ІСУС ПЕРЕД ВИЩОЮ РАДОЮ

Христос у домі первосвященика, Хосе Мадрасо

Принципово головне рішення про суд над Ісусом, прийняте на зібранні Вищої Ради, було втілене в дію у ніч з четверга на п’ятницю на Оливній горі й завершилось арештом Ісуса. Ще в нічній порі Ісуса повели до палацу первосвященика, де, очевидно, вже зібралася Вища Рада з трьох фракцій – священиків, старших, книжників.

Історики права й екзегети якнайдетальніше дискутували про обидва «суди» Ісуса – перед Вищою Радою і перед римським намісником Пилатом. Заглиблюватися у ці субтильні історичні питання нема потреби, до того ж, як наголошував Мартін Генґель, ми не зобов’язані знати тонкощі садукейського кримінального права і робити висновки з пізнішого трактату Мішни sanhédrin про устрій у добу Ісуса (Пор. Генґель/Швемер, С. 592). Вірогідно, сьогодні слушним є те, що під час суду над Ісусом перед Вищою Радою не йшлося про справжній суд, а про надуманий допит, що завершився рішенням: передати Ісуса римському намісникові для засудження.

Тепер детальніше розглянемо повідомлення євангелістів, щоб глибше пізнати та зрозуміти постать Ісуса. Ми бачили, що після очищення храму проти Ісуса висунули два обвинувачення. Перше торкалося роз’яснювальних слів пророчого символічного вчинку вигнання тварин і гендлярів з храму, що виглядало як напад на саме святе місце, а одночасно і на Тору, на якій ґрунтувалося життя Ізраїлю.

Вважаю важливим те, що не саме очищення храму було предметом переговорів, а роз’яснювальне слово, в якому Господь дав пояснення Своїх дій. З цього можемо зробити висновок, що символічний учинок мав локальний вимір і не викликав жодного суспільного занепокоєння, що стало б причиною для юридичного втручання. Набагато більш небезпечним було трактування, явний напад на храм і саме претендування Ісуса на повноту влади.

З Діянь Апостолів нам відомо, що таке саме оскарження висунули проти Стефана, який торкнувся пророцтва Ісуса про храм, що і зумовило його каменування, бо вважалося богохульством. На суді Ісуса виступали свідки, які хотіли відтворити слова Ісуса. Проте не було жодної справжньої версії: те, що сказав Ісус, неможливо чітко пояснити. Відсутність оскарження згодом довела, що були спроби організувати конкретний правовий процес.

На підставі промов Ісуса про храм появилося і друге обвинувачення, спрямоване проти Нього: начебто Ісус претендував на месіанство, чим поєднав Себе з Богом і заперечив основи віри Ізраїлю, визнання єдиного Бога. Зважмо на те, що обидва оскарження мають суто богословську природу. Проте відповідно до неможливості розділити релігійний та політичний рівні між собою, про що ми вже говорили, їм притаманна також політична вимірність: храм як місце жертвоприношень Ізраїлю, до якого здійснює паломництво цілий народ на великі свята, становить основу внутрішньої єдності Ізраїлю. Претендування на месіанство – це претендування на царювання над Ізраїлем. Отож як причина Ісусової страти на Хресті будуть написані слова «Цар юдейський».

Як свідчать події Юдейської війни, у Вищій Раді перебували деякі кола, які прихильно ставилися до визволення Ізраїлю політичними та військовими засобами. Однак спосіб, з допомогою якого Ісус зображав Своє претендування, здавався непридатним для цієї мети. Радше надавалося перевагу status quo, в якому Рим поважав релігійні приписи Ізраїлю, і таким способом храм та народ були захищеними.

Після невдалої спроби винести чітке та обґрунтоване звинувачення проти Ісуса на основі Його висловлювань про зруйнування і відновлення храму, доходить до драматичного протистояння між урядовим первосвящеником Ізраїлю, найвищою інстанцією вибраного народу, та Ісусом, в Якому християни пізніше впізнали «архієрея майбутніх благ» (Євр. 9:11), правдивого архієрея «по чину Мелхиседека» (Пс. 110:4; Євр. 3:6).

