“І міцно гребли люди, щоб дістатися до суходолу, та не могли, бо море бушувало все більш проти них. І вони кликнули до Господа та й сказали: “О Господи, нехай же не згинемо ми за душу цього чоловіка, і не давай на нас неповинної крови, бо Ти, Господи, чиниш, як бажаєш!” І підняли вони Йону, і кинули його до моря, – і спинилося море від своєї лютости. І налякалися ці люди Господа великим страхом, і приносили Господеві жертви, і складали обітниці” (Йон. 1:13-16).
Скільки всього безглуздого буває в нашому житті! Скільки непотрібного і зайвого, а часто навіть поганого і шкідливого ми говоримо й робимо. А хіба не безглуздо вчинив Йона, намагаючись втекти від лиця Господнього? Або Ананія і Сапфіра, які хотіли обманути Церкву, а в її особі – Самого Бога. Валаам шукав спосіб зашкодити народу Божому, хоча знав, що Бог прихильний до Ізраїля. Історія знає немало випадків, коли люди вели себе безглуздо і нерозсудливо. Але в Бога цього немає. У Нього немає жодного зайвого і непотрібного слова. Часто Він навіть наше погане перетворює на добре. Так і в цьому випадку: що могло бути гіршим і нерозважнішим за втечу Йони? Але навіть цей нерозумний вчинок Бог перетворює на добро, привівши до покаяння Йону і навернувши до Себе самих матросів.
Ніякі людські слова, ніякі проповіді не змогли б зробити того, що зробив Господь у той благодатний день. Коли б навіть усі євреї разом переконували моряків, які не знали живого Бога, молитись Єгові, це не дало б ніяких результатів. Усі ці погани, іронічно посміхаючись, відповіли б: “Ми молимося тому, у що віримо, що бачимо. Покажіть нам свого Бога, і тоді ми подумаємо, чи варто Йому молитись”. Тепер же вони наяву побачили руку Всемогутнього Бога, і ніякі слова не зробили б того, що зробив цей Божий урок. Моряки спочатку сподівались врятуватись власними зусиллями: зняли щогли, опустили вітрила, щосили намагаючись утримати курс корабля, щоб бічна хвиля не перекинула і не розбила його; вони щосили гребли, щоб пристати до берега. Коли всього цього виявилося недостатньо, вони почали викидати в море вантаж і різноманітні речі. Але всіх цих зусиль виявилося замало, хоча вони були досвідченими моряками. Корабель кидало, наче тріску, щомиті загрожуючи розбити і затопити. Та й що може вчинити людина, коли Сам Бог виступає проти неї?
Врятувати цих нещасних моряків могла тільки всемогутня сила Божа, Його втручання. Тільки Бог міг урятувати їх. І це було очевидно з самого початку, але така вже особливість людської натури: коли вона бачить небезпеку, то найперше шукає способи врятуватись власними зусиллями. У Свою чергу Бог, знаючи цю людську слабість, зумисне зводить до нуля всі її спроби і старання. Він створює такі умови або ж допускає такі бурі, що людина, врешті-решт, переконується в марності своїх “добрих діл” для спасіння, і оскільки загроза смерті все збільшується, вона піднімає очі до неба і починає благати про спасіння. Моряки почали спочатку міцно гребти, щоб дістатися до суходолу, але не могли протистояти сильному вітру і морю, яке продовжувало бушувати. Кожна хвиля обставин використовується Господом для того, щоб змусити грішника молитись. У Йов. 5:7 ми читаємо: “Бо людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти”. Один поет висловив цю думку такими словами: “Чим ніч темніша, тим світліші зорі, чим глибший біль, тим ближче до нас Бог”. Звичайно, Бог завжди близько до тих, хто кличе до Нього, але найчастіше ми звертаємося до Нього, коли в нас біда, тривога або небезпека.
Кілька років тому мені розповіли таку історію: не витримавши людського тиску, одна християнка відійшла від Бога. Переживаючи за благополуччя свого чоловіка, який був талановитим проповідником, вона домоглася того, щоб продати будинок і переїхати в іншу місцевість, де їх ніхто не знав. Невдовзі вона втратила свого чоловіка, але й це не зупинило її на цій загибельній дорозі, вона ще більше розлютилась на Бога. Так пройшло ще приблизно півроку, але потім з нею трапився нещасний випадок: вона потрапила під трамвай і втратила відразу дві ноги. У відчаї жінка вирішила покінчити з життям і прийняла отруту. Надії на життя не було, але Бог звершив чудо – вона залишилась живою. Тоді самотня, хвора, розбита вщент життєвою бурею, вона звернулась до Господа: “Господи! Прости і спаси мене, я гину…” І Господь спас її. О, людино, важко тобі боротися з Богом. Не чини опору для Нього! Невже ти думаєш, що ти сильніша від Нього, що маєш відвагу суперечити Всемогутньому? Схили свою горду голову перед Творцем моря і землі і покірно промов: “Господи, що Ти звелиш мені робити?”
