Страждання в цьому світі неминучі. Усе творіння стогне і мучиться, будучи віддане в рабство тлінню (Рим. 8:21-22). «Людина народжується на страждання, як іскри, щоб підніматися вгору… Людина, народжена жінкою, короткочасна і пересичена печалями» (Іов 5:7, 14:1). Питання лише в тому, роблять нас страждання нещаснішими – або ж сильнішими. Від кількості випробовуваних страждань це не залежить. Усе визначається нашим ставленням: стикаючись з випробуваннями, ми сприймаємо їх або як привід жаліти себе, або ж – як можливість для зростання. Страждання для нас – чергова особиста втрата, або ж набуття досвіду, який згодом дозволить ефективніше служити іншим? Бо хто зможе ефективніше служити ув’язненим, ніж колишній в’язень? Овдовілим – ніж той, хто сам втратив близьких? Залежним – ніж той, хто сам побував у цій пастці?
Врешті-решт, ніщо не допомагає нам бути ближчими до Бога в такій мірі, як страждання. «Як ще не був я упокореним, я блукав, а нині я тримаюся слова Твого… Благо мені, що Ти упокорив мене, щоб я навчився заповітів Твоїх», – проголошує псаломщик (Пс. 118:67,71). «Біль наполягає на тому, щоб на нього звертали увагу. Бог шепоче нам посеред наших задоволень, вголос говорить з нашою совістю, але Він кричить у нашому болі – це Його мегафон, щоб чув світ, що оглухнув», – вторить йому Клайв Льюїс.
Чи доставляють страждання задоволення? Звісно ж – ні! Чи повинні ми сприймати їх з епікурейською холоднокровністю? Відповідь – та сама. Творець наділив людину емоціями. Навіть Христос, Божий Помазаник, був подібний саме людині, а не незворушному Майстрові Йоді. Він захоплювався проявом віри в римського сотника, плакав біля могили Лазаря і над долею Єрусалиму, веселився на весіллі в Кані Галилейській, тужив у Гефсиманії. Він відчував. Він не приховував емоцій.
Так, у пропащому світі наші почуття частенько не в ладу то з розумом, то з совістю. Їх не можна сприймати як бездоганний етичний компас. Вони пошкоджені гріхом і не вільні від помилок. Але, проте, вони частенько можуть служити непоганим моральним індикатором. Почуття співчуття допомагає усвідомити, наскільки важливо допомагати тим, хто має потребу. Почуття обурення вказує на необхідність домагатися справедливості. Почуття радості дозволяє переконуватися, що Бог благий. Почуття страху спонукає уникати того, що веде до гріха. Відчуття провини застерігає від повторення минулих гріхів. Почуття любові учить турботі і милосердю.
Головне – не вдаватися до крайності. Не давати емоціям повної волі. Втім, і іншої крайності необхідно уникати – емоційної сліпоти. Наші почуття мають бути мудрими. Емоційному інтелекту належить бути в балансі з раціональним інтелектом, щоб розум узгоджувався з почуттями, а почуття контролювалися розумом.
Як же навчитися управляти своїми почуттями? Біблія дає цілком однозначну відповідь: вправляючись! «Кожен, хто годується молоком, несвідомий у слові правди, бо він немовля; а тверда страва властива дорослим, у яких довгим навчанням почуття привчені розрізняти добро і зло» (Євр. 5:13-14).
Зверніть увагу: досконалі зовсім не ті, хто, наслідуючи людські філософії, відмовився від емоцій і розвинув навичку бездушності. Досконалі ті, у кого, подібно до Христа, почуття навичкою привчені навіть серед скорботи бачити благо в наслідуванні Божої волі. «Він, у дні плоті Своєї, з великим голосінням та сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг спасти Його від смерти; і був почутим за Своє благоговіння; хоч Він і Син, однак стражданнями звик до послуху» (Євр. 5:7,8).
Проходячи долиною смертної тіні в усій повноті Своєї людяності, Господь зовсім не вдавав із Себе супергероя, відчуженого від людських переживань. «Він сказав ученикам Своїм: посидьте тут, поки Я помолюся. І взяв з Собою Петра, Якова та Іоана; і почав тужити й сумувати. І сказав їм: сумна душа Моя смертельно; побудьте тут і пильнуйте. І, трохи відійшовши, впав на землю і молився, щоб, коли можливо, минула Його година ця. І говорив: Авва, Отче! Все можливе для Тебе, пронеси мимо Мене чашу цю; та не чого Я хочу, а чого Ти» (Від Марка 14:32-36).
Роздумуючи про годину перед арештом, яку Ісус провів у Гефсиманії, ми можемо зробити п’ять важливих висновків про те, як належить слідувати шляхом страждань.
- Відчувати скорботу – це нормально! Ми – люди, і, як правило, розсудливо реагуємо на біль, втрати, знегоди, несправедливість, брехню і зраду.
- Довіряйте свої почуття не усім і не всякому. За Ісусом ходили натовпи людей. Але не кожному зустрічному на питання «Як справи?» Він відповідав: «Сумна душа Моя смертельно». Не варто розкривати своїх почуттів ні тим, кому до вас немає діла, ні тим, хто може зловжити вашим уразливим становищем. Так само і тим, хто, не знаючи вас, по цій хвилинній слабкості судитиме про вас у цілому або ж почне ширити плітки.
- Майте декілька близьких людей, з ким ви могли б ділитися своїми почуттями. Для Ісуса таким вузьким колом були Петро, Яків і Іоанн.
- Виливайте свої почуття Небесному Отцю. Це – нормально! Це – правильно! Недаремно деякі фахівці виділяють значну частину біблійних монологів в окремий жанр – молитовний плач. До нього відноситься і безліч псалмів, і розмови Іова, і книга Плач Єремії, і немало інших розмов біблійних персонажів. Лікар Лука згадує деталь, яка показує, наскільки сильними були переживання Христа в ту ніч: «був піт Його як краплі крови, що падають на землю» (Від Луки 22:44). Це явище, зване в медицині «гематидроз», свідчить про те, наскільки сильною була Його психологічна напруга. Ісус же, «перебуваючи в борінні, старанніше молився» (22:44), «страждаючи,… передавав те Судді Праведному» (1Пет. 2:23).
- Чинить як слід! Коли настає час діяти, Ісус не дозволяє емоціям узяти гору над Його волею. «Встаньте, підемо, ось наблизився той, хто видає Мене», – каже Він (Від Марка 14:42). Але для цього одних лише емоційного і раціонального інтелекту недостатньо. Нам належить розвивати близькі стосунки з Богом, формуючи «духовний інтелект». Саме він задаватиме належний напрям і нашим почуттям, і нашим думкам, і нашій волі.
Страждання – неминучий проміжний пункт у цьому житті, але ніяк не кінцевий. Не забувайте рекомендацій, що надаються Писанням, що є нашим надійним путівником. Не вирушайте в цю подорож самостійно – знайдіть вірних попутників. А головне – перестаньте хапатися за кермо. Надайте Господу, як досвідченому водієві, провезти вас цим маршрутом, доставивши в пункт призначення належним чином і в належний час. «Бог же всякої благодаті, Який покликав нас до вічної слави Своєї у Христі Ісусі, Сам при короткочасному стражданні вашому нехай удосконалить вас, нехай утвердить, нехай зміцнить і нехай зробить непохитними» (1Пет. 5:10).
