У Євангелії від Луки в четвертому розділі описується один епізод з життя Христового: «І прийшов у Назарет, де був вихований, і увійшов, за звичаєм Своїм, в день суботній у синагогу і став, щоб читати. Йому подали книгу пророка Ісаї; і Він, розгорнувши книгу, знайшов місце, де було написано: Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе. І, згорнувши книгу і віддавши служителю, сів, і очі всіх у синагозі були звернені до Нього. І Він почав говорити їм: нині справдилося писання, яке ви почули. І всі свідчили Йому. І дивувалися словам благодаті, що виходили з уст Його». (Лк. 4:16-22).
Такий непоганий початок, така зворушлива картина, така взаємодія із залою, але ось що сталося в цій же самій синагозі з цими ж самими людьми декількома хвилинами пізніше: «І сповнились усі гнівом у синагозі, почувши це. І, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його. Він же, пройшовши серед них, відійшов» (Лк. 4:28-30). Що ж таке сказав Ісус, записане з 22-го по 28-й вірш, що породило таку реакцію? Що мала сказати людина, щоб заслужити не просто лють слухачів, але і пробудити в цих «благочестивих» бажання убити? Христос викрив їх… Здавалося б, лише викрив.
Хто такі ми і Хто такий Він? Тут, у синагозі, зібралися стовпи суспільства, кращі жителі міста, учителі Ізраїлеві, батьки сиріт і вдів, справедливі і добрі люди на землі; і хто такий цей Йосифів син, – який ріс у нас на очах, нічим не виділявся, а тепер став бродячим проповідником і самозваним пророком, – щоб докоряти нам?
Хто такий я і хто такий він, той, від якого я чую викриття? Напевно він програє в порівнянні: неосвічений (чи, навпаки, незрозумілий), два дні як віруючий, сам учора лише вибрався з купи гріхів, і взагалі нехай краще на себе подивиться, а не лізе витягувати скалку з ока брата свого… Ні, вбивати не будемо, ми надто для цього цивілізовані, добрі і навіть духовні, але все одно нехай тримається від нас чимдалі, цей правдолюб…
От якби викрив проїжджий проповідник, це інша справа. По-перше, я його не знаю, а якщо і знаю, то як місіонера, благовісника і благословенного служителя. По-друге, я його або більше не побачу (і він мене), або побачу не скоро. Тому Христос цим людям у синагозі і сказав: «Істинно кажу вам: ніякого пророка не приймають на батьківщині своїй» (Лк. 4:24). Але ці Христові слова не були маніфестом, а лише констатацією сумного факту.