У чотирьох Євангеліях цей всесвітньо-історичний момент появиться як драма, в якій переплітаються три різні рівні, які потрібно розглядати сумісно, щоб охопити багатогранність цієї події (Пор. Мт. 26:57-75; Мк. 14:53-72; Лк. 22:54-71; Йо. 18:12-27). Тоді ж, коли Каяфа допитує Ісуса і накінець задає питання про Його месіанську ідентичність, Петро сидить на подвір’ї перед палацом і відрікається Ісуса. Особливо вражаюче Йоан зобразив хронологічну послідовність обох подій; Матей у своїй версії месіанства передусім наголошує на внутрішньому зв’язку між визнанням Ісуса і відреченням Петра. Безпосередньо з допитом Ісуса переплітається і висміювання храмовими слугами (або самими радниками), далі слідує висміювання римськими вояками на суді перед Пилатом.

Ми наблизилися до вирішального моменту: до питання Каяфи та відповіді Ісуса. Матей, Марко і Лука відхиляються один від одного у відтворенні формулювань; їхні редакції тексту характеризуються загальною змістовною цілісністю Євангелії та пристосовані до можливостей розуміння їхніх адресатів. Як у випадку зі словами про Тайну Вечерю, так і тут проста реконструкція питання Каяфи та відповіді Ісуса не можлива. Однак загалом основний елемент події досить чітко і зрозуміло виявляється у трьох відмінних зрізах. Існують вагомі причини для припущення, що редакція св. Марка найбільше дозволяє нам прийняти первісний словотвір цього драматичного діалогу. Проте у редакціях Матея і Луки, в яких є деякі відхилення, з’являються важливі аспекти, що допомагають нам збагнути глибинний хід цілого процесу.

Згідно з Марком питання первосвященика звучить так: «Чи ти єси Христос, Син Благословенного?» «Я є, – відповів Ісус, – і побачите Сина Чоловічого, який сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме по хмарах небесних» (14:62). Те, що Ім’я Бога і слово «Бог» усунені та замінені назвами «Благословенний» і «Всемогутній» є свідченням первісності тексту. Первосвященик запитує Ісуса про Його месіанство і визначає його за Псалмом (2:7) (Пор. Пс. 110:3) словом «Син Благословенного» – Син Божий. З огляду на запитання цей предикат стосується месіанського передання, зокрема вид синівства залишається відкритим. Виходячи з цього, можна припустити, що Каяфа відхилив не тільки богословське передання, а сформулював запитання, зважаючи на проповідування Ісуса.

У формулюванні запитання Матей робить особливий акцент. Згідно з ним Каяфа говорить: «Ти Месія, Син самого Бога?», тобто звучить пряме визнання Петра в Кесарії Филиповій: «Ти – Христос, Бога живого Син» (16:16). У тій самій хвилині, коли первосвященик адресує Ісусові визнання Петра до Ісуса як запитання, Петро, відділений від Ісуса лише дверима, стверджує, що не знає Його. Тоді як Ісус складає «добре визнання» віри (Пор. 1Тим. 6:13), попередник цього визнання зрікається того, що отримав від «Небесного Отця»: тепер промовляє лиш «плоть та кров» (Пор. Мт. 16:17).

Згідно з Марком на запитання, від якого залежить Його доля, Ісус відповідає цілком просто і зрозуміло: «Це Я» (чи не звучить тут Вихід (3:14): «Я той, хто є»). Однак Ісус радше визначає Себе словами Псалма (110:1) і Книги Даниїла (7:13), і те, як слід розуміти месіанство та синівство. Матей стримано підсумовує відповідь Ісуса: «Ти мовив. Тільки ж кажу вам…» (26:64). Отож Ісус віддає належне Каяфі, але протиставляє його формулюванню спосіб, в якому Сам розуміє Своє доручення – словами Письма. Накінець Лука відділяє два різні запитання одне від одного (Пор. 22:67-70). На домагання Вищої Ради: «Коли Ти Месія, то скажи нам!», – Господь відповідає загадковим висловом, тобто не відверто стверджуючи, але також і явно не відхиляючи. Після того слідує Його визнання, зіткане з Псалма (110) і Книги Даниїла (7), а тоді – після настирливих випитувань членів Вищої Ради: «То, значить, Ти Син Божий?» – Він відповідає: «Самі ж кажете, що Я».

