“А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасіння – у Господа!” (Йон. 2:10).
Благословенне рішення! На жаль, небагато з нас могли б рішуче сказати так, як Йона! “Про що присягав я, те виконаю” – жодних сумнівів, ніяких ухилянь чи викручувань. Усе зроблю так, як сказав Господь. Яким чином Йона все-таки прийшов до такого висновку? Як все-таки він, що зовсім недавно втікав від лиця Господнього, прийшов до єдино правильного і мудрого висновку? Він переконався на власному досвіді, що спасіння приходить тільки від Господа. Звичайно, він знав про це і раніше, але одна справа знати і зовсім інша – переконатися в цьому на власному досвіді. Йоні це переконання, цей досвід дався дорогою ціною. Будучи євреєм, він сповідував істинного Бога, а будучи пророком, він знав Його волю.
Але все це знання було в розумі Йони, серце ж його не було повністю зайняте Богом. Він знав, що Бог милосердний, але це милосердя ніяк не вміщалося у свідомості Йони. Він проповідував своїм братам-євреям про всемогутність Єгови, Його любов, про Його кару для непокірних, але до цього часу ще не відчув усього цього на собі, і тому говорив до людей так, як викладач читає лекції своїм учням. О, як багато зараз проповідників! Вони кличуть людей до покаяння і знають, що таке покаяння, його значення і суть, але самі вони не покаялись, як належить. Вони проповідують про святість і благочестя, тоді коли самі не завжди благочестиві і святі. Проповідуючи про любов, смиренність, лагідність, вони самі жорстокі, егоїстичні, нестримані, пихаті і самовпевнені. Насправді, знати про спасіння і пережити це спасіння – не одне й те саме. Хворий може знати, що якийсь лікар добре виліковує хвороби, але від самого лише знання хвороба не припиняється і може закінчитись смертю.
Звичайно, Бог не був задоволений таким станом Йони, точнісінько так само, як Його не задовольняють християни, які багато знають про Христа, але не прийняли Його у своє серце; ті, які говорять про спасіння Христове, але самі не пережили цього спасіння. У житті Йони повинен був відбутися істотний злам, і Бог добився цього. Яким чином? Спочатку Він показав йому руку всемогутності, перегородивши дорогу, якою Йона втікав, і кинувши в “серце моря”. Йона побачив, що важко йому боротися з Богом, побачив себе загубленим і нещасним. Йона опустився до самісінького дна у своєму падінні, і душа його знемагала. Ось тоді він і почав кликати до Господа! У його молитві був щирий жаль, глибоке покаяння і тверде бажання надалі бути покірним Богу. У відповідь Бог явив йому Своє спасіння. Йона пережив страшну бурю, був викинутим за борт корабля, після чого його проковтнув кит, – на будь-яку людську допомогу тут вже марно було сподіватися. Тільки випробувавши на собі всі ці жахи, він вигукнув із глибини бідної душі: “У Господа спасіння!” Це істина, яку варто було б засвоїти усім людям. Звичайно, коли нам загрожує небезпека або обставини в нашому житті складаються вкрай несприятливі, ми не повинні сидіти, склавши руки, але вся наша надія повинна покладатися тільки на Господа, а наші дії повинні узгоджуватися з волею Божою. Що стосується духовного життя і спасіння душі, то тут людина взагалі нічого зробити не може для свого спасіння, їй потрібно тільки звернутися до Бога і повністю віддати себе Йому.
Спасіння душ здійснив Ісус Христос на Голгофському хресті. У справі спасіння людина нічого не може змінити: вона не може нічого ні додати до того викупу, який здійснив Христос, ні відняти від нього. Будь-яка спроба людини додати щось до спасіння Божого була б святотатством і принесла б тільки шкоду. На жаль, багато хто вважає, що Христос не може спасти їх, якщо вони спочатку не стануть добрими, святими, самі не змінять своє зіпсоване гріхом серце, не зроблять чогось особливого, що примусить Бога спасти їх. З цією метою деякі люди одягають на себе важкі залізні вериги, виснажують себе непосильними постами, здійснюють далекі подорожі до святих місць, усамітнюються в пустелях або монастирях, ведуть аскетичний спосіб життя. Але спасіння тільки в Господа! “Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали” (Дії 4:12). Марно було б звертатися за посередництвом до “святих”, заступників і т.д. Писання говорить: “І до кого з святих ти вдасися?” (Йов 5:1).
