Перший вірш 13-го розділу є загальним вступом до останніх настанов нашого Господа. Він повідомляє нам обставини, що змусили Христа промовити ці прощальні слова, говорить про потребу в них послідовників Ісуса, а також відкриває мотиви, якими керувався Господь, промовляючи їх.
Причина полягала в тому, що «настала година Йому перейти до Отця з цього світу» (Ів. 13:1). У земному житті нашого Господа ми можемо побачити й інші «години». У Кані Галілейській Він сказав Своїй матері: «Не прийшла ще година Моя» (Ів. 2:4), – маючи на увазі «годину» Його явлення світові в славі. У п’ятому розділі ми читаємо: «Наступає година, і тепер уже є, коли голос Божого Сина почують померлі, а ті, що почують, оживуть» (в. 25), – тут йдеться про «годину» Його благодаті до грішників. Ми також читаємо про людську ворожнечу, яка Його оточувала, і в цьому контексті двічі сказано: «…ніхто не наклав рук на Нього, бо то ще не настала година Його» (Ів. 7:30) – година Його страждань. «Година», яка стає причиною прощальних слів Христа, має іншу природу. Тут йдеться не про період Його благодаті до грішників, не про час Його страждань за грішників і не про Його явлення в славі світові. Тут мається на увазі час Його повернення в Його славу, до Отця, у любов і святість дому Його Отця.
Однак учні повинні були залишитися в розтлінному світі, який ненавидів Отця і відкинув Христа. Щоб вони могли бути збережені від зла світу, в якому вони поки що залишалися, і згодом насолоджуватися спільністю з Христом в домі любові й святості Отця, їм було необхідне це останнє благословенне служіння Христа з його втіхою, повчанням і застереженнями.
Ми також дізнаємося мотив, яким керувався Господь у цьому останньому прояві благодаті, промовляючи Свої прощальні слова і підносячи останню молитву. Якщо причиною був Його відхід до Отця, то мотивом була Його любов до тих, що належали Йому. Він мав ось-ось відійти з цього світу, але в ньому залишалися ті, котрих Господь зволив назвати «Своїми». Вони є зібранням віруючих на землі, які належать Христу на небесах. Вони належать Йому, будучи плодом здійсненої Ним роботи; вони належать Йому, будучи дарованими Йому Отцем. Вони можуть мати невелику вагу в очах цього світу, та вони є дуже цінними в очах Господа. «…Полюбивши Своїх… до кінця полюбив їх». Він мусив залишити їх, але Він не переставав їх любити.
Людська любов часто розбивається і вмирає. Ми залишаємо один одного, ми забуваємо один одного і ми втрачаємо інтерес один до одного. Пророк говорить нам, що мама може забути навіть свою власну дитину, але Господь твердо запевняє: «Я не забуду про тебе» (Іс. 49:15). Хоча Господь мав залишити цей світ, Він не забув Своїх вибраних і Він не перестав їх любити. На жаль, наші серця можуть охолонути до Нього, наші руки можуть ослабнути, чинячи добро, наші ноги можуть зійти з правдивої дороги; проте, незважаючи ні нащо, в одному ми можемо бути впевнені: Він ніколи не відкине нас. Його любов буде нести нас і піклуватися про нас «до кінця», і, врешті-решт, ця любов приведе нас до вічного дому любові, де немає ані холодного серця, ні ослаблих рук, ані ніг, що сходять з дороги правди.
Отож, наближаючись до завершальних моментів у спілкуванні Ісуса зі Своїми учнями – споглядаючи Його останні дії, слухаючи останні слова і прислухаючись до Його останньої молитви – ми пригадуємо, що стало причиною цього останнього служіння, чому воно було необхідне та з якою любов’ю здійснене.
Перш ніж перейти до детального розгляду останніх настанов Ісуса, буде корисно зупинитися на загальному характері представлених істин, а також звернути увагу на той порядок, в якому вони подаються. Слід зазначити, що в 13-му розділі ми можемо бачити учнів, які мають правильні стосунки один із одним. Тут наголошується, що вони повинні обмивати ноги один одному та мати любов між собою. У 14-му розділі наголос робиться вже на тому, що вони повинні мати правильні стосунки з Триєдиним Богом – Сином, Отцем та Святим Духом. У 15-му розділі відкривається істина про те, що вони повинні дбати про правильні стосунки в християнському оточенні взагалі, і це необхідно для того, щоб приносити плід для Отця та свідчити про Христа у світі, який Він ось-ось мав покинути. У 16-му розділі вони отримують настанови стосовно того, з чим їм доведеться зіткнутися, живучи у ворожому світі, де їх будуть ненавидіти, не розуміти і переслідувати.
Таким чином, у 13-му розділі ми побачимо, що ноги учнів обмиті; у 14-му розділі – що їхні серця втішені; у 15-му – що їхні вуста відкриті у свідченні; а в 16-му розділі – що їхній розум отримав усі необхідні настанови, щоб вони не боялися ніяких переслідувань, з якими можуть зіткнутися.
Далі ми побачимо, що все це повчання є єдиним послідовним викладом. Істина, подана в одному розділі, готує підґрунтя для об’явлення, що міститься в розділі наступному. Служіння, описане в 13-му розділі, готує серця учнів до спілкування з Божественною Трійцею, описаного в 14-му розділі. Єдність із Божественною Трійцею у сфері її безпосередньої присутності – невидимому, внутрішньому місці – готує учнів до того, щоб вони приносили плід і несли свідчення світові – у видимому, зовнішньому місці, і саме про це говориться в 15-му розділі. А після цього ми бачимо, що плоди і свідчення, згадані в розділі 15-му, ведуть до переслідувань, до яких Господь готує учнів, викладаючи їм наступну істину вже в 16-му розділі. Проте сповіщення цих великих істин для учнів недостатньо, щоб підтримувати їх у цьому світі, де вони будуть представниками Христа; необхідна також молитва. Таким чином, повчання і настанови для учнів закінчуються молитвою Господа до Отця, записаною в 17-му розділі.
