СМЕРТЬ ІСУСА ЯК ПРИМИРЕННЯ (СПОКУТА) І СПАСІННЯ (Закінчення)

Розп’яття (фрагмент), Якопо Тінторетто

Те, що Церква, яка зароджувалася, у молитовному підпорядкуванні Старого Завіту та шляху Ісуса говорить про Воплочення і Хрест, міститься у драматичній боротьбі того періоду за правильне розуміння взаємин між людиною і Богом. Існує відповідь не тільки на “чому” Хреста, а й водночас відповідь на наполегливі питання в юдейському, а також у поганському світі, як людина може стати правильною перед Богом і, навпаки, як вона може правильно розуміти Бога, Таємничого і Укритого, наскільки це, взагалі, дано людині.

Усе осмислене досі свідчить, що опрацьовували не тільки християнське тлумачення хреста, а з позиції хреста формували головні християнські знання, християнський культ, а також завжди зважали на екзистенційний вимір: що це означає для мене? Що це означає для мого шляху як людини? Адже втілений послух Христа зображено як відкритий простір, до якого прийнято нас і завдяки чому наше життя отримує новий контекст. Містерія Хреста не виступає так просто перед нами, а втягує нас у себе і надає нашому життю нового статусу.

Цей екзистенційний аспект нового поняття культу і жертви особливо чітко проявляється у 12-му розділі Послання до Римлян: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (в.1). Поняття Богопочитання вжито тут у слові (logike lateria) й означає віддання всього свого життя Богові, де, так би мовити, людина цілком стає «словесною», богоугодною. При цьому наголошують на тілесному вимірі: наше тілесне існування має бути просякнуте Словом і стати даром Богові. Павло, що так наголошує на неможливості оправдання власною моральністю, висуває, без сумніву, передумову, що це нове Богослужіння християн, в якому вони самі є «живою і святою жертвою», можливе тільки як участь у воплоченій любові Ісуса Христа, любові, яка долає всі наші недоліки силою своєї святості.

Якщо, з одного боку, ми змушені сказати, що Павло у зв’язку з таким домаганням не поступається моральності і його вчення про виправдання через віру – не через діла – в жодному разі не применшується, то, з іншого боку, зауважуємо, що людина з цим вченням виправдання не приречена на пасивність: вона не стає пасивним отримувачем Божої справедливості, яка завжди належала б їй. Ні, велич Христової любові виявляється саме в тому, що Він, незважаючи на всю нашу жалюгідність, приймає нас у Свою живу і святу Жертву, і ми насправді стаємо «Його Тілом».

У 15-му розділі Послання до Римлян Павло знову дуже настирливо звертається до тієї самої думки, пояснюючи свій апостолят як священство і називаючи поган, які увірували, живим жертвоприношенням, що до вподоби Богові: «А коли я, подекуди, трохи сміливіше був написав вам, то я зробив це, щоб пригадати вам завдяки благодаті, яка дана мені Богом на те, щоб я був служителем Христа Ісуса між поганами і виконував священицьку службу Божої Євангелії, щоб жертва поган була милою і освяченою у Святім Дусі» (в. 15 н.).

У новітньому часі таку мову про священство і жертву називали алегоричною. Про священство і жертву можна висловлюватися тільки у нехарактерному, хоча духовному, але не в культовому, істинному сенсі. Сам Павло і ціла давня Церква уявляли це навпаки. Для них слушним є те, що речові жертви були лише жертвами і культом у ложному розумінні – спроба здійснити те, що вони були ще не у змозі здійснити. Справжній культ – це жива людина, яка цілковито стала відповіддю Богові, сформована Його Словом, яке зцілює і перетворює. А справжнє священство тому і є служінням Слова і Таїнства, що перетворює людей у дарі Богові, а космос перетворює на прославляння Творця і Відкупителя. Тому Христос, Який віддає Себе Самого на Хресті, є правдивим Первосвящеником, на якого символічно вказує священство Арона. Тому дарування Самого Себе – Його послух, що приймає всіх нас і повертає Богові – є правдивим культом, правдивою жертвою.

Отож у центрі апостольського служіння і проповідування Євангелії, які провадять до віри, мусить бути входження у таїнство Хреста. Коли згідно з цим у святкуванні Євхаристії завдяки новій участі у Таїнстві священства Ісуса Христа вбачатимемо серцевину християнського культу, то завжди зберігатиметься цілісна розгортка: йдеться про головне, щоб кожного окремо і цілий світ притягувати до Христової любові, щоб усі разом з Ним «стали жертвою, милою Богові й освяченою у Святім Дусі» (Рим. 15:16).

На підставі таких роздумів наприкінці розкривається ще один вимір християнського мислення про культ і жертву. Він проявляється в наступному вірші Послання до Филип’ян, де Павло передбачає своє мучеництво і водночас тлумачить його богословський зміст: «Ба навіть коли мушу пролити мою кров на жертву й офіру за вашу віру, я радуюсь і веселюся разом з усіма вами» (2:17; пор. 2 Тим. 4:6). Павло розуміє своє очікуване мучеництво як Літургію і як жертвоприношення. Це знову не просто алегорія і нехарактерний спосіб мовлення. Ні, у мучеництві його повністю буде занурено у послух Ісуса, Літургію Хреста й, отже правдиве Богослужіння.

Зважаючи на таке розуміння давня Церква могла усвідомлювати мучеництво в його справжній глибині та величі. Тож, згідно з переданням, Ігнатій Антіохійський називає себе, наприклад, пшеничним зерном Христа, яке у мучеництві буде перемелене, щоб стати Христовим хлібом (Пор. Ad Rom. 4. 1). У повідомленні про мучеництво св. Полікарпа розповідається, що полум’я, в якому його мали спалити, перетворились на вітрило, яке несе вітер; воно «так охопило тіло мученика, але він стояв у центрі не як смажене м’ясо, а як хліб, який печуть» і поширювався «благовонний аромат як від пахучого ладану» (Mart. Polyc. 15). Так християни Риму пояснювали і мучеництво св. Лаврентія, спаленого на решітці. Вони вбачали в цьому не тільки досконале єднання з таємницею Христа, Який у мучеництві став для нас Хлібом, а також образ християнського існування загалом. Серед утисків життя ми поступово вигораємо, проходимо через очищення вогнем і можемо стати хлібом, якщо в нашому житті та в наших стражданнях звершується таємниця Христа і Його любов робить нас даром для Бога і людей.

У житті та співпереживанні Євангелія Церква, ведена апостольським Посланням, вчилася щоразу більше розуміти тайну Хреста, навіть коли це і не вкладається у формули нашого розуму. Темрява, нещастя, гріх і святість Бога надмірно великі та яскраві для нашого зору, зустрічаються на Хресті, і це перевершує нашу логіку. Та все ж у Посланні Нового Завіту і його трансформуванні у житті святих велика таємниця заясніла в усій повноті.

Таємницю спокути не можна принести в жертву жодному всезнаючому раціоналізмові. Те, що Господь відповів на прохання синів Заведеєвих щодо сидіння на престолі поруч з Ним, є ключовим словом християнської віри загалом: «Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мк. 10:45).

Попередній запис

СМЕРТЬ ІСУСА ЯК ПРИМИРЕННЯ (СПОКУТА) І СПАСІННЯ

Розп'яття (фрагмент), Якопо Тінторетто В останньому розділі я хотів би принаймні загалом показати, як Церква, яка ... Читати далі

Наступний запис

ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ У ВОСКРЕСІННІ ІСУСА

Воскресіння Христове, Гельмут Фрельке «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й ... Читати далі