“І вийшов Йона з міста, і сів від сходу міста, і поставив собі там куреня, і сів під ним у тіні, аж поки побачить, що буде в місті” (Йон. 4:5).
Проповідь Йони мала великий вплив на жителів Ніневії. Все місто – від бідних до багатих і знатних, від торговців і ремісників до царя – навернулося від лихих своїх діл до Бога живого. Вулиці були заповнені людьми, які молились. Не було жодного будинку, з якого не лунали б несамовиті зойки, плач і молитви. Усі перебували в пості й молитві. Безумовно, при таких обставинах на Йону дивились як на представника Всемогутнього Бога. Напевне, багато хто люб’язно запрошував його в дім, бажаючи бачити своїм почесним гостем. Від убогої хатини до царського палацу – все було до його послуг. Одне слово Йони – і для нього приготували б бучний бенкет.
Він був найвизначнішою особою в цілому місті. Люди готові були вклонятися йому і цілувати його ноги. Тільки сам Йона не радів ні їхньому покаянню, ні їхнім молитвам, ні їхньому гостинному ставленню до нього. Він ходив роздратований, гнівний і похмурий, наче хмара. Чоловіки, жінки і діти з острахом обходили його, даючи дорогу. Вони ніяк не могли збагнути, чому цей посланець Божий такий незадоволений і розгніваний. А потім, напевне, вирішили поміж собою: “Очевидно, гріхи наші настільки важкі, ми впали так низько, що він не може зайти в нашу домівку, прийняти щось від нас, приділити нам свою увагу”. І голови опускались ще нижче, і сльози ще більше текли з очей.
Закінчивши свою місію, “вийшов Йона з міста, і сів від сходу міста”, поставивши для себе намет, і почав спостерігати, що буде з містом. Він усе ще не вірив, що Бог може помилувати Ніневію. У всякому разі, йому так не хотілося цього. З величезним задоволенням він споглядав би на загибель цього міста! Його не розчулювали ні молитви, ні покаяння ніневітян. Розгніваний і роздратований, він час від часу поглядав на небо, чи, бува, не проллється з нього дощ з вогню і сірки, і чи не розкриє земля свої вуста, щоб поглинути це ненависне місто. Але воно набувало свого звичного вигляду: зеленіли дерева, біліли затишні будинки, мешканці ходили по вулицях, а сонце радісно всміхалося над їхніми головами.
І тут було чому радіти: ті, які ще недавно ходили п’яними, співали не зовсім гарних пісень, говорили непристойності і здійснювали жахливі злочини, тепер, звернувши з лихих доріг своїх, благоговійно молились Богу, каялись у своїх гріхах, просили пробачення в тих, кого недавно ображали, навіть не задумуючись над цим. Напевне, багато хто, примирившись після багаторічної ворожнечі, цілували один одного. Батьки з благоговінням розповідали дітям про Бога, про необхідність покаяння і потім щиро молились. І милосердний Бог вислуховував їхні молитви, ангели на небі раділи, спостерігаючи за щирим каяттям ніневітян. Це був незабутній день у житті цього великого міста.
Тільки Йона не був учасником загальної радості. Засмучений і роздратований, він сидів у своєму наметі, похмуро поглядаючи в бік Ніневії: “Невже це місто все-таки не загине?” Цей випадок нагадує нам один момент із притчі про блудного сина (Лк. 15:11-32). Коли блудний син повернувся в батьківський дім, батько влаштував для нього великий бенкет. Він був щасливий, що його втрачений син знайшовся, а син радів, що він знову в батьківському домі, що батько прийняв його і повернув синівські права. Слуги і домочадці раділи разом із своїм паном. Одним словом, мешканцям цього дому здавалося, що з ними радіє весь світ, але виявилося, що це не так.
Старший син щасливого батька був у полі. Повернувшись додому і почувши спів і веселощі, він покликав одного із слуг і запитав: “Що тут відбувається?” Той відповів йому, що повернувся його молодший брат, і батько звелів заколоти відгодоване теля, тому що радий бачити свого сина здоровим. Старший син розсердився і не хотів заходити в дім. У той час, коли в домі панувала радість, усі були веселими і щасливими, він стояв збоку засмучений і роздратований, відділивши себе від загальної радості. Ви скажете: “Оце так брат, та ще й старший!” Він скоріше погодився б на те, щоб його молодший брат загинув на далекій чужині, ніж бачити його здоровим за батьківським столом. Він не поділяв думки батька про те, що “веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, був пропав – і знайшовся!”
