«Тому що тіла тварин, кров яких для очищення гріха вносить первосвященик у святилище, спалюються поза табором, – то і Ісус, щоб освятити людей Кров’ю Своєю, постраждав поза брамою. Отже, вийдемо до Нього за табір, несучи Його наругу; бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13:11-14).
Складний оборот, що, втім, властиво апостолу Павлу, у запропонованому тексті Послання до Євреїв. Потрібна певна напруга розуму, щоб зафіксувати зміст тексту. Послання до Євреїв – надзвичайно важлива частина Нового Завіту. У моєму уявленні це ключове послання для розуміння важливості жертви Ісуса Христа в спокутуванні грішників.
Саме тут ми читаємо: «А майже все за законом очищається кров’ю, і без проливання крови не буває прощення» (Євр. 9:22). Прочитаний текст Писання зачепив мене якимсь несучасним, грубим, з кров’ю пов’язаним спокутуванням. Ми, рафіновані фарисеї XXІ ст., просочені гуманізмом і покриті безживним модерном і постмодерном, нездатні говорити і слухати про кровну жертву. Як жорстоко. Як не сучасно. Як не гуманно! Ми швидше станемо говорити про людинолюбство, про толерантність, про терпимість, про права і свободи людини. Виникає відчуття, що Бог винен людині, і вже не людина потребує Бога і Його милості, але Бог потребує людини. Активна християнська добродійність, як певна приманка, для людей стала заміною благовістя Євангелія Царства. Якщо ти даси Богові щось, Він тобі віддасть з часом. За гривню – сто. За тисячу – мільйон.
«Євангеліє процвітання» в усіх формах урочисто марширує планетою. Конкурс планетарного масштабу. Боротьба за душі людські, боротьба за вплив, боротьба за кількість, боротьба за владу. Боротьбу ведуть люди, головний товар – люди, головна валюта – ім’я Ісуса. Вже немає жаху в очах людей, коли воюють за владу в ім’я Господа Ісуса Христа, не шкодуючи життя ні свого, ні ближнього, забувши, що і ближній – брат по вірі.
Деякі розумники так позначили трансформацію християнства: «Зародилося християнство в Ізраїлі, як Боже спасіння грішникам, що гинуть. Принесене в Грецію, воно перетворилося на філософію. Потім, поширившись Європою, стало культурою. Емігрувавши в Америку, християнство перетворилося на бізнес». Боляче чути, але і заперечити особливо нічого. Дійсно, бізнес.
На цьому фоні заклик святого апостола вийти за стіни не для прибутку, не для слави, але щоб Його наругу узяти на себе, бентежить. Виникає питання: це дійсно Новий Завіт? Може, це помилка?
Яке порівняння? Тіла жертовних тварин, кров жертовних тварин. Про що ви? Це ж навіть не Середньовіччя! Це ж доісторичні часи! Просто дикість якась.
І поруч ім’я Ісуса Христа! Неймовірно…
Христос прирівняний до жертовних тварин. Ось вже абсурд… Святий Божий Син! Йому коряться стихії світу. Він годує тисячі голодних. Він лікує всяку неміч. Він дає зір сліпим. Він дає слух глухим. Він проказу знімає. Він піднімає паралізованих. Та що там, Він мертвого Лазаря воскрешає! Ось хто Він. А ви Його з жертовною твариною порівняли… Проте…
Знову ж таки слова: «Ісус, щоб освятити людей Кров’ю Своєю, постраждав поза брамою» (Євр. 13:12).
Ми часто говоримо про святість. Різні бувають пересуди із цього приводу. Святість як рішення церкви: зарахований до лику святих. Святість як певна духовна висота: «…Будьте святі…» (Лев. 11:44; 1Пет. 1:16). Святість як шлях духовного вдосконалення: «…Святий нехай ще освячується» (Одкр. 22:11).
Священство святе «щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас» (1Пет. 2:9). Щоб освятити людей, тобто щоб зробити людей святими, потрібна кров! Не просто кров будь-яка. Кров потрібна свята! Кров святого Божого Сина, кров Ісуса Христа.