Усе це означає: зважаючи на традицію, Ісус прийняв багатозначний титул Месії, але водночас представив його так, що стягнув на Себе вину, яку міг знову відкликати запереченням або принаймні пом’якшеним поясненням месіанства. Він не допускає жодних уявлень, що могли б вказувати на політичне чи військове розуміння дій Месії. Ні, Месія – Він сам – прийде на хмарах небесних як Син Людський. Практично, це майже те саме, що ми читаємо в Йоана: «Царство Моє не від світу цього» (18:36). Він претендує сидіти праворуч Всемогутнього, це означає, Він прийде як Син Людський, про Якого говорить Даниїл, від Бога, щоб встановити остаточне Царство.

Для членів Вищої Ради це здавалося політичним безглуздям і в богословському розумінні неприйнятним, адже разом з тим оповіщалася близькість до «Всемогутнього», участь у самій Божій сутності, що трактувалося як богохульство. Ісус загалом тільки поєднав слова Письма і визначив Своє посланництво «відповідно до Письма» словами самого Письма. Проте для членів Синедріону застосування високих слів Письма до Ісуса вочевидь становило неймовірний наступ на величність Бога, Його неподільність.

Для первосвящеників та зібрання відповідь Ісуса, в будь-якому разі, була компроматом, свідченням богохульства, і Каяфа «роздер свою одежу і заявляє: “Він сказав богохульство!» (Мт. 26:65). «Рвання одежі, що чинить первосвященик, відбувається не від хвилювання, а є знаком обурення посадового судді, коли звучить богохульство» (Ґнілька, Євангелія від Матея II, С. 429). Тепер на Ісуса, Який передрік Свій прихід у славі, обрушується злива брутальних глузувань з боку тих, котрі почуваються сильнішими і дають Йому відчути повноту своєї влади, повноту зневаги. Той, Кого вони ще кілька днів перед тим боялися, тепер у їхніх руках. Боягузливий конформізм слабких душ почувається сильним у наступі на Того, Хто тепер є тільки неміччю.

Вони не помічають, що саме у висміюванні та у наступі вони достеменно сповнюють долю Слуги Господнього в Ісусі (Пор. Ґнілька, С. 430); приниження і звеличення таємничим способом переплітаються. Саме побитий, Він є Сином Людським, і приходить укритим у хмарі від Бога та встановлює Царство Сина Людського, Царство людяності, яка походить від Бога. «Віднині ви побачите…», – сказав Ісус згідно з Матеєм (26:64) зі зворушливою парадоксальністю. Відтепер розпочинається Нове. Крізь історію люди дивитимуться на сплюндрований Лик Ісуса і саме у Ньому впізнаватимуть славу Божу.

Тоді ж Петро тричі запевняє, що немає нічого спільного з Ісусом. «І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро…» (Мк. 14:72). Спів півня трактують як символ закінчення ночі: він розпочинає день. Також і для Петра зі співом півня завершується ніч душі, в яку він поринув. Слова Ісуса про його зречення ще “заки півень запіє” раптом знову виринули у пам’яті – і тепер у страшній правді. Лука долучає сюди ще повідомлення, що в ту мить вели зв’язаного і засудженого Ісуса, щоб відвести Його на суд до Пилата. Ісус і Петро зустрічаються. Погляд Ісуса спрямований в очі та душу невірного учня. І Петро, «вийшовши звідти, заплакав гірко» (Лк. 22:62).

Попередній запис

ПОПЕРЕДНЯ РАДА В СИНЕДРІОНІ

Заговор юдеїв, Джеймс Тіссо Нічне моління Ісуса згідно з повідомленнями усіх чотирьох Євангелій завершується тим, що ... Читати далі

Наступний запис

ІСУС ПЕРЕД ПИЛАТОМ

Христос перед Пилатом, Мігай Мункачі Допит Ісуса перед Вищою Радою завершився так, як і сподівався Каяфа: ... Читати далі