Затверділе егоїстичне серце старшого сина, його бездушне ставлення до свого брата засмутило і батька, і молодшого сина, викликало подив слуг і всіх домашніх, а його самого відділило від участі в загальній родинній радості. Так було і з Йоною, у такому стані опинився майже весь Ізраїль, дорікаючи Господу Ісусу за те, що Він “їсть із грішниками та з митниками” (Мр. 2:16), у той же час опинившись поза радістю спасіння. Всі ці книжники і фарисеї разом з народом, що був вихований ними, всі ті, що вважали себе дітьми Авраама, не думали, та й не хотіли думати, що грішники і грішниці, а тим більше поганські народи, можуть стати після покаяння дітьми Божими по вірі в Ісуса Христа, однак сталося саме так. Тепер усі, хто прийшов у Церкву, радіють, а Ізраїль, як колись Йона, сам позбавляє себе цієї радості. Так іноді стається і з деякими християнами.
Трапляється, що деякі діти Божі, подібно блудному сину, залишають Дім Божий, тобто Церкву, і йдуть у світ гріха. Коли ж вони знову повертаються до Бога з покаянням і слізьми, їх поверненню радіє Бог, радіють ангели на небесах і радіють брати та сестри, тобто церква. Однак іноді окремі члени общини не тільки не можуть радіти поверненню своїх “блудних братів і сестер”, але й засмучуються, озлоблюються проти них, не хочуть їм простити. Чим можна пояснити таке бездушне і зовсім не братерське ставлення цих членів церкви? Вони вважають себе добрими і вірними дітьми Божими, вони покірні волі небесного Батька, вони трудяться на Його ниві і в Його домі, вони спадкоємці Царства Божого і всіх його великих обітниць, вони «старші» в Божій сім’ї, і всі повинні рахуватися з ними і поважати їх. На немічних братів і сестер вони дивляться зверхньо, а «блудних» просто зневажають, нехтують ними і ні в якому разі не будуть разом із ними розділяти Вечерю Господню і вітатись.
Буває, що озлоблення цих «старших» братів набуває таких розмірів, що вони, не бажаючи бути разом із «блудними», з гнівом залишають Церкву і будують свої «намети», тобто створюють групки таких же невдоволених і обурених, як вони самі. Дуже шкода, але так трапляється. Церква радіє, що один із її членів “був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся”, а ці йони сидять у своїх наметах і очікують: “Невже цей «блудний брат» все-таки не загине?” А їм так хотілося б, щоб, покинувши Церкву одного разу, вони більше не поверталися в неї! Вони готові ненавидіти, переслідувати цих нещасних «блудних», вони злорадно говорять: “Нічого, це ненадовго, він знову відійде”.
Чим пояснити таке ставлення? Чому ця людина, яка була слухняним і зразковим членом церкви, так повстає проти свого «блудного брата»? Чому такий віруючий готовий сам піти з церкви, щоб не бути разом з тими, хто повернувся зі світу? Як правило, такі йони знають собі ціну і вважають себе заслуженими членами сім’ї Христової. Вони поводяться бездоганно, багато працюють на ниві Божій і хотіли б мати авторитет. Ці ж «блудні» просто шокують їх, кидають тінь на їх «добре ім’я». Звичайно, коли б в усіх «старших» було більше любові до Бога і до своїх «молодших», то вони не зневажали б їх, вони не думали б про себе занадто високо і так низько – про інших, тому що “любов усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить”. Відчувається брак смиренності, усвідомлення власної вини перед Богом. Чим більше ми заглиблюємося в себе, тим менше в нас залишається бажання судити і принижувати інших. Йона ж не міг радіти покаянню Ніневії, він не поділяв радості спасіння ніневітян, але з роздратуванням пішов геть із міста: нехай би цей приклад став застереженням для нас, щоб ми не чинили так само.
