Мартін Ллойд-Джонс визирнув із вікна потяга.
– Ми майже приїхали? – запитав він.
Його батько усміхнувся.
– Перед нами ще довгий шлях. Але ми якраз наближаємося до дуже важливого етапу подорожі.
Хлопчик подивився у вікно.
– Але ж ми невідомо де, – сказав він.
– Це не так, – промовив містер Ллойд-Джонс своєму синові. – Ми – в Уельсі й незабаром перетнемо кордон із Англією.
Мартін сидів, майже вткнувшись носом у вікно потяга. Через кілька миль батько повідомив йому, що вони перетнули кордон.
– Але все на вигляд таке ж саме, – розчаровано мовив хлопчик. – Пагорби, дерева, поля – усе, як і в нас удома.
Містер Ллойд-Джонс усміхнувся до сина.
– Не зовсім таке саме, – промовив він зі своїм чарівним уельським акцентом. – Ніде у світі не буде так, як в Уельсі.
Мартін не хотів сперечатися з батьком, однак для восьмирічного хлопчика Англія виглядала точнісінько так само, як і Уельс.
* * *
– Прокидайся, – сказав містер Ллойд-Джонс, трясучи сина. – Ми вже майже в Лондоні.
Мартін підскочив, а тоді спостерігав через вікно, як потяг змійкою вився через околиці міста в самий його центр.
– Тут багато будинків, – промовив він. – У Лондоні, напевне, тисячі людей.
– Мільйони, – поправив його батько. – Тут також є річка, – додав він, указуючи ліворуч.
– Це ж Темза! – захоплено вигукнув Мартін. – На уроках географії ми вивчали, що перші люди, які жили тут, приходили, щоб торгувати на річці Темзі.
– Ти – розумний хлопець, – сказав йому батько. – Можливо, одного дня ти переїдеш до Лондона. Багато валлійських хлопців приїздять сюди на роботу.
Мартін похитав головою.
– Не думаю, що я приїду. Тут і так уже забагато людей.
Коли вони вийшли з потяга й намагалися протиснутися вздовж переповнених людьми платформ, Мартін знову подумав про те, що фраза «Тут і так уже забагато людей» ідеально описувала платформу станції. Було цікаво, але він радів, що в суботу, після того як вони відвідають сільськогосподарську виставку, він сяде в потяг і повернеться додому.
У п’ятницю сталось дещо, що змінило їхні плани. Один із найважливіших чоловіків в їхньому рідному селищі Ллангейто, що в Кардіґанширі, надіслав їм повідомлення про те, що він приїхав у Лондон, аби купити автомобіль, і може відвезти їх додому!
Мартін відразу подумав про те, як він розповідатиме про це своїм братам, а його батько засміявся:
– Тільки уяви, як ми двоє прибуваємо до Ллангейто в автомобілі сквайра, впливової особи! Це буде, ніби як королівські особи прибувають у місто.
Але сталось не зовсім так. Хоч автомобіль і був грандіозним, він був у не дуже доброму стані. Їхня перша поломка сталася ще до того, як вони виїхали з Лондона, наступна – незадовго після того, а потім були ще й інші. Коли вони нарешті під’їжджали до свого рідного селища, Мартін прошепотів до свого батька:
– Скільки миль від Лондона сюди?
– Близько трьохсот, – прошепотів батько у відповідь.
– А скільки часу знадобилося, щоб доїхати автомобілем?
Батько підморгнув йому.
– Поїздка тривала від пів на шосту пополудні в суботу до дев’ятої вечора в понеділок. Ти сам можеш порахувати, наскільки це довго.
– Ось ви й удома живі та здорові, правда, значно пізніше, ніж передбачалось, – оголосив сквайр із переднього сидіння автомобіля.
Брати Мартіна з нетерпінням чекали, щоб почути про Лондон та про поїздку додому автомобілем. Він розповів про свої подорожі та пригоди, а також про поламання.
– Я більше не поїду до Лондона, – завершив він свою розповідь. – Там і так уже забагато людей. Крім того, він занадто далеко від Ллангейто.
* * *
Через шість років, 1914 року, Мартін повернувся до Лондона, хоч він радше бажав би бути вдома в Уельсі. Його сім’я змушена була через бізнес батька переїхати. Переїхавши з маленького містечка, де кожен знав усіх та все, що там відбувалось; троє хлопців Ллойд-Джонс почувалися чужими у величезному місті під час війни. Усе ж у Лондоні була маленька частинка Уельсу, каплиця Черінг Крос, і саме туди сім’я ходила на богослужіння.
* * *
– Які предмети тебе цікавлять? – один з нових шкільних учителів запитав Мартіна.
– Мені подобається історія та англійська мова, сер, – відповів підліток. – Але мій улюблений предмет – природничі науки, і я хочу вивчати медицину.
Учитель кивнув головою.
– Тобі доведеться тяжко працювати, якщо ти хочеш стати лікарем.
Мартін і справді багато працював: і в школі, і в молочному бізнесі свого батька. У шістнадцять років він став студентом медицини в Госпіталі Святого Варфоломія в Лондоні – одному з найвідоміших навчальних госпіталів світу. Саме коли він був там студентом-медиком, Мартін почав серйозно думати про те, у що він вірив.
