«За Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець‚ приречених на заколення» (Рим. 8:36).
Близько 10 млн. християн прийняли мученицьку смерть впродовж 300 років після встановлення церкви Нового Завіту. Слова «свідок» і «мученик» сталі синонімами: християн, що свідчили про свою віру, всюди відправляли в заслання, кидали у в’язниці і піддавали тортурам. Багато хто помирав у результаті гонінь. Ця благородна армія переслідуваних чоловіків, жінок і дітей кличе йти за собою нас, прибічників деградуючої форми християнської віри. Здається, вони були християнами іншого ґатунку.
Один з гідних святих Ранньої Церкви, Тертуліан (кінець ІІ – почало ІІІ ст.), представив письмове звернення імператорові на захист віри. Тертуліан був богословом і пастором церкви в Північній Африці. Уривки цього старовинного документу дозволяють нам судити про віру і силу духу перших християн.
«Як вам це подобається, великодушні правителі? Чи уб’єте ви добрих підданих, що моляться Богові за імператора? Якби ми були схильними віддавати злом за зло, нам було б легко помститися за страждання. Але Господь забороняє, щоб Його діти мстилися за себе силою людською або неохоче переносили гоніння, бо терпіння доводить їх щирість. Якби ми бажали виступати – не як таємні змовники, але як відкриті вороги – хотіли б ми бути сильними і чисельними?
Так, це правда, ми тільки починаємо, проте нами заповнені усі ваші міста (великі і малі), села, острови, замки, ради, суди, палаци, сенатські збори. Ми залишаємо вам тільки ваші храми. Нам треба бути готовими до війни, хоча ми і не рівні за чисельністю. Ми, вмираючі з такою радістю, оскільки наша релігія вимагає від нас більш охоче приймати смерть, ніж вбивати! Якби ми захотіли відколотися від ваших володінь, ви були б приголомшені своєю самотністю. Нам байдужі світські нагороди і почесті, немає нічого більш чужого нам, ніж політичні інтереси, і весь світ – наша республіка.
Ми, християни, вважаємо себе одним тілом; нам відомо, що в нас одна душа; і, будучи сполучені любов’ю, ми не сперечаємося про те, як благословляти один одного. Чому ж викликає здивування, що таке милосердне братерство, що спільно насолоджується майном, так часто влаштовує вечері любові?
А тепер, поважні судді, розпинайте, катуйте, засуджуйте, стирайте нас у порох, якщо можете! Ваша несправедливість – прекрасне підтвердження нашої невинності, і, заради доказу цього, Бог дозволяє нам страждати. Це усе безглуздо. Ви тільки привернули увагу всього світу і спонукали його ще сильніше перейнятися любов’ю до нашої віри.
Чим сильніше ви пригинаєте нас до землі, тим більше часті сходи ми даємо – пролита вами християнська кров подібна до посадженої насінини, яка проростає і приносить щедрий урожай. Ви звинувачуєте нас у впертості, але вона найбільш корисна для схилення світу на наш бік: хто не був приголомшений тим, що ви називаєте впертістю, і не зацікавився пізнанням реальності і основи для неї? І хто приймав її (за сприятливих обставин) і не був би готовий померти за це? Ми дякуємо вам за наше засудження, оскільки є чудова відмінність між судом Божим і людським: коли ви звинувачуєте нас на землі, Господь прощає нас у Царстві Небесному.
Називайте нас «сарментасії» або «семаксії» – слова, що походять від назви деревини, що використовується для спорудження кострищ, на яких нас спалюють, і жердин, до яких нас прив’язують. Ці імена – одяг нашої перемоги, розшита риза і тріумфальна колісниця».
Дж. Д. Уотсон розповідає про ранню історію церкви в Смирні:
«Ісус сказав про цю церкву, що диявол кине її вірних у темницю, де їх будуть спокушати, і десять днів у них буде скорбота, і попередив, щоб вони не боялися гонінь. Христос також сказав, що вони, хоча і бідні зовні, багаті в благодаті. І якщо вони збережуть вірність до смерті, Він дасть їм вінець життя (Одкр. 2:10).
Впродовж ІІ-ІІІ ст. римські імператори видавали укази про переслідування християн. Це були «десять днів скорботи», про які і було пророче слово. Християн обмазували дьогтем і маслом і підпалювали вночі, щоб тисячі римлян-язичників насолоджувалися цим видовищем».
При правлінні Максиміліана (280) у Римі було замучено безліч християн. Адріан, 28-річний офіцер римської армії, день за днем спостерігав, як вони помирали. Він запитав:
«Я прошу вас ім’ям Бога, Якому ви поклоняєтеся, сказати мені – що дає вам силу і радість переносити жахливі тортури?»
Християни відповіли: «Наш дорогий Господь Ісус Христос, в Якого ми віримо».
«Який кінець ваших мук?» – продовжував розпитувати римлянин.
Уражений, він вислухав їх торжествуючу відповідь: «Не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його. Нам же Бог відкрив це Духом Своїм» (1Кор. 2:9-10).
Глибоко приголомшений незвичайною силою духу мучеників, він пішов до римських суддів і заявив: «Занесіть моє ім’я в списки переслідуваних – я теж християнин».
Адріана позбавили усіх знаків офіцерської відмінності, публічно принизили і ув’язнили. Перед жахливими тортурами, кінцем яких стала мученицька смерть, у нього був час більше дізнатися про християнську віру, тому він зміг мужньо зустріти випробування».
«Історія гонінь – літопис спроб обдурити природу: змусити воду текти в гору, звити мотузок з піску… Мученик не може бути посоромленим. Кожен удар бичем – славослів’я, кожна темниця – прославлене житло, кожна спалена книга або будинок – світло світу, кожне заборонене або викреслене з книги слово чується переможним звуком по всій землі…» Ральф Вальдо Емерсон
