Вітаю Вас, Юрію Кириловичу. Чому структура нашої Церкви – Союз ЄХБ? Адже союз – це об’єднання окремих людей, згуртованих однією вірою і метою. Але союзи можуть формально і юридично розпадатися. Що, на жаль, іноді відбувається. Господь же порівнює Свою Церкву з тілом Христовим, тобто єдиним цілим, нерозлучним. Таким нерозлучним, що палець без серця жити не може, як і серце без легені. Чи не має сенсу переорганізувати структуру Церкви із «союзу» в єдину, неділиму Церкву як за змістом, за назвою і, звісно, юридично? Якщо ні, будь ласка, обґрунтуйте відповідь.
Дякую за Ваше питання! Питання актуальне, бо торкається найбільшого і таємничого на землі. Церква – творіння небесних сил, але живе і розвивається на землі. Питання складне, бо Господь Ісус сказав: «…Я збудую Церкву Мою». (Мф. 16:18), але не залишив жодних «креслень» і «технічних умов».
Церква зримо є присутньою на усіх континентах, в усіх політичних формаціях, навіть в економіці і державному будівництві, але залишається духовним організмом, що розвивається силою Духа Святого, силою Слова Божого.
Ми з Вами міркуємо про Церкву, перебуваючи в двадцять першому столітті. При усіх зигзагах розвитку суспільства, змін життєвих філософій і релігійних моделей минулих віків ми зобов’язані враховувати Божественний промисел, Владу, абсолютну Божу владу в історії. Двадцять минулих віків залишили нам приклади абсолютно різних моделей церковного будівництва. Втім, є в нас, людей, така слабкість, не вчитися на уроках історії.
Навіщо ж я про минуле? Адже ми про майбутнє. І це чудово, що ми можемо говорити про майбутнє. Майбутнє за Божою Церквою. Їй, єдино Церкві Божій гарантоване Богом майбутнє у вічному Царстві із Сином Божим Ісусом Христом. Сьогодення і майбутнє Церкви Божої закладене Богом. Воно покоїться в Самому Богу. Але як виглядає Його доручення! «І Я кажу тобі: ти Петро, тобто “камінь”, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16:18).
Божественний проект побудови Церкви припускає виняткову роль людини в створенні Божої Церкви. Бог довіряє людині. Бог запрошує людину до співпраці. Їй, людині, Він довіряє ключі Царства Небесного. Їй, людині, Він життя Своє віддав, Собою заплатив за гріхи людські, довіряє нині ключі Царства Небесного. Для мене це ключовий момент у досягненні Божої волі відносно Церкви і людини. Звісно, відповідаючи на Ваше питання, можна було б просто відмітити біблійне одкровення про Церкву. Можна читати Новий Завіт і бачити численні послання апостола Павла різними помісним церквам. Можна читати про те, що апостоли були стурбовані розвитком помісних церков, навчаючи їх і поставляючи служителів для них. «Рукоположивши ж їм пресвітерів для кожної церкви, вони помолилися з постом і передали їх Господеві, в Якого [ті] увірували» (Деян. 14:23).
Висвячування пресвітерів апостоли вважали завершенням процесу творення помісної церкви. «Для того я залишив тебе на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував» (Тит. 1:5).
Можна ще додати пару євангельських свідоцтв про життя церков, часів апостолів Ісуса Христа. «Сповіщаємо вам, браття, про благодать Божу, дану Церквам Македонським, бо вони серед великого випробування скорботами дуже багаті на радість; і глибока вбогість їхня дуже багата на щедрість їхню. Бо вони доброзичливі по силах і над сили – я свідок» (2Кор. 8:1-3). Тут множина свідчить про те, що кожна помісна церква була самостійною общиною.
Послання семи церквам в Об’явленні Іоанна Богослова – ще одне підтвердження в тому, що Господь залишається вірний Своєму слову: «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20). Отже, в епоху апостолів не існувало єдиного центрального органу управління церквою, як не існувало єдиної структури. Але в той же час було абсолютно очевидне походження істини з одного джерела, походження сили від одного джерела, і цим джерелом був воскреслий Ісус Христос і сила Святого Духа!
У запропонованому Вами обґрунтуванні створення єдиної планетарної церкви головною метою поставлений захист самої церкви від зовнішнього ворога. Ви не самотні у святому бажанні покінчити з безладами. Але мене турбує, що ми, євангельські християни, як би ігноруємо Божий шлях спасіння, шлях жертви, шлях служіння.
