До того як ми перейдемо до вічності, слід розглянути ще один текст Священного Писання. Ми читаємо: «Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть, кожний по своєму чину: первісток Христос, потім ті, які увірували в Христа, в пришестя Його. А потому кінець, коли Він передасть царство Богу і Отцю, коли скасує всяке начальство, і всяку владу і силу, бо Йому належить царствувати, доки покладе всіх ворогів під ноги Свої. Останній же ворог знищиться – смерть, бо все впокорив під ноги Його. Коли ж сказано, що все Йому підкорене, то ясно, що, крім Того, Який підкорив Йому все. Коли ж упокорить Йому все, тоді і Сам Син підкориться Тому, Хто впокорив Йому все, щоб Бог був у всьому все» (1Кор. 15:22-28).
Це в багатьох аспектах – найцікавіший уривок, що включає усі періоди часів, або, принаймні, що охоплює їх у цілому. Безпосередня тема апостола – це воскресіння. Тому після ствердження факту, що усі помирають в Адамі, і аналогічної істини, що усі оживуть у Христі – тобто «усі», пов’язані з Христом, як і «усі» в першому випадку, пов’язані з Адамом, – він наводить нам порядок, в якому подальше буде здійснюватися. Воскресіння Христове було першим плодом цього дивовижного урожаю, ті, які Христові, мають бути зібрані при Його пришесті. «А потому кінець».
Але між цим «потому» і передуванням «потому» включено Тисячолітнє царство, так що «кінець» приводить нас до його завершення; і насправді, ще далі до завершення суду біля Великого білого престолу. Саме на цей момент слід звернути увагу, бо це закінчення терміну, як такого, посередницького царства. Тому ми бачимо, що Він передає царство Богу Отцю. Усе було підпорядковано Йому, Він віддає царство Йому, Який помістив усе під Нього, і Сам займає підпорядковане положення, щоб з того часу Бог міг бути усе в усьому. Це завершення і здача Його земного царства, і з того часу як прославлена людина Він Сам підпорядкований.
Але необхідно пам’ятати, що Божественність, складова Його суті, назавжди перебуває в Ньому; насправді, термін «Бог», таким чином спожитий без прямого доповнення, включає Отця, Сина і Духа Святого. Це дивне одкровення; бо через нього ми дізнаємося, що через усю вічність Він збереже Свою прославлену людяність, рухаючись серед спокутих, усі з яких преобразилися на Його образ, як ПЕРВОРОДНОГО серед багатьох братів. Тому, якщо, з одного боку, тут нам представлена здача земного царства, з другого – початок вічності, в якій Бог усе в усьому.
Але саме в книзі Одкровення ми знаходимо якнайповніший опис вічного стану: «І побачив я нове небо і нову землю, бо перше небо і перша земля минули, і моря вже нема» (Одкр. 21:1). Ісая говорив про нові небеса і нову землю (Іс. 65:17), але тільки в моральному сенсі, як пов’язане з Тисячолітнім царством. Петро підхоплює його мову, і під водійством Духа Святого надає йому ще глибше значення: «А втім, за Його обітницею, ми чекаємо нового неба і нової землі, на яких живе правда» (2Пет. 3:13). Але саме в книзі Одкровення ми бачимо у видінні дійсне виконання обіцяння.
Більше того, нам говориться, що «моря вже нема», бо час розподілу закінчився і минув, і кожна частина нового світу була привнесена до впорядкованої краси перед Богом; усе буде згідно з Його власним розумом. Далі святе місто з’являється перед нами. «І я, Іоан, побачив святе місто Єрусалим, новий, що сходив від Бога з неба, приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос з неба, який говорив: ось, скинія Бога з людьми, і Він буде жити з ними; вони будуть Його народом, і Сам Бог з ними буде Богом їхнім. І витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерти не буде вже, ні плачу, ні крику, ні недуги вже не буде, бо колишнє минуло» (Одкр. 21:2-4).