Старозавітна історія про очищення народу ізраїльського через жертву тільця, кров’ю якого окроплюється жертовник, сам священик, святилище і скинія, а тіла жертовних тварин спалюються поза табором, дає смутне передчуття, що справа прощення, справа спасіння, справа благовістя покояться не на акті, не на маніфесті, але на жертві! І гріх у такому разі не акт, не умовність, але сама смерть. І картина світу в одкровенні Божому з’являється вже не як ідилія, де царює благодать, але як кладовище, де біологічні процеси протікають, але дух полонений смертю, бо залишений Богом. «Беззаконня ваші зробили розділення між вами і Богом вашим, і гріхи ваші відвертають лице Його від вас, щоб не чути» (Іс. 59:2).
Вийдемо до Нього!
Ці слова набувають надсенс! Не межі Єрусалиму визначають «табір» і «поза табором». Не релігійні традиції визначають межі «табору» і «зовні». Не культурні і не політичні пристрасті дають нам визначення меж «табору» і «зовні».
Життя і смерть. Світло і пітьма. Рай і пекло. Ось, де пролягає межа. Заклик вийти до Нього набуває сенс надзвичайно високий. Радикалізм цього рішення виходить за рамки звичних уявлень. Благовістя починається на Голгофі. Ось Він – Агнець, Який бере на Себе гріх світу. Ось Він – поранений, у терновому вінку. Кров проливається. Син Божий помирає поза воротами земного міста. У системі людських цінностей Йому немає місця. На дозвільному торжищі світу, що безумствує, Йому немає місця. Ось що означають Його слова: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).
Вийдемо до Нього! «Несучи Його наругу». Ось тут я сторопів. Уявилося, як реально зникає, тане покривало, що має вигляд благочестя. Ех, ти, скільки тут цих шкур накопичилося! Усе – на хрест. Усе підлягає розп’яттю. Нічого не залишилося. Немає і мене. Бо я і є гріх. Ось Його благодать, як Лазарю повертає життя. З’єднуючись з Христом зганьбленим, розпинаючись з Ним, вдягаюся Його наругою, набуваю Його святості. Щоб освятити людей кров’ю Своєю, Він постраждав поза брамою. Вийдемо до Нього, несучи Його наругу! Моє свідоцтво про Бога, Його любов здалася мені жалюгідною спробою прикрасити світ, прикрити порочну плоть інжирним листком самоправедності.
Вийдемо до Нього!
Чи вийшов я? – раптом здригнулося в мені серце моє. Якщо мені соромно визнати Господом моїм Ісуса, розіп’ятого, зганьбленого цим світом, то, вочевидь, я нікуди не вийшов. Якщо мене, як дружину Лотову, тримає цей світ гріха в позолоченій оболонці насолод і привабливих обіцянок, то, вочевидь, я нікуди не вийшов. Дорогоцінний час я марную в порожніх блуканнях у мережах Інтернету, спорах ні про що, ворогуючи відразу з усіма, так що і помолитися, поговорити з Господом ніколи.
Якщо я бажання плоті виконую з готовністю, а позиви Духа не чую, то нікуди я не вийшов. Усе це свідчить про те, що я маю тут постійне місто, але не в майбутньому, куди запросив мене Господь. У цьому, Глас вопіющого про земне місто моєї мрії. У ньому мої цінності. Його визнання для мене важливе. Його похвала значуща для мене. Ось чому моє християнство – безрадісне. Ось чому моє життя – безплідне. І святість Його не знайома мені, благовістя моє – безсиле, і помилкове. «Вийдемо до Нього за табір, несучи Його наругу».
У Церкви Божої є славні сторінки історії. У цій славній історії я почуваю себе затишно, безпечно, майже героїчно. Але сьогодні Бог кличе особисто мене вийти із затишного і безпечного безликого і безплідного толерантного мовчазного погоджувального християнства. Сьогодні Господь запропонував мені Свою святість. Святість відділення від світу. Святість Його наруги. Як яскраво вона засяяла в пітьмі світу, що гине.
Йду до Тебе, Господи!
