Жан сидів на ліжку біля матері. Вона нездужала, тому ігри сина втомлювали її. Але їй подобалося, коли він сидів поруч і вони могли просто розмовляти.
– Розкажи, як ти була маленькою дівчинкою, – попросив Жан.
Мати усміхнулася.
– Мої мама і тато жили в маленькому містечку на самій Півночі Франції. У них був заїзний двір, тому, коли я була маленька, люди постійно приїздили та від’їжджали. Іноді я ховалася на кухні й підслуховувала розмови дорослих. Більшість із них були торговцями, які прямували до Англії, щоби продати там свій крам.
– А мій тато теж торговець? – запитав п’ятирічний хлопчик.
Така думка знову змусила матір усміхнутися. Вона пояснила:
– Ні, він – юрист, і працює в соборі, тут у Нуайоні.
– А чим займаються юристи?
– Різними справами, – відповіла вона. – Інколи його робота пов’язана з купівлею та продажем землі.
– Отже, він – торговець.
– Напевне, певною мірою так і є, – засміялася мати. – Але він продає і купує не свої власні речі. Усе, із чим він працює, належить церкві.
– Напевне, церква – дуже багата, – вголос подумав маленький хлопчик.
– Так, – погодилась із ним мама. – Гадаю, так воно і є.
* * *
– Ша! Будь ласка, поводься тихо, – звернулася до Жана жінка кілька місяців потому. – Негоже зчиняти галас у домі померлої.
– Але я хочу до своєї мами! – плакав він. – Я не хочу, щоб вона помирала.
– Що ж, тобі доведеться змиритися з цим. А ще тобі потрібно заспокоїтися. Твоєму бідолашному таткові потрібен спокій.
Хлопчик не знав, що таке спокій, але він знав інше: йому потрібно було щось, що могло б зарадити його сердечному болю.
– Мені теж потрібен спокій? – запитав він у жінки, яка прийшла, щоб підготувати тіло його матері до поховання.
Вона роздратовано поглянула на нього, тож хлопчик пішов на вулицю подалі від неї.
Відтоді життя маленького Жана Кальвіна змінилося. Він робив усе, що від нього вимагали, однак уже все було не так, як раніше. Тепер не було його матері, яка відповідала на його запитання та цілувала його, коли він падав та розбивав коліна. Він сумував за її теплотою, обіймами перед сном та тим особливим часом, який вони проводили разом. У житті маленького Жана настала чорна смуга.
– Я хочу дещо тобі пояснити, – сім років потому, 1521 року, сказав Жанові батько. – Я домовився тобі про роботу.
Жан змінився з лиця.
– Але мені не потрібна робота. Я хочу навчатися.
Батько сів.
– Якби ти просто вислухав, що я маю тобі сказати!
Кальвін сів навпроти батька.
– Так буває в церкві. Тобі дають роботу і платять за неї, але насправді працювати тобі не доведеться.
– Чому?
– Бо хтось інший виконуватиме роботу замість тебе.
– То що ж це за робота й чому платитимуть не тій іншій людині?
– Робота полягає в тому, щоб наглядати за церквою. Йому платитимуть, але небагато. Значна сума залишатиметься тобі.
– А навіщо мені гроші? – здивовано запитав Жан.
– Освіта коштує недешево, – пояснив йому батько. – Ці гроші допоможуть тобі її оплатити.
Жан був спантеличений. Йому все це здавалося дуже дивним, однак він радів, що матиме гроші.
У чотирнадцятирічному віці Кальвін вступив до університету. Спочатку він вивчав теологію в Парижі, а потім, за бажанням батька, – правознавство в іншому французькому університеті. Однак ще до того, як Жан завершив свою юридичну освіту, його батько помер. Він залишився сам і тепер міг ухвалювати рішення самостійно.
– Я вирішив повернутися до Парижа, щоб вивчати грецьку та давньоєврейську мови, – сказав він своєму другові.
– Це робити небезпечно, – застеріг молодий чоловік у відповідь. – Якщо ти читатимеш Біблію, то можеш стати, як той чоловік, Лютер!
Кальвін подивився другові у вічі.
– Не думаю, що мене настільки ж легко переконати, як його, – промовив він. – Я виріс у церкві. Вона оплачує моє навчання. Якщо ти думаєш, що я просто так залишу її і почну проповідувати про те, що церква говорить неправду, то ти дуже помиляєшся.
– Припини, – мовив друг. – Я ж лише пожартував!
* * *
Зовсім скоро Жан Кальвін зробив точнісінько те, про що жартував його друг.
«Я був повністю втягнутий в усі забобони церкви, – писав він пізніше. – А потім раптом я навернувся, і Бог упокорив моє серце та зробив мене здатним до навчання».
Жан написав листа своєму другові, розповідаючи про те, що з ним відбулося. Відповідь, що надійшла, зовсім не підбадьорила Кальвіна.
«Твоє рішення – сміливе, але дуже небезпечне, – писав приятель. – На твоєму місці, я б готувався залишити Париж, бо якщо ти не поїдеш сам, тебе звідти виженуть. Церкві та королю не подобаються прихильники Реформації. Ти точно впевнений, що є одним із них?»