Слід зазначити декілька моментів у цьому дивовижному описі досконалості вічності. Перше, святе місто, як ми бачимо, сходить від Бога з неба. Як ми вже відмічали раніше, під час Тисячолітнього царства воно розташовується над земним Єрусалимом; але тепер, хоча Іоанн повертається назад до його походження і характеру, воно спускається ще нижче, поки не зупиняється на новій землі, яка тепер уже утворена. Тисячолітня земля не могла б прийняти його, бо настільки великою була його благословенність, вона не могла б, все ще залишаючись недосконалою, бути домом вічної Божої скинії. Це збережено для нової землі, в якій правда мешкатиме, – мати її постійний дім.
І зверніть увагу на те, як зображається місто: «…приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого». Тисяча років минула, і місто все ще прикрашене як наречена. Вік не може ослабити її молодість, і тому вона все ще є «славною Церквою, яка не має плями‚ чи вади, чи чогось подібного, але щоб вона була свята і непорочна» (Еф. 5:27). Тепер робиться проголошення: «Ось, скинія Бога з людьми». Ми робимо висновок, що прославлена Церква – це житло Бога; і як у пустелі розташування колін було організоване колом навколо скинії, точно також ми бачимо людей – святих інших періодів часів, – зібраних біля Божої скинії у вічному стані. Господь сказав Своєму народу Ізраїлю в пустелі: «І поставлю оселю Мою серед вас, і душа Моя не погордує вами; і буду ходити серед вас і буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом» (Лев. 26:11-12; див. також Єз. 37:26-27). І тепер у розгортанні Його благодаті, відповідно до цілей Його любові, Його слово виконане відповідно до досконалості Його власних думок. Його скинія тепер з людьми, і Він мешкатиме з ними, і вони будуть Його народом, і Бог Сам буде з ними, їх Бог.
Далі ми бачимо блаженство жителів цього світу. Але як воно описане? Саме таким чином, який буде найбільш зрозумілий серцям тих, хто пізнав печалі і випробування пустелі. Там буде відсутність усього, що було причиною горя або страждань. Передусім, «витре Бог усяку сльозу з очей їхніх», не залишиться сліду старих печалей, і Бог Сам видалить їх. Яка нескінченна ніжність у вираженні того, що Бог Сам зробить це! Навіть як мама ніжно витирає сльози своїй дитині, так Бог Сам утре усі сльози з очей святих Його. І одного разу, будучи обтертими, вони вже ніколи не повернуться назад; бо «смерти не буде вже [як багато сліз через смерть пролилося в цьому світі!], ні плачу, ні крику, ні недуги вже не буде, бо колишнє минуло». Усе це минуле, усе це минуло назавжди – ці темні хмари перед вічним світлом і радістю вічної присутності Божої.
«І сказав Той, Хто сидить на престолі: ось, творю все нове. І каже мені: напиши; бо слова ці істинні й вірні. І сказав мені: звершилось! Я є Альфа й Омега, початок і кінець; спраглому дам задарма від джерела води живої. Переможець успадкує все, і буду йому Богом, і він буде Мені сином. Боязких же і невірних, мерзотних і убивць і любодіїв, і чародіїв та ідолослужителів, і всіх неправдомовців – доля в озері, що горить вогнем і сіркою. Це смерть друга» (Одкр. 21:5-8). Таким чином, усе створено новим; нове творіння досягло свого остаточного оформлення. Усе усередині і зовні дуже добре; абсолютно, як виміряне святістю Божою. Це місце, в якому Він може мешкати із задоволеністю і радістю. Усе, що вийшло від Нього Самого, сприяє Його славі; бо Він є Альфа і Омега, початок і кінець.
Сцена потім завершується сповіщенням про благодать, обіцяння і суд. Кожен, хто жадає, може даром пити з джерела води живої. Переможець наслідує усе це. Як сказав хтось, «Світ для християнина – це великий Рефидим[1]. Це подвійна доля його кінцевого блаженства: у нього буде Бог Його Богом, і він буде Його сином. Ті, хто злякався цього шляху – не здолали світ і сатану, але пішли в беззаконня, – матимуть свою долю в озері вогненному. Це завершує історію Божих шляхів». Необхідно зауважити, що тут немає згадки про Агнця. Причина цього полягає в тому, як ми вже відмічали, що Син Сам тепер у підпорядкуванні в Того, Хто помістив усе під Нього, щоб Бог міг бути усе в усьому.
«Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь» (Рим. 11:36).
[1] Рефидим – одне з місць, яке відвідали ізраїльтяни під час виходу з Єгипту