Роблячи так, ми уникнемо багатьох нещасть і будемо прикладом для оточуючих, а небезпека і скорботи обминуть нас. Ніщо не приносить стільки горя і нещасть, як опір Богові або намагання втекти від Господа. І не тому, що ми аж настільки потрібні Йому, а тому, що Він не хоче нашої загибелі і ставить на нашому шляху різноманітні перешкоди. Не намагайся зламати двері, коли ти бачиш, що вони зачинені перед тобою, а краще поклич до Господа. Страшні хвилі, слова Йони, що це саме його непослух Богові викликав таку страшну бурю, і, нарешті, його присуд самому собі: “Візьміть мене і киньте мене до моря, і втихомириться море перед вами”, – все це справило глибоке враження на моряків і примусило їх вперше в житті схилитись на коліна перед Єговою. До цього часу в них було багато ідолів, перед якими вони часто схилялись з молитвою. Але ці боги були творінням людських рук, вони не давали відповіді на молитви тих, хто поклонявся їм, та й не могли цього зробити, оскільки це були просто шматки дерева або каменю, обтесані майстрами. З однаковим успіхом можна було поклонятись їм, викинути в море або ж продати. Але ці моряки, як і всі погани, не знали живого Бога, що міг втихомирювати бурі і наказувати вітрам і хвилям; вони не молились Йому, не поклонялись Йому і чули про Нього тільки краєм вуха. Тепер же вони вперше кликали до Господа, що створив море і землю.
Можливо, їхня молитва була простою, дитячою і наївною, але зате, звертаючись до Спасителя, вони відчували, як з’єднуються з цим Великим Богом, як Він невидимо, але відчутно торкається їхніх душ, наповнюючи миром і спокоєм; вони відчували, що Бог відповідає на їхні молитви, відповідає цілком ясно. Вони не бачили цього Бога, однак бачили результат Його втручання, Його швидку відповідь на їхні молитви, вони бачили, що буря стихла. Моряки переконались, що Бог Йони не тільки може, але й готовий відповідати на молитви тих, хто звертається до Нього. Це викликало бажання молитись, відкрити перед Ним серце. Відчуваючи безмежну вдячність, вони готові були виконати будь-яку волю цього Всемогутнього Бога. Те, що раніше здавалося безглуздим або неможливим, тепер набувало реальних форм і ставало здійсненним і логічним. Тому і стосовно Йони вони розміркували так: коли Бог хоче, щоб вони викинули його в море, нехай буде воля Його! Вони з готовністю зробили це. І не тільки це: вони також викинули зі своїх сердець поганське марновірство, плотські помисли, світські пристрасті і різного роду гріх. У той час сталося щось незбагненне: із поган вони перетворились у прозелітів, тобто людей, які навернулись до живого Бога.
Як тільки моряки закінчили свою першу молитву до Єгови, як тільки вони викинули в море Йону, вітер відразу ж вщух, хвилі ставали все меншими, і невдовзі настала цілковита тиша. Вражені й здивовані тим, що сталося, матроси не вірили власним очам. Однак все було саме так, як сказав їм Йона: буря не була випадковою, вона була знаряддям у руках Всемогутнього Бога, – у цьому тепер вже ніхто не мав сумніву. Люди на кораблі переконались, що з Богом жартувати не варто: Він добрий, але Він також і вимогливий; Він має силу врятувати, але може і знищити. І тому “налякалися ті люди великим страхом”. Всемогутність Єгови, Його справедливий і суворий суд сповнив їхні серця благоговінням і страхом. Втихомирення бурі і суд над Йоною переконали моряків, що Бог Ізраїля – Великий і Страшний для грішника, який втікає від Нього, і в той же час – чутливий, турботливий, добрий і чуйний до тих, хто покладається на Нього, хто покірний Йому. Матроси виконали прохання Йони, кинувши його в море, але в той же час вони боялись, що Господь спитає в них за це. Не наважуючись не послухатись такого могутнього Бога, вони кинули Йону в море, але, здійснивши цей акт Божого правосуддя, вони молились: “Господи, нехай же не згинемо ми за душу цього чоловіка, і не давай на нас неповинної крови”.