«Я впевнений, – писав Кальвін у відповідь. – У церкві багато речей, які потребують змін. Лишень подумай. Моя освіта була оплачена грошима, які церква давала мені просто так. А якийсь бідний чоловік виконував усю роботу й отримував за неї мізерну плату. А все лише тому, що мій батько був юристом у церкві! Так неправильно. Це лише одна з багатьох сфер, в яких церква чинить негідно. Ти мав рацію щодо того, що мене виженуть із Парижа… Цього листа пишу тобі з Женеви, яка, думаю, стане відтепер моїм домом».
– Що ти тепер робитимеш, – запитав у Жана швейцарський християнин, якого той зустрів у церкві.
– Найкраще в мене виходить навчатися, тому, думаю, цим я і продовжу займатися, – відповів Жан. – Добре, що ми залишили католицьку церкву через небіблійне вчення, але реформована церква також припускатиметься серйозних помилок, якщо лишень ми не знатимемо напевне, чого вчить Біблія, і не дотримуватимемося цього. Я думаю, саме до цього Бог закликає мене.
– Це величезна робота, – сказав, усміхаючись, його новий товариш. – Але Бог посилає таку роботу лише тим, кому під силу з нею впоратися.
– Тут я почуваюсь у безпеці, – промовив Жан до свого женевського друга в серпні 1536 року.
– Я розумію, що ти маєш на увазі. Чудово, що населення міста проголосувало за те, щоб жити відповідно до Біблії та відійти від вчення католицької церкви.
– Це означає, що я можу на певний час розслабитись і продовжувати писати, не турбуючись про те, що мене переслідують шпигуни.
– Маю надію, що ти пробудеш тут довше, – сказав інший реформатор. – Ти потрібен нам, щоб допомогти заснувати церкву тут, у Женеві.
Усе ж два роки потому Кальвін знову був у дорозі. Склад міської ради змінився, і йому більше не були раді.
– Переїзд не завадить моїй роботі, – промовив він до приятеля-швейцарця, пакуючи свої папери. – Студент може навчатися будь-де.
* * *
– Ніколи в житті я не був таким щасливим, як зараз, – зауважив Жан. – Цей рік у Страсбурзі був чудовий!
– Чому? – запитала Іделетта.
– Тому, – він загадково всміхнувся, – що ти погодилася вийти за мене заміж і відразу подарувала мені сім’ю з дітьми.
Іделетта стала серйозною, але лише на мить.
– Коли мій чоловік помирав, його хвилювало те, що трапиться з дітьми та зі мною. Я ніколи і не мріяла, що покохаю знову й що в моїх дітей буде такий чудовий вітчим. Для мене це також був щасливий рік.
– Єдине, я не маю такого ж миру щодо свого письма, – сказав Жан напівжартома.
– Ти знав, на що йдеш! – засміялася його дружина. – До того ж у тебе насправді непогано виходить. Ти щойно закінчив книжку та вже працюєш над наступною.
* * *
– Як на мене, настав час повернутися в Женеву, – сказав Жан своїй дружині в 1541 році. – Я розробив систему церковного управління, яку, сподіваюся, схвалять віруючі Женеви.
Її було схвалено, хоча вона не була застосована точнісінько так, як того хотів би Кальвін.
Реформатори зібрались зі всієї Європи, щоб навчатися в Кальвіна. Багато з них були колишніми священиками католицької церкви. Їхні дискусії тривали годинами.
– Я б хотів запропонувати вам тему для обговорення, – якогось дня сказав один француз.
– І яка ж це тема? – запитав Кальвін. – Я висловлю свою думку, якщо зможу.
– Будь ласка, поясніть, що таке напередвизначення, – благав чоловік. – Мене це бентежить.
Кальвін підвівся, потер підборіддя і почав:
– Біблія вчить, що ще до початку творіння Бог у Своїй великій любові обрав деяких людей для спасіння. Протягом свого земного життя ці люди увірують в Ісуса, і після смерті вони будуть із Ним. Те, чого навчає Біблія, є чудовою новиною – усі ті, хто вірить в Ісуса, потраплять на небеса. Це гарна новина? – запитав він у француза.
– Так, – почув у відповідь.
– Це, – підсумував учитель, – і є напередвизначення.
* * *
– Моє серце розбите, – простогнав Жан Кальвін, коли 1549 року померла Іделетта. – Спочатку мій єдиний син помирає немовлям, а тепер – і моя дружина, хоча ми прожили в шлюбі лише одинадцять років!..
– Але в тебе є ми, – промовив до нього названий син. – Ми – твоя сім’я.
Кальвін поклав руку на плече молодого чоловіка.
– Я знаю, – відповів він, – і вам усім надзвичайно складно в такому молодому віці втратити спочатку батька, а потім і матір.
– Але ми не одинокі, – зауважив хлопець. – У тебе є ми, а в нас – ти.
Жан поглянув на відважного парубка.
– Ти маєш рацію, – погодився він. – І Бог попіклується про нас.
