Що, знесилів Ісус? Чи Йому байдуже, що відбувається у світі? Чи Його сила вогню, який Він приніс на землю, не для нас? Адже як Він сказав свого часу: «Я прийшов вогонь звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалав!» (Лк. 12:49).
Гадаю, що справа в нас, тих людях, яких Бог призвав вести народ додому, до Отця. Це мені і тобі Бог відкрив Себе і Свою волю. Це мені і тобі Господь дав вогонь Духа Святого, щоб ми горіли, як той кущ, і, не згораючи, світили в темряву гріховного світу світлом любові, світлом жертви, світлом істини.
Став я про це думати, і раптом мені стало страшно. Виявляється, християнство – це зовсім не багатовікова культура. Це зовсім не баптизм і не православ’я. Це не політика і не економіка. Це коли Христос – Бог. Це коли Він являється мені і каже: «Йди за Мною! «…Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою? Бо якщо хтось посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого з ангелами святими» (Мк. 8:34-38).
Схоже, що нам усім потрібно починати з початку. Господи, допоможи!
Зректися себе. Як можна! Усе, що є гідного, цінного, заради чого існує світ, це – я! Для себе коханого я нічого не шкодую. Для себе коханого я, нехай простить мені Господь, нікого не шкодую. Відкидатиму себе, а що ж залишиться?
Світло почало світати, ще трохи, вже трохи став розуміти. Зректися себе – отже, побачити і брата, і ближнього, і Бога! Так, це, до речі, чудово! Бачити Бога, бачити ближнього, бачити прекрасний світ!
Душу свою губи за ближнього! Це неймовірно. Ближнього любити. Ближньому служити! За ближнього губити душу свою? Так не буває. Але тоді ти не учень Ісуса Христа. «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1Ін. 4:20).
Брата, звісно, не можна не любити, хоча я відчуваю, що він мене не любить. Нехай він мене полюбить, а вже за мною не затримається. До речі, а хто мій брат? Ах, пам’ять моя, злочинниця. Ось вже і притча про самарянина милосердного. Ось і відповідь Господня. Ось і сором на обличчі моєму. Що ж це виходить, так і будеш усе життя жити для когось? Адже пам’ять моя послужлива, вже підтягнула неймовірне слово Учителя: «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5:44).
Візьми свій хрест, а не корону. Важко. З хрестом важко. Некомфортно. Та і соромно. Що про мене подумають люди. Адже це так принизливо. Це викликає презирство в людей. Подумають, що я невдаха якийсь. Не можу я себе захищати. Адже світом правлять не знедолені, але володарі титулів.
Йди за Господом, а не за модою! Так, Господи! Хочу йти за Тобою. Але Ти весь час там, де горе. Ти там, де страждання. Ти там, де принижені і знедолені. Усі думатимуть, що і я такий же. Сьогодні адже не те, що було дві тисячі років тому. Сьогодні в моді успіх, здоров’я, багатство, слава, влада. Йди за Мною!
Живи заради Господа і Євангелія, а не заради себе! Господи! Я хочу йти за Тобою! З Тобою! Так усі кажуть. Як це зробити? Адже це доведеться усе життя перекопати, перетрусити. Можливо, це і є те, що апостол Павло казав: «І тому я біжу не так, як на непевне, б’юся не так, щоб тільки бити повітря; але приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1Кор. 9:26,27).
Не соромся імені Ісуса, Спасителя Твого! Адже сумно. Соромно тепер бути чесним. Соромно бути благочестивим. Соромно бути схожим на Ісуса. Соромно удвічі, бо соромливість має ціну. Не заплатив – не поступив син в інститут. Не заплатив – не отримав гідного лікування. Не такий, як усі! Дуже чесний. Не п’єш. Ну і шуруй звідси.
Але не соромся Його імені. Не соромся жити за Його заповідями. Не соромся наслідувати Його! Не соромся страждати за Нього. Але соромся розпусти і тілесних задоволень. Соромся бути безбарвним, сірим, нічим. Соромся бути порохом, який вітер часу жене на кладовище.
Господь гряде! Він – Цар всесвіту. Уся влада в Нього! Він скоро запитає з нас, тих, кому Він довірив владу стверджувати і розширювати Царство Його на землі. Йому дамо звіт! Він запитає з мене! Що я скажу Йому?
Я згадав, як спалахнув вогонь віри і любові, коли Дух Святий зійшов на апостолів. Такий Вогонь потрібен нам! Такий Вогонь потрібен мені!
Наскільки гарячий і яскравий той вогонь, що і через віки він зігріває мою душу навіть сьогодні. Катакомби, арени цирків Риму, в’язниці, шибениці, багаття – ніщо не могло зупинити переможного ходу вогню, про який так піднесено сказав Господь Ісус. Це виконалися слова Ісуса: «Але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; і будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі» (Діян. 1:8). Цей вогонь став світлом, що відкрило дорогу в небо тисячам людей. Цей вогонь став теплом, що зігріло тисячі людей! Цей вогонь виводить і понині мільйони тих, хто гине. Це відбувається в Африці. В Америці. В Азії. Серед цих незлічених спасенних і я. Здається, сьогодні я більше теплий, ніж гарячий. Швидше сірість, ніж світло. Гидко.
Господи! Йду до Тебе! Вогнем Духа Святого наповни мене. Силою Своєю осяй мене!
«Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48).
