Усі чотири Євангелії, як і повідомлення про Воскресіння св. Павла у Першому посланні до Коринтян (15), містять передумову, що час з’явлень Воскреслого був обмежений. Павло усвідомлює те, що йому подаровано зустріч з Воскреслим Христом як останньому. Також зміст з’явлень у цілому переданні зрозумілий: насамперед йдеться про те, щоб зібрати учнів, які зможуть засвідчити, що Ісус не залишився у гробі – що Він живе. Їхнє свідчення – це, по суті, посланництво: вони мусять проповідувати світові, що Ісус Живий – Він сам є Життям.
Їм доручено спершу ще раз спробувати зібрати Ізраїль навколо Воскреслого Ісуса. Також і для Павла його посилання завжди розпочинається зі свідчення перед юдеями, для яких насамперед задумано спасіння. Проте останнє призначення Ісусового посланця універсальне: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28:18 н.). «І будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1:8). «Іди, бо я пошлю тебе до поган далеко», – накінець каже Воскреслий Павлові (Ді. 22:21).
До місії свідків належить і звістування Воскресіння, що Ісус знову прийде судити живих і мертвих і врешті встановить Царство Боже у світі. Значна частина представників новітнього богослов’я пояснили це проповідування як головний зміст, якщо не істинне ядро Послання. Тож стверджується, що вже сам Ісус мислив виключно есхатологічними категоріями: властиво «наближення» Царства було специфікою Його Послання і раннє апостольське проповідування не містило чогось іншого.
Коли б так було, тоді, запитаймо себе, як би зуміла вистояти християнська віра, якщо б не сповнювалося наближення. Насправді така теорія виступає проти текстів і реальності християнства, яке зароджувалося, що досвідчило віру як реальну силу і водночас як надію.
Звісно, учні говорили про другий Прихід Ісуса, але насамперед вони засвідчили, що Він тепер Живий, що Він є саме Життя, завдяки якому і ми станемо живими (Йо. 14:19). Але як це відбувається? Де ми знаходимо Його? Чи Він, Воскреслий, є «вознесений Божою правицею» (Ді. 2:33) і через це не є цілковито відсутній? Чи Він якось доступний? Чи можемо ми прорватися до «правиці Божої»? Чи у відсутності водночас наявна і реальна присутність? Невже Він приходить до нас щойно у нежданий останній день? Чи у змозі Він прийти і сьогодні?
Ці питання властиві Євангелії від Йоана, і Послання Павла також дають на них відповідь. На визначальний елемент цієї відповіді натякають і повідомлення про «Вознесіння», якими завершується Євангелія від Луки і розпочинаються Діяння Апостолів.
Отож звернемося до завершення Євангелії від Луки. Тут розповідається, як Ісус з’являється зібраним у Єрусалимі апостолам, до яких ще долучилося двоє, які йшли в Емаус. Він споживає з ними їжу і дає розпорядження. Останні вислови Євангелії звучать: «І Він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки Свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо. Вони ж, поклонившися Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим, і перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога» (24:50-53).
Це закінчення дивує нас. Лука каже, що учні були наповнені радістю, коли Господь остаточно пішов від них. Ми мали б очікувати протилежне. Згідно з нашими уявленнями, вони повинні були бути безпорадними і смутними. Світ не змінився, Ісус остаточно пішов від них. Вони отримали доручення, яке, здавалося, неможливо виконати і перевершувало їхні сили. Як їм виступати перед людьми в Єрусалимі, Ізраїлі, цілому світі й казати: «Цей Ісус, Який начебто потерпів поразку, є все-таки Спасителем усіх нас»? Кожне прощання залишає тінь смутку. Навіть коли Ісус пішов від них Живим: як могло Його остаточне розлучення з ними не залишити і тіні смутку? І все ж – тут сказано, що вони повернулись у Єрусалим з великою радістю і славили Бога. Як маємо усе це розуміти?
