– Не важко переконатися, що я – найбільше дерево в цій місцевості. Якщо спробувати виміряти різницю між мною та іншими деревами довжиною твого стебла – доведеться неабияк попрацювати. Тому на мені живе більше птахів, ніж на інших деревах, я даю більше тіні, тощо. Та й із самого початку всі інші дерева ставилися до мене як до старшого. Усе це призвело до того, що я уявив собі, ніби мені призначено стати царем дерев. Я довго мріяв наодинці, поки, нарешті, не наважився поговорити про це із Садівником.
– Усе, як у мене, – прошепотів здивований Херувим.
– Що ти сказав? Я не розчув, – Хак нахилився до квітки.
– Ні, ні, продовжуй, будь ласка. Ти поговорив із Садівником?
– Так, я поділився з ним усім, що було в мене на душі.
– І що ж він відповів?
– Він сказав: «Малюк, ти дійсно дуже великий і обдарований дуб, але, щоб справді стати великим дубом, ти маєш прийняти дуже важливе й важке рішення». – «Що це за рішення, Садівнику? – вигукнув я з нетерпінням. – Я на все готовий». – «Рішення побороти гордість у глибині свого коріння й виявляти іншим деревам ті почесті, яких ти так прагнеш».
– Ну а ти?
– Я довго над цим міркував і зрозумів, що Садівник правий. Я все робив через жагу до слави, а не тому, що хотів служити іншим деревам. Я послухався Садівника і став боротися зі своєю гордістю, і тепер я не хочу бути царем дерев, я хочу бути їхнім другом. Ось така історія. Я не знаю, що відбувається у твоїх коренях, Херувиме, і, можливо, моя історія зовсім не схожа на твою, але, вважаю, до всіх нас, великих, красивих і розумних, – на цих словах дуб добродушно захихотів, – рано чи пізно приходять такі думки. Однак не кожній думці можна дозволити звити гніздо у твоїх гілках.
Херувим мовчав.
– Ну все, друже, – повільно розгинаючись, сказав басом Хак. – Сподіваюся, зміг тобі чимось допомогти. Добраніч!
Херувим залишився наодинці. Він був спустошений. Його листя повисло вздовж стебла. Думок не було жодних. Поступово він став занурюватися у важкий сон. Але як цей сон відрізнявся від попередніх! Тоді все було по-іншому: велика мета, відчуття своєї місії та передчуття великої плідної роботи, плани розвитку Саду.
«Невже це так погано?»
У свідомості миготіли уривки старих снів, і, як вирок, звучав могутній, хрипкий бас дуба: «Переможи гордість у глибині свого коріння, визнай, що ти всього лише один із багатьох і нічим не перевершуєш тієї писклявої Кульбаби».