Божий шлях до серця людського прокладений не владою (зауважу – абсолютно обґрунтованою владою), але любов’ю.
А яка місія Церкви на землі за задумом її Творця? Адже Він говорить як про Його рішення: «…збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16:18).
При безумовному нашому активному зберіганні рятівної істини Богом гарантована цілісність Його Церкви!
Є одне очевидне завдання Церкви. Вона виражена Самим Спасителем: «І, наблизившись, Ісус сказав їм: дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь» (Мф. 28:18-20).
Апостол Павло для себе сформулював це так: «Ми одержали благодать і апостольство, щоб в ім’я Його підкоряти вірі всі народи» (Рим. 1:5). Адже підкорені вірі народи це не поневолення усіх в одноманітну масу. Я особисто розумію це як донесення Євангелія благодаті кожному народу, прийняття спасіння, залучення до спасенних, незалежно від мови або культури.
Християнський світ підраховує кількість мов і народів, яким ще належить донести Євангеліє. Але наближається година, Богом визначена, коли сурма Господня сповістить про завершення епохи благодаті для землі. Настане бажаний мир. Святі у присутності Отця, в оточенні ангелів, весь світ належить їм. Природа людей Царства Небесного досягає образу і подоби Божої. Якщо церкві відкрито це велике майбутнє, Боже завдання, то і відповідальність перед церквою виникає іншого плану. Христос сказав: «…після воскресіння не женяться, не виходять заміж, а перебувають як ангели Божі на небесах» (Мф. 22:30). Чи бачимо ми місію Церкви в тому, щоб володарювати і першенствувати на землі, або ми бачимо свою місію в тому, щоб Словом Божим і Силою Духа Святого готувати людей для небесного буття, творити святих для вічного Царства з Богом! Йосиф Цон у своїй книзі «Страждання, мучеництво і подяка на небесах», присвяченій дослідженню сенсу страждань, говорить про мету Божу.
Він бачить людину, з високим ступенем відповідальності, вільною волею, здатною відчувати, роздумувати, тобто бути особою в найвищому сенсі. Співпрацівник у Бога! Говорячи інакше, людина Небесного Царства – людина повного підпорядкування Богу! Людина Небесного Царства – людина, здатна любити любов’ю Агапі. Людина Небесного Царства – людина, здатна застосовувати заповіді Отчі за будь-яких обставин. Можна сказати словами Ісуса Христа: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48)!
Один з біблійних принципів творення і розвитку Церкви свідчить про загальне священство, або інакше, рівності усіх у Церкві Божій. Другий – затверджує свободу совісті для усіх як основу для сприйняття Божественного заклику. І усе перераховане свідчить про особу людини, яка носить у собі образ Божий і покликана до співпраці з Богом. Цей заклик стосується не лише коротких днів земного буття. Людина запрошена Богом у вічну співпрацю в Небесне Царство! У такому разі головним для усіх послідовників Ісуса Христа є сприйняття небесних принципів. Словами Ісуса кажучи: «…треба вам народитися звище» (Ін. 3:7)!
На цьому варто затриматися на мить. Народжена звище людина – це людина нової, божественної природи. Вона наповнена Духом Божим. У ній серце, здатне любити навіть ворога. Вона слуга, подібно до Учителя, але не пан. Для народженого звище не потрібен батіг погонича, не потрібен окрик наглядача. Народжена звище людина шукає пізнання волі Божої. Така людина пристрасно, не шкодуючи життя, бажає виконати волю Божу. Народжена звище людина не грішить. Вона зберігає себе. Вона на путь грішників не стає, на зборищі губителів не сидить.
Бажання володарювати народженим звище не властиве! Уся влада в Бога! Особа, духовно народжена, шукає спілкування із собі подібними. І єднання здійснюється не за наказом, але з бажання, що із серця йде. І тоді не потрібна вертикаль влади, яка не витримала випробування часом, бо володарює сила Духа Святого. І тоді зникають страхи за втрату авторитету керівництва, бо один у нас керівник – Господь наш. І тоді єдність настільки сильна, що віддає і себе самого за брата, за ближнього свого.
Зникає навіть саме бажання володарювати. Тоді в усій красі проявляється Любов Господня, любов жертовна, любов, яка служить, любов, яка об’єднує! Зникає страх, адже той, хто боїться, не досконалий у любові. У страху є мука. Любов проганяє страх.
І останнє. Бог є любов. О, так! Це істинно так! Але істинно так само і те, що Бог нас преображає у Свій образ. І це означає: людина є любов!