Дорога душа, ти потребуєш спасіння? Звернися до Господа, клич до Нього, проси в Нього спасіння і вір – за твоєю вірою Він дасть тобі повне спасіння. Прийшовши до Ісуса, як блудний син прийшов до свого батька, з дитячою довірливістю віддай Йому своє серце, все своє життя. Лише тоді ти побачиш наяву – спасіння в Господа! Лише випробувавши на власному досвіді, що спасіння в Господа, Йона міг сказати: “Що обіцяв, те виконаю”. Люди здатні давати обіцянки, проголошувати обітниці, робити урочисті заяви, але яка ціна всім цим обіцянкам і заявам?
Буває, що людина пообіцяє щось, відвернеться і відразу ж забуває про це. Так поводяться люди один з одним, так поводяться вони і з Богом. Нагадаю про одну найурочистішу обітницю, яку давали ми Богу, приймаючи водне хрищення, перед небом та братами і сестрами, що стояли на березі. Ми урочисто обіцяли нашому Спасителю вірно і неухильно служити Йому до кінця нашого життя. У декого це відбулося зовсім недавно. І яке ж наше служіння? У чому воно виражається практично? І чи завжди ми буваємо вірними Йому? На превеликий жаль, для багатьох ця обіцянка залишилась порожніми словами! Їхня вірність Господу надто нетривка, а служіння навряд чи можна назвати служінням. Коли ми працюємо на підприємстві, то сумлінно виконуємо наші службові обов’язки, але чи так само сумлінно ми виконуємо свої християнські обов’язки перед Богом?
Хрищення – це наші заручини з Христом (2Кор. 11:2). Даючи цю священну обітницю, ми обіцяємо нашому Господу все найкраще, всю свою любов, увесь свій час, своє серце – одним словом, все своє життя. А як же все це виглядає практично? Яку незначну частку нашого життя ми присвячуємо Богу! Скільки відсотків наших почуттів, нашої любові, наших бажань належить Господу? Із безлічі справ, якими ми постійно буваємо зайняті, що робимо ми для Бога або хоча в Його ім’я? Чи не до нас сьогодні звертається Дух Святий з гірким докором: “Краще не дати обіту, ніж дати обіт – і не сповнити!” (Еккл. 5:4). Багато християн щоденно щось обіцяють: не грішити, служити Господу і т.д., але відразу ж забувають про свої обіцянки. Коли ж Дух Святий вкаже на їхній гріх, нагадає про їхні урочисті обіцянки служити Господу, вони зніяковіло відповідають: “Це помилка!” (Еккл. 5:5).
Таке виправдання не тільки зайве і неправдиве, але ще й викликає гнів Божий. Адже обманути Бога, посилаючись на помилку, все одно не вдається. І набагато краще замість того, щоб виправдовуватися перед людьми і перед Богом, чесно визнати свою провину, свій гріх, і, як колись митник, від щирого серця сказати: “Будь милостивий до мене! Прости мені, Господи!” Бог дуже добре знає, що ми як люди собою являємо. Він знає нашу немічність, знає, що наша кров зіпсована гріхом, і, коли ми смиренно сповідуємось перед Ним, Він, “вірний та праведний”, гріхи нам простить (1Ів. 1:9), але коли ми замість покаяння виправдовуємось, кажучи: “Та ми не згрішили, це була просто помилка”, – тоді ми “чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас” (1Ів. 1:10). Саме це мав на увазі брат Даценко, коли говорив: “Справа людини – грішити, а справа диявола – оправдувати гріх”. Оправдуючи свою невірність і гріх, ми ще більше накликаємо на себе Божий гнів і покарання, ніж самим гріхом. Бог не вимагає від нас обітниць і запевнень, навпаки, добре знаючи наше жалюгідне, непостійне серце, Він радить: “Краще не дати обіту”. Але коли ти вже його дав, то не зволікай із його виконанням (Еккл. 5:1-5). Усі наші обітниці обов’язково повинні бути виконаними. І якщо ми повинні бути вірними у своїх обіцянках людям, то тим більше повинні свято виконувати обітниці, дані Богу.
