За декілька днів Явал примчав на коні до печери свого брата Тувалкаїна, що була доволі далеко в лісі. З печери валив дим і доносився такий гуркіт, що кінь Явала перелякався. Явал прив’язав його до дерева біля входу в печеру й ступив на поріг. Він трохи сполохався, коли з глибин печери з’явилися два закіптюжених підмайстри. «Тувал тут?», – гукнув він їм. Вони глянули насмішкувато й махнули рукою в глиб печери. Зайшовши до печери, Явал почув тріск і гуркотіння. У диму він побачив величезну постать свого брата, який щосили бив молотом по ковадлу і був схожий на гігантський привид. Нарешті Тувалкаїн зупинився, витер піт з чола і лише тоді помітив Явала. «Га-га-га! – зареготав він.
– Тобі страшно увійти до моєї вогняної печери?» Явал спитав: «Ти зробив мені знаряддя для рубання дерева?» Тувалкаїн підняв кліщами розпечений кавалок заліза і крикнув: «Ось воно, зараз закінчу!» Він ще декілька разів ударив по лезу і вийшов з ним із печери. Тувалкаїн занурив залізо у воду струмка, що протікав неподалік, аби охолодити залізо. Потому підійшов до дерева, відтяв залізом гілку і просунув її в отвір – це була перша сокира. Тувалкаїн із силою вдаряв нею по дереву, з якого перед цим зрубав гілку-держално. Полетіли тріски, і невдовзі дерево впало додолу. Явалові було трохи моторошно, коли він тримав у руках маленьку сокиру й бачив величезне дерево, яке щойно було нею зрубане. А Тувалкаїн уже ніс із печери щось нове. Він показав Явалові химерно зазубрений довгий шмат заліза й мовив: «Я можу в роті розгризти й подрібнити шматочок дерева, та ось я зробив залізні зуби, які перепиляють ціле дерево!» Явал також зажадав випробувати новий інструмент. Вони підійшли до ялини й приставили до неї пилку. Пилка час від часу застрягала в деревині, бо зубці мала затовсті й нерівні. Явал сказав: «Мені більше подобається сокира!» «Я зроблю іншу пилку, кращу», – пообіцяв Тувалкаїн.
Підмайстри Тувалкаїна кували залізо, щоб зробити побільше сокир для Явала, бо того самого дня прийшов Ювал з десятком дужих чоловіків, які мали намір будувати разом з Явалом. Невдовзі по лісах пішов стукіт-грюкіт. На третій день були готові колоди для першого дому. Стрункі стовбурини загострювали з обох країв. Кожна мала бути завдовжки у два людські зрости. Аби зняти мірку, будівельникам доводилося лягати на неї по двоє.
Перший будинок, що його збудував Явал, був круглим. Кожний стовбур вбивали по колу поруч з іншими. З озера принесли очерету, щоб настелити дах. Покликали Сифа, аби він, як священик, благословив дім. Сиф сказав людям, які надійшли звідусіль: «Дім має стати маленьким раєм, куди нема доступу злу. Зробіть посередині підлоги заглиблення, щоб ми могли освятити це місце жертовним вогнем! А зверху, на даху, закріпіть маленьке деревце на пам’ять про райське дерево». Коли все було готове, зібралася велика юрба. Явал, Ювал і Тувалкаїн допомогли Сифові розпалити жертовне вогнище всередині будинку. Ювал дзвінким голосом заспівав пісню освячення:
- Ось дім збудований на Землі,
- Хай не знищить його вогонь!
- Хай омине його блискавиця,
- Хай поселиться в нім добрий дух,
- Хай омине його лихо,
- Хай вбереже від водних потоків!
- Мир цьому місцю!
- Благословення цьому дому
- І всім людям,
- Які в нього входять і виходять з нього!
Поки Ювал співав, жертовний дим піднімався до небес. Коли вогонь згас і в ямі вже тільки теплились останні жаринки, Явал разом з іншими будівельниками настелили дах з очерету. Однак ніхто не знав, кому, власне, належить цей дім. Коли його добудували, Явал голосно промовив: «Перший дім на Землі має належати Богові. Я дарую його нашому священику Сифу». Відтоді Сиф оселився в цьому домі й підтримував у нім святість. Усі люди називали його Божим домом.
Незабаром Явал зі своїми підручними будував будинки повсюди, та в жодному не настилали дах, не освятивши його жертовним вогнем.
