«На мій погляд, у церкві завелося багато лицемірів. Із цією компанією я не хочу мати нічого спільного!» – такі заяви добре знають активні служителі церкви. Їх роблять люди, які в «цих лицемірах» помилились.
Можливо, що лицеміри навідуються до наших храмів. Але тут необхідно поставити таке запитання: «Лицеміри є в церкві? А чи немає їх у політиці, чи немає їх серед людей, яких ми називаємо друзями?» Наступне запитання: «А чи не граємо в цю гру іноді ми самі? Чи не намагаємося зображувати гарну міну при поганому настрої, маскувати вдаваною посмішкою неприємні обставини? Покладемо руку на серце: чи не намагаємося ми виглядати краще, аніж насправді є, чи не показуємо скоріше наші гарні сторони, ніж погані?» Можливо, декому театр нашого життя це вибачить. Але якщо хто-небудь нас розкусить, ми будемо відсторонені від наших партнерів по грі й засуджені як найлютіші лицеміри. На такого всі будуть показувати пальцем. При цьому більшість забуде, що, показуючи на когось пальцем, чотирма іншими ми вказуємо на себе.
У настільки часто цитованій людьми Нагірній проповіді Ісус сказав: «Не судіть, щоб і вас не судили…» (Мт. 7:1). Згадаймо той випадок, коли привели до Ісуса невірну дружину, а Він сказав тим, що прийшли: «Хто з вас без гріха, – нехай перший на неї той каменем кине!» (Ів. 8:7). І тоді всі пішли геть.
Усупереч усьому тут доречне маленьке нагадування, що перед Богом кожна людина повинна сама за себе відповідати (Рим. 14:22). Можливо, ви вже вловили, що моя думка з цього питання така: кожен з нас у своєму житті зробив стільки помилок, що не повинен немилосердно переслідувати за такі ж гріхи інших людей.
Ті, що стверджують, що в нашій церкві існує безліч лицемірів, повинні б самі в себе запитати: що ж потрібно зробити, щоб таких лицемірів стало менше? Легше критикувати інших, аніж робити щось самому. Наприкінці скажу: церква – дзеркало її членів. Таким чином, коло замикається…
