ЗВІСТУВАННЯ: ВОЗНІССЯ НА НЕБО – СИДИТЬ ПРАВОРУЧ БОГА ОТЦЯ І ЗНОВУ ПРИЙДЕ У СЛАВІ

Вознесіння Господнє, Антоніо де Ланкарес

Усі чотири Євангелії, як і повідомлення про Воскресіння св. Павла у Першому посланні до Коринтян (15), містять передумову, що час з’явлень Воскреслого був обмежений. Павло усвідомлює те, що йому подаровано зустріч з Воскреслим Христом як останньому. Також зміст з’явлень у цілому переданні зрозумілий: насамперед йдеться про те, щоб зібрати учнів, які зможуть засвідчити, що Ісус не залишився у гробі – що Він живе. Їхнє свідчення – це, по суті, посланництво: вони мусять проповідувати світові, що Ісус Живий – Він сам є Життям.

Їм доручено спершу ще раз спробувати зібрати Ізраїль навколо Воскреслого Ісуса. Також і для Павла його посилання завжди розпочинається зі свідчення перед юдеями, для яких насамперед задумано спасіння. Проте останнє призначення Ісусового посланця універсальне: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28:18 н.). «І будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1:8). «Іди, бо я пошлю тебе до поган далеко», – накінець каже Воскреслий Павлові (Ді. 22:21).

До місії свідків належить і звістування Воскресіння, що Ісус знову прийде судити живих і мертвих і врешті встановить Царство Боже у світі. Значна частина представників новітнього богослов’я пояснили це проповідування як головний зміст, якщо не істинне ядро Послання. Тож стверджується, що вже сам Ісус мислив виключно есхатологічними категоріями: властиво «наближення» Царства було специфікою Його Послання і раннє апостольське проповідування не містило чогось іншого.

Коли б так було, тоді, запитаймо себе, як би зуміла вистояти християнська віра, якщо б не сповнювалося наближення. Насправді така теорія виступає проти текстів і реальності християнства, яке зароджувалося, що досвідчило віру як реальну силу і водночас як надію.

Звісно, учні говорили про другий Прихід Ісуса, але насамперед вони засвідчили, що Він тепер Живий, що Він є саме Життя, завдяки якому і ми станемо живими (Йо. 14:19). Але як це відбувається? Де ми знаходимо Його? Чи Він, Воскреслий, є «вознесений Божою правицею» (Ді. 2:33) і через це не є цілковито відсутній? Чи Він якось доступний? Чи можемо ми прорватися до «правиці Божої»? Чи у відсутності водночас наявна і реальна присутність? Невже Він приходить до нас щойно у нежданий останній день? Чи у змозі Він прийти і сьогодні?

Ці питання властиві Євангелії від Йоана, і Послання Павла також дають на них відповідь. На визначальний елемент цієї відповіді натякають і повідомлення про «Вознесіння», якими завершується Євангелія від Луки і розпочинаються Діяння Апостолів.

Отож звернемося до завершення Євангелії від Луки. Тут розповідається, як Ісус з’являється зібраним у Єрусалимі апостолам, до яких ще долучилося двоє, які йшли в Емаус. Він споживає з ними їжу і дає розпорядження. Останні вислови Євангелії звучать: «І Він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки Свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо. Вони ж, поклонившися Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим, і перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога» (24:50-53).

Це закінчення дивує нас. Лука каже, що учні були наповнені радістю, коли Господь остаточно пішов від них. Ми мали б очікувати протилежне. Згідно з нашими уявленнями, вони повинні були бути безпорадними і смутними. Світ не змінився, Ісус остаточно пішов від них. Вони отримали доручення, яке, здавалося, неможливо виконати і перевершувало їхні сили. Як їм виступати перед людьми в Єрусалимі, Ізраїлі, цілому світі й казати: «Цей Ісус, Який начебто потерпів поразку, є все-таки Спасителем усіх нас»? Кожне прощання залишає тінь смутку. Навіть коли Ісус пішов від них Живим: як могло Його остаточне розлучення з ними не залишити і тіні смутку? І все ж – тут сказано, що вони повернулись у Єрусалим з великою радістю і славили Бога. Як маємо усе це розуміти?