– Я не знаю, коли точно я став християнином, – розповідав він своєму другові в церкві. – Протягом певного періоду мені просто стало зрозуміло, що те, чого навчає Біблія, – правда: мені потрібен Спаситель і ним є Ісус Христос.
– Невже ти не пам’ятаєш дня, коли став християнином? – запитав його друг.
– Ні, – промовив Мартін. – Не пам’ятаю. Дехто, як апостол Павло, переживає раптове та драматичне навернення. Зі мною такого не сталось, але це не робить мене гіршим християнином.
* * *
У січні 1927 року доктор Мартін Ллойд-Джонс одружився з лікаркою Бетан Філліпс. Вони познайомились у церкві. Бетан також була валлійського походження.
– Що думає твоя дружина про те, що ти залишаєш медицину? – запитав Мартіна колега, почувши про ухвалене ним рішення.
Ллойд-Джонс похитав головою.
– Я не залишаю медицину, а починаю проповідувати. Ми з Бетан обговорювали це й молилися про це, і вона, так само як і я, має чітке розуміння того, що ми чинимо правильно.
– Але ж ти дуже хороший лікар, – заперечив його колега. – Здається, це марна трата часу.
Перед тим як відповісти, Мартін глибоко вдихнув.
– У моїх пацієнтів є медичні проблеми, і я часто можу їм допомогти. Але нерідко вони мають також і духовні проблеми, яким медицина зарадити не в змозі. У них є проблема гріха, а гріх – це невиліковна хвороба. Від неї вони помруть. Але якщо вони приймуть Господа Ісуса як свого Спасителя, вони знову воскреснуть та житимуть із Ним вічно на небесах. Невже це не кращі ліки, ніж аспірин?
Його колега не мав що відповісти на це.
Незабаром після свого весілля Мартін та Бетан Ллойд-Джонси вирушили до свого нового дому у валлійському містечку Аберевон, де Мартін став служителем церкви Сендфілдз.
* * *
«Люба мамо, – писав Мартін після того, як вони пробули в Сендфілдз один рік, – відколи ми приїхали сюди, Бог був таким добрим до нас! Церква зростає, і не лише поважними людьми, які хочуть приходити та чути Євангелію. Навернулися декілька відомих пияків, і зміни в їхніх життях були настільки очевидними, що про це говорило все місто. Звичайно, це привело до церкви більше людей і деякі з них відтоді стали християнами. Звичайні робітники – чоловіки та жінки – приходять у Сендфільдз, і багато з них справді шукають істину. Бетан проводить заняття з вивчення Біблії для жінок, а я – для чоловіків».
Репутація Мартіна як учителя зростала, і розголос про молодого лікаря, що став служителем, поширився не лише Аберевоном, але й по всьому Уельсу.
* * *
Переїхавши до Лондона хлопчиком у рік початку Першої світової війни, Мартін, Бетан та двоє їхніх маленьких дочок повернулися туди лише за кілька місяців до початку Другої світової війни. Мартін мав стати одним із двох служителів у Вестмінстерській каплиці. Церква продовжувала збиратися для поклоніння щотижня, попри те що навколо лютувала війна.
«Я чую, як летить бомба, – думала одна місіс під час ранкового недільного богослужіння. – Вона – дуже близько».
Звук ставав дедалі гучнішим, а потім між польотом бомби та її приземленням настала хвилина моторошної тиші.
Раптом почувся жахливий вибух. Бомба впала неподалік від церкви. Кожен, хто був у будівлі, заплющив очі: багато людей молились, а інших охопив страх. Будівля здригнулась, і дрібний білий пил посипався з її стін та стелі, накривши всіх присутніх.
Розплющивши очі й здивовано озираючись навколо, жінка, яка перебувала в шоковому стані, побачила людей, вкритих білим пилом.
«Я – на Небесах! – подумала вона. – Я померла й потрапила на Небеса!»
Але коли присутні почали стирати з себе пил, вона усвідомила, що все ще живе на землі!
* * *
Щоп’ятниці увечері Лікар (так Мартіна називали найчастіше) проводив дискусійні класи у Вестмінстерській каплиці. Зрештою почало приходити занадто багато людей, відтак проводити дискусії стало складно, і тому Мартін став проповідувати. Деякі з проповідей, які Лікар виголошував на п’ятничних вечірніх зібраннях, тепер надруковані в книжках, які читають у багатьох країнах світу.
* * *
Мартін Ллойд-Джонс також був залученим до діяльності Товариства Інтер-Варсіті – організації для студентів університетів. Його часто запрошували виступати на зустрічах зі студентами.
– Я вірю в теорію еволюції, – сказав Мартінові один студент перед початком зустрічі.
– Тоді ви – хоробрий чоловік, – відповів Лікар. – Я б не хотів базувати моє життя на теорії, яка не опирається на правду, тоді як я міг би базувати його на Слові Божому, що ніколи не обманює.
Студент був шокований.
– Ви – лікар, – промовив він, – і ви вивчали природничі науки. Як же тоді ви можете ігнорувати те, що науковці розповідають нам про виникнення світу?
