в губернаторській резиденції. Боротьба за владу, явним прикладом якої став процес, що привів до страти Ісуса, вже давно не подобалася Никодиму. Він чекав наближення Божого царства, відновлення Божого володарювання над Ізраїлем, описаного в юдейських Писаннях, які щодня вивчалися ним.
Ушанувавши розіп’ятого і померлого Ісуса як істинного царя і Божого помазаника, Никодим привселюдно заявив про те, що саме в Ісусі він, нарешті, знайшов втілення довгожданого ідеалу.
