Якщо вірити тим, хто каже (а таких переважна більшість), що ми живемо в останні часи (хоча про останній час говорив ще дві тисячі років тому Апостол Іоанн (1Ін. 2:18), але, судячи з їх слів, вони і Апостол мають на увазі щось різне, різний «останній час», тут важливо «правильно» усе зрозуміти! Спробуйте…), тоді наш час можна уподібнити старості людства або, кажучи про християнство, – старості церкви.
Багатовікова спадщина тисне на плечі, пригинає до землі вселенську церкву-бабцю, яка очікує на свого принца, який прийде і принесе їй вічну молодість… В її долі було багато різного: вигини, перегини, польоти, падіння і зльоти, помилки і прозріння, надія на себе, що призводить у безвихідь, і надія на Небесного Жениха, що виводить на просторове місце. Було і те, що не було вираженням її суті, але, проте, відповідальність за це лежала (і лежить) на ній (наприклад, тортури і багаття інквізиції).
Христос поставив умовою входження в Царство Небесне схожість на дітей: «Якщо ви не навернетесь і не будете як діти» (Мф. 18:3). Наверніться до Бога і поверніться назад, до дитинства, у дитинство, позбавлене розсудливості, обачності, «навченого» світу дорослих.
Ми надто «нормальні», законсервовані і передбачувані, щоб жити мрією і вірою. Бути «безумним заради Христа» нам заважає холодний розум. Він же заважає нам ступити на воду і піти по ній. Ступити туди, де ходили: Єзекиїль, що пролежав на лівому боці триста дев’яносто днів на знак для свого народу, що відступив від Бога; Авраам, що пішов у чужу землю тільки через те, що так йому сказав Бог (ми теж можемо вирушити слідами Авраамовими, у сенсі – у чужу країну, але тільки… на заробітки); місіонери – духовні діти Авраамові, що пішли в чужі і небезпечні землі підкорювати дикі племена Христу; Франциск Асизький, про якого Честертон писав, що він упивався постом, як упиваються вином, і шукав убогість, як шукають грошей.
Чи відчуваємо ми сьогодні і зараз політ і радість віри? Чи це було тільки в нашому «дитинстві», коли ми скуштували, наскільки благий Господь? Може, варто повернутися?
