До часу Ісуса Біблію (Старий Завіт) підрозділяли на три частини: Закон Мойсеїв, Пророки і Писання. Початок останньої частини склали Псалми, що були найоб’ємнішою книгою. Цей розподіл на три частини згадував Ісус: «І сказав їм: ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах» (Лк. 24:44).
Коли спалахнула Іудейська війна і в 70 р. після Р. X. пав Єрусалим, і його падіння ознаменувало кінець юдейського царства, хранителі староєврейської Біблії вирішили, що настав час великих змін. У дні облоги міста римлянами сталося наступне.
У сутінках вечірніми вулицями міста, приреченого на загибель, рухалася похоронна процесія. Учні несли до могили свого дорогого учителя, старця Іоханана бен Сакаї. З благоговінням поступалися зустрічні дорогою траурній ході. Навіть пост римської армії, що тримала облогу, дозволив процесії безперешкодно проїхати через ворота Єрусалиму.
Вийшовши з міста, колона зупинилася. Учні опустили труну, відкрили кришку – і з труни піднявся шанований рабин Іоханан бен Сакаї. Удатися до цієї хитрості старця змусив наказ фанатичних зелотів, за яким жодна жива людина не мала права покинути Єрусалим. Порушення наказу загрожувало стратою.
Престарілий рабин повелів відвести його до римського командувача. Зустрівшись з ним, він попросив: «Дозволь мені в Ябне заснувати школу!» Командувач відповів згодою.
З тієї пори Ябне, або Ямнія, маленьке місто на прибережній рівнині на захід від Єрусалиму стала центром збереження і дослідження біблійних текстів. Тут працювало нове покоління книжників. Це були батьки масоретів, людей, що з’явилися пізніше і які присвятили своє життя точній передачі Священного Писання прийдешнім поколінням.
Слово «масорети» походить від «масора», що означає «традиція», «переддання». Проте вживається це слово винятково стосовно Біблії.
У школах масоретів з великою ретельністю переписували біблійні книги. Текст вважався святим, і в ньому не допускалася анінайменша зміна. Щоб при списуванні навіть випадково не вкралась якась помилка, у кожному книжковому сувої підраховувалися слова і букви. Так, кількість букв у п’яти книгах Мойсеєвих дорівнює 305607, в інших книгах – 846600, а сума букв усього Старого Завіту складає 1152207. Масорети також знали, який вірш є серединою кожної біблійної книги, та і багато що інше.
Їх старанність може здатися нам сьогодні надмірною, але саме завдяки ній ми маємо сьогодні в розпорядженні надійний і достовірний текст Біблії. Оскільки староєврейська мова поступово виходила із щоденного ужитку, масорети виконали величезну роботу, забезпечивши усі слова Біблії знаками голосних звуків. Це було украй необхідно зробити, оскільки в єврейському шрифті графічно зображаються тільки приголосні. Тим, що ми знаємо сьогодні, як вимовлялися слова в біблійні часи, ми зобов’язані масоретам.
Християнські громади ставилися до книг Старого Завіту як до Слова Божого. За короткий проміжок часу з’явилися чотири оповідання про життя Ісуса (Євангелія), розповідь про духовне життя апостолів (Діяння апостолів), послання апостолів і Одкровення. Усі ці писання Нового Завіту створені в І ст. після Р. X. Вони так само старанно переписувалися і передавалися наступним поколінням, як і Старозавітні Писання. У наступні віки про текст Нового Завіту піклувалися теологічні школи, що діяли, наприклад, в Александрії, Кесарії та Антіохії. З VІІІ століття зберігання біблійних текстів узяли на себе чернечі ордени. У монастирях виготовляли рукописні, часто ілюстровані Біблії. Але дозволити собі мати таку рукописну Біблію могли, природно, тільки багаті люди. Нарешті, коли Католицька церква ввела в богослужіння латинську мову, Слово Боже і зовсім стало рідкістю для простих людей.
Спочатку книги Біблії не розділялися на розділи і вірші. Розподіл на розділи був введений лише на початку XІІІ століття Стефаном Лангтоном, згодом архієпископом Кентерберійським. У XVІ столітті, щоб легше було знаходити в книзі потрібні місця, було введено також і підрозділ на вірші.