Дивно, але в цих моряків варто було б повчитись багатьом християнам. Ми іноді боїмось здійснити Божий суд над людиною, через яку потерпає ціла громада, яка відкрито грішить, і її необхідно вилучити. Ми боїмося викликати гнів цієї людини, боїмося почути її в’їдливі репліки, можливо, ми навіть матеріально залежні від неї, і тому прикриваємось словами: “Не судіть, щоб і вас не судили”. Ми ухиляємось від того, щоб вилучити розпусника з членів церкви, і тому буревії не стихають у багатьох громадах. Моряки вели себе набагато рішучіше, ніж ми: шкода чи ні, але воля Божа є в тому, щоб Йона був викинутий за борт, і вони негайно це зробили. Щоправда, буває і навпаки: дехто з такою завзятістю і радістю вилучає своїх братів і сестер, що мимоволі закрадається думка: а чи справді ця людина так бореться за чистоту церкви чи вона просто зводить особисті рахунки і готова помститися тому, кого карають? Звичайно, руку або ногу, вражену гангреною, необхідно ампутувати, інакше загине все тіло. Але як неохоче люди йдуть на це! Так само це має бути і відносно хворого члена церкви. Іноді буває необхідно його вилучити, але ми ні в якому разі не можемо робити це з радістю. Господь іноді суворо карає Свій народ, але Він робить це зовсім не з радістю, але з болем, як гостру потребу (Єр. 42:10; Йоіл. 2:13). Чи навчить це нас робити так само?
“…І приносили Господеві жертви, і складали обітниці”. Дивна послідовність: спочатку молитва про допомогу й порятунок, потім жертва подяки і, нарешті, обітниці. Який чудовий урок! Щохвилі і щомиті до престолу Всевишнього піднімаються тисячі і десятки тисяч молитов про допомогу, захист, зцілення і т.д. На більшість із них люди отримують відповіді. Щомиті у відповідь на молитви християн приходить зцілення, звільнення, спасіння, посилаються найрізноманітніші блага. Але як мало жертв подяки! Дуже яскраво свідчить про людську невдячність випадок із зціленням десяти прокажених: усі вони благали Господа зцілити їх, але коли зцілились, то лише один із них прийшов, щоб подякувати. Тоді Спаситель запитав: “Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати..?” (Лк. 17:12-18). Не знаю напевно, яким є співвідношення Божих милостей і людської вдячності за них, але невдячності є надто багато.
Напевне, ні до кого ми не буваємо такими невдячними, як до нашого Господа. Найбільше ми отримуємо від Нього і найменше дякуємо Йому. Ми настільки звикли до всіх Його благодіянь, що вже навіть не помічаємо їх, сприймаючи все так, ніби Бог просто зобов’язаний турбуватись про нас. Невдячна людино, як ти ображаєш Господа своєю невдячністю! Мільйони і мільярди людей п’ють, їдять, задовольняють усі свої потреби, але за все своє життя жодного разу не подякували Богові. Скільки моряків пройшло крізь бурі і урагани, але як мало серед них тих, хто висловив подяку Богу за те, що Він зберіг їх. Мільйони людей не тільки отримали звільнення від хвороби, але Бог зберіг їхнє життя, коли вони вже були на межі життя. Чому ж вони не дякують Богу? І не тільки вони. Скільки є таких, хто одного разу ввірував, отримав спасіння і життя вічне, але не дякує за це Богові, а коли й дякує, то дуже мало? І коли так мало є тих, хто приносить Господу жертву хвали (Пс. 115:8), то ще менше тих, хто приніс Йому в жертву все своє серце, все своє життя. Слів багато, а вдячності, підтвердженої діями, так мало.
Спостерігаючи за такими християнами, які вдячні тільки на словах і зовсім невдячні в житті, апостол Павло сказав: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, – повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12:1). Слова вдячності – приємна річ, але вдячність, виражена самим життям, – набагато краще. І Господь хоче бачити в нас життя, сповнене подяки. Моряки не тільки принесли Господу жертву подяки, визнавши таким чином Його своїм Богом і Спасителем, але й дали обітниці. У чому полягала суть цих обітниць, тут не говориться, але ми знаємо і можемо судити про це на прикладі Неємана, воєначальника царя Сірійського (2Цар. 5:15-17). Отримавши очищення від прокази, цей чоловік сказав: “Оце пізнав я, що на всій землі нема Бога, а тільки в Ізраїлі! …Твій раб не буде вже приносити цілопалення та жертву іншим богам, а тільки Господеві!” Можливо, таку саму обітницю дали й моряки; переконавшись, що тільки Господь є істинним Богом, вони твердо пообіцяли визнавати тільки цього живого Бога, служити тільки Йому, коритися і шанувати тільки Його.
Благословенне рішення, чудова обітниця! Чи дав ти Господу таку обітницю, обітницю служити Йому всі дні свого життя? Чи прийняв ти святе водне хрищення? І коли так, то як ти виконуєш свою обітницю?
Звичайно, ми просимо в Бога багато, і відповідно до цього і наші обітниці можуть бути найрізноманітнішими. Але що б ти не пообіцяв Богу, пам’ятай: “Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити, бо в Нього нема уподобання до нерозумних, а що ти обітуєш, сповни! Краще не дати обіту, ніж дати обіт – і не сповнити!” (Єккл. 5:3-4). Бог ніколи не вимагає, щоб за Його благодіяння ти Йому щось обіцяв, але коли ти це зробиш, дотримай свого слова, інакше ти можеш накликати на себе гнів Божий! Писання називає людей, які дали обітницю і не виконали її, нерозумними і застерігає, що за таку легковажність їм доведеться відповідати.