У будь-якому разі, це свідчить, що учні не почувалися покинутими. Вони не бачать Ісуса як Того, який зник, поринувши далеко у недоступні простори неба. Вони очевидно усвідомлюють нову присутність Ісуса. Вони певні (як це і сказав Воскреслий згідно з Матеєм), що саме тепер Він по-новому й могутньо присутній у них. Вони знають, що «Божа правиця», якою «Він вознесений», включає новий спосіб Його присутності: Він є біля них так, як тільки Бог може бути близько до нас.
Радість учнів після «Вознесіння» коригує наше бачення цієї події. «Вознесіння» — це не відхід у віддалену зону космосу, а постійна близькість, яка триває та яку учні так сильно переживають, що це перетворюється у тривалу непроминаючу радість.
Так закінчення Євангелії від Луки допомагає нам глибше зрозуміти початок Діянь Апостолів, де виразно зображено «Воскресіння». Зникненню Ісуса тут передує одна розмова, в якій учні – все ще занурені у старі уявлення – запитують, чи настав час відбудувати Ізраїльське царство. Цьому уявленню відновленого Давидового царства Ісус протиставляє обітницю і доручення. Обітниця полягає в тому, що вони сповняться Святим Духом; доручення – бути Його свідками аж до кінця землі.
Питання про час та пору чітко відхиляється. Не історичні спекуляції, не виглядання грядущого Незнайомця є позицією учнів. Християнство – це реальність: дар і доручення, обдарування внутрішньою близькістю з Богом і водночас діяльне свідчення Ісуса Христа.
У цьому контексті характерний вислів про хмару, яка взяла Його і залишилась невидимою для них. Преображення, де Ісуса й учнів огортає ясна хмара (Пор. Мт. 17:5; Мк. 9:7; Лк. 9:34 н.). Вона пригадує нам годину зустрічі Марії з Божим посланцем Гавриїлом, який звістує їй «отінення» силою Всевишнього (Пор. Лк. 1:35). Вона нагадує нам святий намет Бога Старого Завіту, де хмара виступає знаком пристуності Господа (Пор. Вих. 40:34 н.), Який і під час мандрівки Ізраїлю через пустиню передує у хмарі (Пор. Вих. 13:21 н.). Мова про хмару є однозначно богословською мовою. Вона зображає зникнення Ісуса не як подорож до зірок, а як входження у таємницю Бога. Це свідчить про цілковито інший порядок величин, про інший вимір буття.
Новий Завіт – від Діянь Апостолів до Послання до Євреїв – передбачає «місце», куди Ісус пішов у хмарі, описане на основі Псалма (110:1) як сидіння (чи стояння) по правиці Бога. Що це означає? Тут ідеться не про далекий космічний простір, де Бог, так би мовити, спорудив Свій престіл і на ньому відведено місце й Ісусові. Бог не є у просторі поряд з іншими просторами. Бог є Богом – Він є передумовою та основою будь-якої просторовості, яка тільки існує, але не визначеною часточкою. Бог – Володар і Творець усіх просторів. Його присутність не просторова, а власне Божественна. «Сидіти по правиці Бога» означає мати частку у цій просторовій могутності Бога.
В одній суперечці з фарисеями Ісус сам дає Псалму 110 нове пояснення, яке вказало християнам шлях до розуміння. Уявленню про Месію як нового Давида і нове Давидове царство – уявленню, яке притаманне саме учням – Він протиставляє об’ємніше бачення Грядущого: не Син Давида, а Господь Давида є справжній Месія. Він сидить не на троні Давида, а на престолі Божому (Мт. 22:41-45).
Далекий Ісус не йде невідь-куди, Він не віддаляється у далекі неосяжні сузір’я. Він вступає у спільноту могутності та життя з живим Богом, просторовість Бога. Тому Він не «пішов геть», а тепер є біля нас та для нас, і завжди перебуватиме поруч завдяки могутності Бога. У прощальних промовах Євангелії від Йоана Ісус саме це говорить Своїм учням: «Я йду і прийду до вас» (14:28). Тут чудово відтворено особливість «відходу» Ісуса, що водночас є Його «приходом», і таким способом тут одночасно викладено таємницю Хреста, Воскресіння і Вознесіння. Його відхід є Його приходом, новим способом близькості, тривалої присутності, з якою Йоан пов’язує «радість», про яку ми чули у Євангелії від Луки.
