«Я сплю, – моє ж серце чуває. Ось голос мого коханого! Стукає. «Відчини мені, сестро моя, о моя ти подруженько, голубко моя, моя чиста, – бо росою покрилася вся моя голова, мої кучері – краплями ночі!» – «Зняла я одежу свою, – як знову її надягну? Помила я ніжки свої, – як же їх занечищу?» Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, – і нутро моє схвилювалось від нього! Встала я відчинити своєму коханому, – а з рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців. Відчинила своєму коханому, – а коханий мій зник, відійшов! Душі не ставало в мені, як він говорив. Я шукала його, та його не знайшла. Я гукала його, та він не відізвався до мене. Стріли мене сторожі, що ходять по місті, – набили мене, завдали мені рани. Здерли з мене моє покривало, сторожі міських мурів! “Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, – як мого коханого стрінете ви, що йому повісте? – Що я хвора з кохання!”» Пісня над піснями 5:2-8
У цьому досить довгому уривку нашій увазі пропонується опис розірваних і знову відновлених стосунків між нареченим та нареченою. Декількома розділами раніше ми вже зустрічалися з подібною ситуацією, коли тимчасова відсутність нареченого стала причиною відчуження між закоханими. Зараз ситуація набагато складніша: ми бачимо, як увага нареченого відкидається з холодною зарозумілістю. Якщо пам’ятати про те, що в нашому розумінні тут наречена – будь-яка відроджена душа, а наречений – наш благословенний Господь Ісус Христос, то я впевнений, що ми зможемо легко засвоїти духовний урок, закладений у цьому розділі.
Напевно, ми всі без винятку переживали часи, коли наш зв’язок з Богом порушувався. Нам усім також знайомі періоди ні з чим незрівнянної радості спілкування з Ним, про що описано в попередньому розділі. Але як часто нам доводилося спостерігати, як на зміну благословенним, наповненим миром і Божою присутністю дням приходили часи духовного голоду й порушеного спілкування з Ним. Ми можемо побачити це на прикладі ізраїльтян, які, тільки-но встигнувши порадіти перемозі над Єрихоном, у розпачі заламували руки після поразки в Гаї.
Дуже часто у своїй християнській практиці ми переживаємо подібні речі. Можливо, вам траплялося бувати на повчальних зібраннях, де ви всім своїм єством насолоджувалися співом, славослів’ям і молитвами, прекрасними проповідями, і вам здавалося, що більше ніщо й ніколи для вас не затьмарить благословенного образу вашого Спасителя… На жаль, «бадьорий-бо дух, але немічне тіло», – і через дуже короткий час ви вже запитуєте себе:
- Де щастя те, яке я відчував,
- Коли у серце Господа прийняв?
І все вам здається таким сумним і похмурим, і ви більше не відчуваєте присутності свого Спасителя… Чи може хтось похвалитися тим, що ніколи, жодного разу за все християнське життя його спілкування з Господом не було порушене? Я впевнений, що таких немає. Якщо навіть іноді нам може так здаватися, то це лише тому, що ми втратили духовну чутливість і не зауважуємо, що ображаємо Його своїми вчинками.
У розглянутому уривку нашому погляду відкривається просто вражаюча картина: наречена почуває себе трішки втомленою, їй дуже хочеться відпочити, і вона вже майже засинає, коли лунає стукіт у двері. Її коханий, котрий щойно повернувся з далекої дороги, стоїть біля порогу її будинку й кличе її: «Відчини мені, сестро моя, о моя ти подруженько, голубко моя, моя чиста, – бо росою покрилася вся моя голова, мої кучері – краплями ночі!» (П. Пісн. 5:2). Дуже схожа на цю картина зустрічається в Новому Заповіті, де Ісус Христос стоїть біля дверей лаодикійської церкви й говорить такі слова: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об. 3:20). Але здається, все тут огорнуто якимсь летаргічним сном, і лише деякі відповідають на цей заклик.
Так само поводиться наречена, описана раніше в Пісні над піснями: «Зняла я одежу свою, – як знову її надягну? Помила я ніжки свої, – як же їх занечищу?» (П. Пісн. 5:3). Яка ж неповажна ця причина: мене, бачте, тривожать у такий пізній час! А чи не можна було прийти раніше? Я вже роздягнулася – і тепер знову маю одягатися? Я вже вимила ноги перед сном – і тепер їх треба знову бруднити?! Відповідно до східного звичаю, перш ніж прилягти відпочити, людина обов’язково мила ноги, напевно, просто тому, що вони ходили у відкритих сандалях, і ноги вкривалися дорожнім пилом. Як би там не було, ми бачимо, що наречена не поспішає утруднити себе навіть тим, щоб піднятися й відчинити двері.