У будь-якому разі, це свідчить, що учні не почувалися покинутими. Вони не бачать Ісуса як Того, який зник, поринувши далеко у недоступні простори неба. Вони очевидно усвідомлюють нову присутність Ісуса. Вони певні (як це і сказав Воскреслий згідно з Матеєм), що саме тепер Він по-новому й могутньо присутній у них. Вони знають, що «Божа правиця», якою «Він вознесений», включає новий спосіб Його присутності: Він є біля них так, як тільки Бог може бути близько до нас.

Радість учнів після «Вознесіння» коригує наше бачення цієї події. «Вознесіння» — це не відхід у віддалену зону космосу, а постійна близькість, яка триває та яку учні так сильно переживають, що це перетворюється у тривалу непроминаючу радість.

Так закінчення Євангелії від Луки допомагає нам глибше зрозуміти початок Діянь Апостолів, де виразно зображено «Воскресіння». Зникненню Ісуса тут передує одна розмова, в якій учні – все ще занурені у старі уявлення – запитують, чи настав час відбудувати Ізраїльське царство. Цьому уявленню відновленого Давидового царства Ісус протиставляє обітницю і доручення. Обітниця полягає в тому, що вони сповняться Святим Духом; доручення – бути Його свідками аж до кінця землі.

Питання про час та пору чітко відхиляється. Не історичні спекуляції, не виглядання грядущого Незнайомця є позицією учнів. Християнство – це реальність: дар і доручення, обдарування внутрішньою близькістю з Богом і водночас діяльне свідчення Ісуса Христа.

У цьому контексті характерний вислів про хмару, яка взяла Його і залишилась невидимою для них. Преображення, де Ісуса й учнів огортає ясна хмара (Пор. Мт. 17:5; Мк. 9:7; Лк. 9:34 н.). Вона пригадує нам годину зустрічі Марії з Божим посланцем Гавриїлом, який звістує їй «отінення» силою Всевишнього (Пор. Лк. 1:35). Вона нагадує нам святий намет Бога Старого Завіту, де хмара виступає знаком пристуності Господа (Пор. Вих. 40:34 н.), Який і під час мандрівки Ізраїлю через пустиню передує у хмарі (Пор. Вих. 13:21 н.). Мова про хмару є однозначно богословською мовою. Вона зображає зникнення Ісуса не як подорож до зірок, а як входження у таємницю Бога. Це свідчить про цілковито інший порядок величин, про інший вимір буття.

Новий Завіт – від Діянь Апостолів до Послання до Євреїв – передбачає «місце», куди Ісус пішов у хмарі, описане на основі Псалма (110:1) як сидіння (чи стояння) по правиці Бога. Що це означає? Тут ідеться не про далекий космічний простір, де Бог, так би мовити, спорудив Свій престіл і на ньому відведено місце й Ісусові. Бог не є у просторі поряд з іншими просторами. Бог є Богом – Він є передумовою та основою будь-якої просторовості, яка тільки існує, але не визначеною часточкою. Бог – Володар і Творець усіх просторів. Його присутність не просторова, а власне Божественна. «Сидіти по правиці Бога» означає мати частку у цій просторовій могутності Бога.

В одній суперечці з фарисеями Ісус сам дає Псалму 110 нове пояснення, яке вказало християнам шлях до розуміння. Уявленню про Месію як нового Давида і нове Давидове царство – уявленню, яке притаманне саме учням – Він протиставляє об’ємніше бачення Грядущого: не Син Давида, а Господь Давида є справжній Месія. Він сидить не на троні Давида, а на престолі Божому (Мт. 22:41-45).

Далекий Ісус не йде невідь-куди, Він не віддаляється у далекі неосяжні сузір’я. Він вступає у спільноту могутності та життя з живим Богом, просторовість Бога. Тому Він не «пішов геть», а тепер є біля нас та для нас, і завжди перебуватиме поруч завдяки могутності Бога. У прощальних промовах Євангелії від Йоана Ісус саме це говорить Своїм учням: «Я йду і прийду до вас» (14:28). Тут чудово відтворено особливість «відходу» Ісуса, що водночас є Його «приходом», і таким способом тут одночасно викладено таємницю Хреста, Воскресіння і Вознесіння. Його відхід є Його приходом, новим способом близькості, тривалої присутності, з якою Йоан пов’язує «радість», про яку ми чули у Євангелії від Луки.