Порушення наших обітниць може призвести до досить сумних наслідків. Наведу приклад із життя. Одного разу захворів мій брат, якому в той час було приблизно п’ять років, і лікарі стверджували, що йому необхідно ампутувати ногу. Але батьки не погодились на операцію і вирішили благати Господа про зцілення їхньої дитини. У своїй гарячій молитві батько пообіцяв Богу, якщо їх син видужає, надати допомогу бідним, дати пожертву на потреби церкви і занести передачу ув’язненим. Під час молитви їхній син, а мій брат, отримав чудове зцілення. Слава за це нашому Господу! Зраділий батько поспішив виконати перші два пункти своєї обітниці, а третій – відкладав, відкладав, та й забув. За це Господь його самого покарав хворобою, так що він вже був на порозі смерті. Подяка Господу, у вирішальну хвилину він згадав, за що несе покарання, сповідував свою провину перед Господом, і Бог у ту ж мить зцілив його. Піднявшись з ліжка, батько негайно виконав свою обітницю. Нехай цей серйозний урок стане застереженням для віруючих, дорогих братів і сестер, для всіх християн, і нехай ні наші уста, ні серце не поспішають вимовляти слова обітниці перед Богом. Коли даєш обіт Богу, не зволікай з його виконанням. Що обіцяв, виконай. Ми не знаємо, як повівся б Бог з Йоною, коли б він порушив свою обіцянку, дану Йому, очевидно, вже в череві кита, але цього разу він не тільки сказав: “Про що присягав я, те виконаю”, – але й справді виконав – пішов у Ніневію і проповідував там. Нехай слова Йони і яскравий приклад з його життя навчить і нас виконувати всі наші обітниці. Буде це важлива річ чи незначна, легка чи складна, приємна чи не дуже – вирішуй твердо і безповоротно, а що обіцяв, виконай!
І, нарешті, зупинимося ще на одному вислові нашого тексту: “А я голосною подякою принесу Тобі жертву”. Дивна послідовність: спочатку прірва загибелі, потім молитва про спасіння і обіцянка виконати наказ Божий, після цього спасіння Господнє і, нарешті, жертва хвали. Грішник ніколи не навернувся б до Бога, коли б Дух Святий не вказав йому на загрозу смерті. Тільки відчувши, що гине, людина починає просити про спасіння. При цьому вона обіцяє, що коли Господь явить для неї Своє спасіння, вона буде неухильно виконувати всю волю Божу. Очевидно, коли б не було такої обіцянки, коли б грішник сказав Богу, що він як ходив у гріхах, так і надалі буде грішити, – Бог не явив би йому Свого спасіння. І тільки отримавши спасіння, людина приносить Богу жертву хвали. Чим більше ми усвідомили спасіння Господнє, тим більшою є наша хвала.
Одного разу Господь Ісус запитав фарисея Симона: “Котрий більше полюбить?” Симон відповів: “Той, кому більше простив” (Лк. 7:41-43). І це справді так. Чим більше ми бачимо, із якої безодні витягнув нас Господь, тим більше ми Його любимо, тим більше приносимо жертву хвали. Вихований у законі Мойсеєвому, Йона і раніше приносив жертви подяки, але це було просто виконання обов’язку, тому що так належало робити за законом. Тепер же, відчувши радість спасіння, він приносить не тільки матеріальну жертву, але й хвалу вуст, наповнених подякою, хвалу від серця, сповненого вдячністю і любов’ю. Така доля всіх спасенних Господом Ісусом Христом. Чим більша радість, тим голосніша і сильніша хвала Спасителю, тим більше ми жертвуємо Богу. Отримавши спасіння, колишній Савл віддав Господу все своє життя і закликав усіх спасенних дітей Божих: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, – повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12:1).
Однак великий апостол поган бачив, що не всі спасенні присвятили своє життя свідомому служінню Господу і не всі приносять Йому жертву хвали й подяки. Це нагадує про десять прокажених, які були зцілені від цієї хвороби, і дев’ять із яких навіть не прийшли подякувати Господу (Лк. 17:12-18). До таких християн апостол звертається з настановою: “Говорю я по-людському, через неміч вашого тіла. Бо як ви віддавали були члени ваші за рабів нечистості й беззаконню на беззаконня, так тепер віддайте члени ваші за рабів праведності на освячення” (Рим. 6:19). Іншими словами, коли б ви так служили Богу, як колись служили князю світу цього! Та, на превеликий жаль, не завжди буває так.
Багато хто, будучи у світі, не шкодував ні коштів, ні часу на розваги, однак, отримавши спасіння, не знаходить часу прийти в Будинок молитви, не має особливого бажання принести Спасителю жертву хвали. Коли повз таких людей проносять скарбничку для добровільних пожертвувань, вони дивляться на неї так, немов із них знімають останню сорочку, або ж просто виходять геть. Або, наприклад, коли бідний їхній брат просить про допомогу – подивіться, як вони зморщаться, перш ніж придумають привід відмовити. Такі люди якщо і жертвують що-небудь, то, у всякому випадку, без особливого задоволення, без жертви хвали. Для них будь-яка жертва – не благодать Божа (2Кор. 8:1-3), а важкий примус (2Кор. 9:5). Вочевидь, ці люди забули про подароване їм спасіння, якщо тільки вони взагалі його отримали.
Любий друже, чи є твоє життя життям вдячності? Чи приносиш ти Господу жертву хвали? Подумай про це!