Тому що Ісус є біля Отця, Він не віддалився, а перебуває близько нас. Тож тепер Він присутній уже не в одному місці світу, як перед «Вознесінням», а впродовж цілої історії – в усіх місцях для всіх і завжди та відгукнеться, коли ми Його покличемо.
В Євангелії знаходимо одну прекрасну невеличку історію (Мк. 6:45-52), де Ісус за днів Свого земного життя предвіщає цей вид близькості й так дає нам змогу легше її зрозуміти.
Після помноження хлібів Господь спонукає учнів увійти в човен та переплисти на інший берег, до Ветсаїди, а Сам відпускає народ. Потім Він усамітнюється «на горі», щоб молитися. Так учні опиняються самі у човні. Зривається сильний вітер, море розбурхується, їм загрожує небезпека від натиску хвиль та бурі. Господь, здається, дуже далеко у молитві на горі. Однак тому, що Він є біля Отця, Він бачить їх. І тому, що Він бачить їх, Він іде до них по морю, сідає з ними у човен і спрямовує їхню подорож до мети.
Це образ часів Церкви, що задуманий саме для нас. Господь перебуває «на горі» Отця. Тому Він бачить нас. І тому Він будь-коли може увійти в човен нашого життя. Тому ми завжди можемо закликати Його і бути певними, що Він бачить нас і чує. Човен Церкви пливе і нині проти вітру історії через розбурханий океан часу. Часто здається, що він піде під воду. Однак Господь перебуває поруч і приходить у слушну годину. «Відходжу і до вас повернуся» – це довіра християнства, основа нашої радості.
У цілком іншому аспекті таке спостерігаємо у богословській та антропологічно надзвичайно насиченій історії про з’явлення Воскреслого Марії Маґдалині. Я хотів би тут навести лишень один момент.
Після промовляння двох ангелів у білих одежах Марія обернулася і побачила Ісуса, але не впізнала Його. Тож Він покликав її по-імені: «Маріє!» Вона змушена була ще раз обернутися і тоді з радістю впізнала Воскреслого, до якого звернулася “Раввуні”, як до свого Учителя. Вона хотіла торкнутися Його, затримати, але Господь сказав їй: «Не стримуй Мене, не зійшов бо Я ще до Отця Мого» (Йо. 20:17). Це дивує нас. Нам хотілося б сказати: тепер, коли Він стоїть перед нею, вона може торкнутися Його, затримати. Коли Він зійде до Отця, то це стане неможливим. Але Господь стверджує протилежне: тепер вона не сміє торкатися Його, затримувати. Колишнє торкання земного Ісуса більше неможливе.
Тут ідеться про те саме, що Павло передає у Другому Посланні до Коринтян (5:16 н.): «Коли ж і уявляли собі Христа по-людському, то Його вже тепер так собі не уявляємо. Тому, коли хтось у Христі, той – нове створіння». Старий спосіб людського співбуття та зустрічей проминув. Тепер Ісуса можна торкатися лише «в Отця». Його можна торкатися тільки під час сходження. Від Отця, у спільноті з Отцем, Він доступний і близький нам по-новому.
Ця нова доступність також висуває як передумову і новизну з нашого боку: через хрещення наше життя разом з Христом уже укрите в Бозі; у нашій справжній екзистенції ми вже перебуваємо «нагорі», біля Нього, по правиці Отця (Пор. Кол. 3:2 нн.); коли ми прориваємося вперед у справжню сутність християнського існування, тоді торкаємося Воскреслого: там ми цілковито є самими собою. Торкатися Христа і возноситись – речі, які нероздільні між собою.
І застановімось над тим, що згідно з Йоаном місцем «піднесення» Христа є Його Хрест і наше «вознесіння», наше піднесення щоразу потрібне для того, щоб торкнутися Його, щоб крокувати спільно з Розп’ятим.