Чи не траплялося чогось подібного з вами? Чи не бували ви занадто поглинені особистими справами, чи не були настільки стурбовані власними інтересами, що в той час, як Він запрошував вас провести хоча б годину в спілкуванні з Ним, ви просто відмахувалися від Нього? Як часто ми робимо це, замість того щоб з радістю відгукнутися: «Так, Господи! Ніщо інше не приносить стільки радості, як сонячне сяйво Твоєї посмішки, як солодка Твоя присутність».
На прикладі такого поводження нареченої ми можемо побачити просто ознаку певного стану душі. Однак далі ми бачимо, що наречена втратила спокій. Вона все ще дрімає, будучи не в змозі ні заснути, ні остаточно прокинутися, і її щось тривожить. «Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, і нутро моє схвилювалось від нього!» – каже вона (П. Пісн. 5:4). Ми не зможемо до кінця зрозуміти це порівняння, якщо спочатку ближче не познайомимося з улаштуванням дверей та замків на Сході. Замок знаходився з внутрішньої сторони; у дверях же був отвір, через який хазяїн міг простягнути руку і, якщо в нього був ключ, відімкнути замок зсередини.
Отже, наречений прийшов, але він не став відчиняти двері; він хотів, щоб його запросили, щоб наречена встала й сама відчинила для нього двері. Вона побачила, як він простягнув руку через отвір у двері, і її серце схвилювалося. «Я повинна впустити його!» – каже вона, і тільки зараз підхоплюється й поспішає до дверей. Доторкаючись до замка, вона вигукує: «…з рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців» (П. Пісн. 5:5). Тут ми розпізнаємо ще один східний звичай. Коли закоханий приходив до тієї, котрій належало його серце, а її не було вдома, або, будучи вдома, вона не озивалася й не виходила до нього, він покривав дверний замок приємними пахощами і залишав букет квітів як знак своєї любові. «…З рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців», – каже наречена. Виявляється, це був не сон, її коханий дійсно приходив до неї. Вона відчиняє двері та, сподіваючись, що наречений почує її, кричить: «Заходь, заходь же!». Але відповіді не було. «Коханий мій зник, відійшов!» – каже вона (П. Пісн. 5:6).
Любов дуже чутлива, і наша проблема в тому, що дуже часто ми цього не розуміємо. Нам здається, що той, кого ми любимо, завжди повинен знаходитися в тому місці й у той час, коли ми самі цього хочемо, але це зовсім неправильна позиція. І буває так, що іноді Господь приходить до дверей нашого серця, а ми заявляємо: «Ні, це так невчасно. Я не хочу все кинути прямо зараз». А пізніше, коли нам хочеться насолодитися Його присутністю, ми виявляємо, що Він пішов. Напевно, вам теж знайома така сумна ситуація, коли Він приходив до вас і казав: «Я хочу, щоб ти провів зі Мною час за вивченням Мого Слова; Я хочу, щоб ти побув зі Мною в молитві; Я хочу, щоб ти забув про все інше й злився в спілкуванні зі Мною». А ви відповідали: «Так, але я надто зайнятий зараз, у мене так багато роботи, я не можу побути з Тобою зараз». Так, у нас є купа часу для себе, і зовсім трішки для Нього.
Тоді раптом якась прекрасна ознака Його любові й доброти з’являлася перед нашим поглядом, і ми промовляли: «Я маю відповісти на Його заклик». Ми, подібно до нареченої, описаної в книзі Пісня над піснями, відкривали своє серце… і виявляли, що Його вже немає. І як ви себе почували в ті дні й тижні без відчуття Його присутності? «Коханий мій повернувся й пішов». Якщо ви не відповіли на Його заклик, коли Він приходив до вас у Своїй ніжній милості, то згодом ви можете шукати Його дуже довго, перш ніж зможете знову насолодитися радістю спілкування з Ним. Настільки чутлива й вразлива любов. Він хотів, щоб ви зрозуміли, що Його любов цінна; Він хотів також відчути, чи дійсно ви прагнули спілкування з Ним усім своїм серцем.
Історія продовжується тим, що наречена залишає будинок і поспішає в місто, намагаючись знайти нареченого. Вона оглядає вулицю за вулицею, можливо, викрикуючи його ім’я й заглядаючи в усі закутки, намагаючись здогадатися, куди він міг зникнути. Вона каже: «Стріли мене сторожі, що ходять по місті, – набили мене, завдали мені рани. Здерли з мене моє покривало, сторожі міських мурів» (П. Пісн. 5:7). Так, ми обов’язково потрапимо в біду, якщо відмовимося бути покірними голосу Христа, що кличе нас; і ми обов’язково будемо випробувані, перш ніж зможемо відновити розірване спілкування з Ним.