Тому що Ісус є біля Отця, Він не віддалився, а перебуває близько нас. Тож тепер Він присутній уже не в одному місці світу, як перед «Вознесінням», а впродовж цілої історії – в усіх місцях для всіх і завжди та відгукнеться, коли ми Його покличемо.

В Євангелії знаходимо одну прекрасну невеличку історію (Мк. 6:45-52), де Ісус за днів Свого земного життя предвіщає цей вид близькості й так дає нам змогу легше її зрозуміти.

Після помноження хлібів Господь спонукає учнів увійти в човен та переплисти на інший берег, до Ветсаїди, а Сам відпускає народ. Потім Він усамітнюється «на горі», щоб молитися. Так учні опиняються самі у човні. Зривається сильний вітер, море розбурхується, їм загрожує небезпека від натиску хвиль та бурі. Господь, здається, дуже далеко у молитві на горі. Однак тому, що Він є біля Отця, Він бачить їх. І тому, що Він бачить їх, Він іде до них по морю, сідає з ними у човен і спрямовує їхню подорож до мети.

Це образ часів Церкви, що задуманий саме для нас. Господь перебуває «на горі» Отця. Тому Він бачить нас. І тому Він будь-коли може увійти в човен нашого життя. Тому ми завжди можемо закликати Його і бути певними, що Він бачить нас і чує. Човен Церкви пливе і нині проти вітру історії через розбурханий океан часу. Часто здається, що він піде під воду. Однак Господь перебуває поруч і приходить у слушну годину. «Відходжу і до вас повернуся» – це довіра християнства, основа нашої радості.

У цілком іншому аспекті таке спостерігаємо у богословській та антропологічно надзвичайно насиченій історії про з’явлення Воскреслого Марії Маґдалині. Я хотів би тут навести лишень один момент.

Після промовляння двох ангелів у білих одежах Марія обернулася і побачила Ісуса, але не впізнала Його. Тож Він покликав її по-імені: «Маріє!» Вона змушена була ще раз обернутися і тоді з радістю впізнала Воскреслого, до якого звернулася “Раввуні”, як до свого Учителя. Вона хотіла торкнутися Його, затримати, але Господь сказав їй: «Не стримуй Мене, не зійшов бо Я ще до Отця Мого» (Йо. 20:17). Це дивує нас. Нам хотілося б сказати: тепер, коли Він стоїть перед нею, вона може торкнутися Його, затримати. Коли Він зійде до Отця, то це стане неможливим. Але Господь стверджує протилежне: тепер вона не сміє торкатися Його, затримувати. Колишнє торкання земного Ісуса більше неможливе.

Тут ідеться про те саме, що Павло передає у Другому Посланні до Коринтян (5:16 н.): «Коли ж і уявляли собі Христа по-людському, то Його вже тепер так собі не уявляємо. Тому, коли хтось у Христі, той – нове створіння». Старий спосіб людського співбуття та зустрічей проминув. Тепер Ісуса можна торкатися лише «в Отця». Його можна торкатися тільки під час сходження. Від Отця, у спільноті з Отцем, Він доступний і близький нам по-новому.

Ця нова доступність також висуває як передумову і новизну з нашого боку: через хрещення наше життя разом з Христом уже укрите в Бозі; у нашій справжній екзистенції ми вже перебуваємо «нагорі», біля Нього, по правиці Отця (Пор. Кол. 3:2 нн.); коли ми прориваємося вперед у справжню сутність християнського існування, тоді торкаємося Воскреслого: там ми цілковито є самими собою. Торкатися Христа і возноситись – речі, які нероздільні між собою.

І застановімось над тим, що згідно з Йоаном місцем «піднесення» Христа є Його Хрест і наше «вознесіння», наше піднесення щоразу потрібне для того, щоб торкнутися Його, щоб крокувати спільно з Розп’ятим.

Попередній запис

ПІДСУМОК: ЗМІСТ ВОСКРЕСІННЯ ІСУСА ТА ЙОГО ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Пасхальний ранок, Джеймс Мартін Запитаймо ще раз, тепер уже підсумовуючи, чим була зустріч із Воскреслим Господом. ... Читати далі

Наступний запис

ЗВІСТУВАННЯ... (Закінчення)

Вознесіння Христове (фрагмент), Джон Сінглтон Коплі Христос біля Отця не перебуває далеко від нас, щонайбільше - ... Читати далі