– Юначе, – відповів Мартін, – якщо я хочу дізнатися про щось, я маю запитати особу, яка це створила, чи того, хто лише цим користується?
– Того, хто це створив, я гадаю, – погодився студент. – Але ви не можете ставити запитання Богові про те, як Він створив усесвіт.
– У цьому немає потреби, – відповів Лікар. – Бог розповів нам, як Він його створив. Ідіть додому та прочитайте перші кілька розділів Біблії, і ви все зрозумієте.
Через годину, коли Мартін завершив свій виступ перед студентами, він сказав їм, що хотів би повідомити їм ще всього одну річ.
– Здається, дехто з вас перебуває в небезпеці, перетворюючи науку у свого бога, а робити це – дуже небезпечно. Наука – це процес відкриття того, що Бог зробив у Своєму чудесному творінні. Усе, що робить наука, – намагається дізнатися про Бога через те, що Він створив. Ніщо з наукових відкриттів ніколи не доведе, що Бога не існує. Якщо здається, що це саме так, тоді це – не справжня наука, це – брехня.
Лікар сів. А в аудиторії був один студент, який поводився дуже тихо, адже він знав, що це через нього Мартін сказав те, що сказав.
«Мені треба піти додому й усе обдумати, – сказав сам собі молодий чоловік. – І прочитати початок Біблії також. Можливо, я навіть відвідаю Вестмінстерську каплицю».
* * *
Наступної неділі студент вирушив до Лондона. Він думав про те, що сказав Лікар, і хотів почути його проповідь.
«Які люди прийдуть до цієї церкви? – розмірковував він, ідучи дорогою. – Я уявляю, що вони всі будуть заможні та розумні».
Його чекала несподіванка, і він розповів про неї наступного дня своєму товаришеві-студенту.
– Приміщення було забите людьми! Там були деякі люди, що мали вигляд дуже багатих, – розповідав він. – Але там я побачив і кілька облич, знайомих мені з театру. Я не думав, що актори ходять до церкви! І там було також багато дуже бідних людей, деякі – просто з вулиці.
Під час того одного візиту до Вестмінстерської каплиці студент дізнався дуже багато про Лікаря. Хоч він на той час уже був відомим проповідником, Мартін Ллойд-Джонс піклувався про кожного: про багатого та бідного, про знаменитого й зовсім невідомого. Різні люди приходили до церкви й ставали християнами через його проповіді.
Лікар мав вплив не лише на прихожан Вестмінстерської каплиці та студентів університету. Він також допомагав організовувати щорічні конференції для служителів, а його підбадьорення значною мірою допомагало новому видавничому дому та християнській бібліотеці.
– Книги можуть дістатись туди, куди не вдається дістатись людям, – казав він Бетан. – А служителі, що прибувають на Вестмінстерську конференцію та користуються євангельською бібліотекою, будуть тут ще довго після того, як я відійду на небеса.
* * *
Через тридцять років після переїзду до Вестмінстерської каплиці, у зв’язку з хворобою, Лікар відчував, що настав час іти на пенсію. Але проповідувати він не перестав. Він був лікарем душ і ще протягом тринадцяти років продовжував проповідувати людям, що страждали від захворювання гріха.
Був 1981 рік, коли настав час йому померти.
– Не моліться за зцілення, – сказав він своїй сім’ї. – Не намагайтеся втримати мене від слави.
Коли Мартін помер, він залишив свою сім’ю тут на землі й відправився на зустріч зі своїм чудовим та люблячим Господом Ісусом на небеса.
Цікаві факти
Бліц. Протягом Другої світової війни Мартін був пастором у Вестмінстерській каплиці. У той час Лондон був дуже небезпечним місцем. З середини 1940 до середини 1941 років нацистські літаки скидали бомби на багато великих та маленьких міст Британії, а Лондон бомбардували найсильніше. Людям доводилося закривати ковдрами вікна своїх домівок увечері, щоб світло не привертало уваги бомбардувальників.
Примітка. Мартін дуже добре виконував роботу лікаря. Лікарі здатні допомагати багатьом людям, використовуючи ліки для лікування хвороб. Але Мартін також знав, що найжахливішою хворобою, від якої ми страждаємо, є хвороба гріха. Жодні ліки не здатні її вилікувати. Нам потрібно бути прощеними через жертву Ісуса за нас. Мартін ухвалив рішення, що він має розповідати про це людям, навіть якщо це означатиме, що він більше не зможе працювати лікарем.
Поміркуй. Різні люди приходили до церкви, де служив Мартін, навіть ті люди, від яких ми можемо не очікувати, що вони взагалі переступлять поріг церкви. Добра Звістка про Ісуса – для кожного. Мартін спілкувався з усякими людьми, і він по-справжньому любив їх. Добра Звістка – для кожного. І для тебе також.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за те, що Ти прийшов, аби знайти та спасти різних людей. Допоможи мені зрозуміти те, що Ти зробив. Будь ласка, допоможи мені бути добрим до всіх людей, яких я зустрічаю, й усвідомлювати, що всі вони цінні для Тебе. Амінь.