По кількох роках відбулось обговорення проекту, якого Кальвін запропонував для міста.
– Це дуже цікава ідея, – вирішили члени міської ради.
– Було б добре, щоб у Женеві була власна академія. Люди прибували б зі всієї Європи, щоб навчатися тут, – мовив один чоловік.
– Так, і це давало б місту гроші, – прокоментував інший.
– І сприяло б торгівлі, – додав третій.
– Ми згодні на це? – запитав очільник, коли настав час голосування.
Кальвін був надзвичайно задоволений результатом. Рада проголосувала за його проект.
– Сподіваюся, Женева стане осередком реформаторського мислення всієї Європи, – проголосив Жан своїм вірянам. – Усі дороги вестимуть до Женеви.
* * *
– Доброго ранку, панове, – привітався Жан Кальвін із класом в академії, то був початок 1560-х років. – Перед тим як розпочати, я хотів би знати, звідки ви приїхали.
– Я – німець, – сказав один студент.
– Франція, – вигукнув інший.
– Мій дім – у Шотландії.
– Я – англієць, – пролунав голос позаду.
– Усі решта – швейцарці? – запитав Кальвін.
– Я приїхав із Нідерландів, – пролунав глибокий голос.
– Цей клас – бачення, що перетворюється на реальність, – звернувся Жан до своїх студентів. – Ви приїхали зі всієї Європи, тож коли їхатимете назад, візьмете Слово Боже з собою додому.
– Це чудово – учитись у вас, мосьє Кальвін, – промовив до свого вчителя колишній священик. – І всі ваші численні книжки – просто надзвичайні. Я знаю, що можу вірити кожному вашому слову.
– Це, молодий чоловіче, – відповів йому Жан, – напевне, найстрашніша річ, яку мені будь-коли казали.
Його учень був спантеличеним.
– Ти залишив католицьку церкву тому, що вона навчала тебе неправдивих речей, а тепер ти ладен вірити всьому, що скажу я. Будь ласкавий, користуйся розумом, яким наділив тебе Бог. Я ніколи не вводитиму вас в оману навмисне, але ви мусите перевіряти все, що я кажу, все, що каже будь-хто інший, у світлі написаного в Біблії. Вона – єдине джерело правди.
Молодий чоловік засмутився, і Кальвіну стало його шкода.
– Послухай, – промовив він. – Я – всього лишень звичайна людина, як і ти. Я також можу припускатися помилок. Якщо будь-коли тобі почне спадати на думку, що я – особливий, запитай у когось, хто мене добре знає. Якщо я відчуваю біль, я поводжуся, як ведмідь із пораненою головою. А якщо я лягаю в ліжко з болем у шлунку, то припускаю, що не доживу до ранку, хоча ще й досі живий.
* * *
– Мені й справді дуже зле, – якось Жан пожалівся колезі-викладачу. – Не впевнений, що зможу сьогодні читати лекцію.
Гомін миттю облетів академію.
– Жан Кальвін захворів? Чи, можливо, це один із тих днів, коли йому здається, що йому гірше, ніж є насправді?
– Чесно кажучи, вигляд у нього кепський, – прокоментував один із його студентів.
– І кольором він якийсь дивний, – додав інший.
Вони не помилилися. Жан Кальвін був хворий, і краще йому не стало. Вплинувши на Реформацію в Європі більше, ніж будь-яка інша людина, він помер 27 травня 1564 року.
Цікаві факти
Женева. Це місто з 1815 року є частиною Швейцарії. До того воно належало Франції, а ще раніше – було незалежним містом. У 1863 році в Женеві Анрі Дюнан заснував Міжнародний комітет Червоного Хреста, а після закінчення Першої світової війни місто обрали штаб-квартирою Ліги Націй. Воно відоме виробництвом годинників, ювелірних прикрас та шоколаду.
Примітка. Жан Кальвін знав, що мав як хороші, так і погані риси і що люди не мали сприймати все, що він казав, за щиру правду. Кожен може припускатися помилок, і всі ми це робимо. Ти самостійно можеш вивчати Біблію. Тоді, почувши, як хтось проповідує Слово Боже, ти, з Божою допомогою, зможеш зрозуміти, чи проголошують вони правду, чи ні.
Поміркуй. «Візьмете Слово Боже із собою додому». Це важливо виконувати. Жанові студенти везли із собою із Женеви Боже Слово додому. Ти теж можеш його приносити до своєї сім’ї з церкви чи недільної школи. Ти можеш приносити його із собою і до школи. Поміркуй, в який спосіб ти можеш це робити. Можливо, ти міг би започаткувати християнський клуб у школі? Можливо, ти міг би попросити батьків щоранку читати з тобою Біблію? А як щодо того, щоб запропонувати найкращому другові наступного літа поїхати з тобою до християнського табору?
Молитва. Дякую, Боже, що Ти ніколи не обманюєш. Ти завжди праведний. Ти Сам є Істиною. Допоможи мені читати Твоє Слово, Біблію, і дізнаватися правду для себе. Навіть маленькі діти можуть розуміти твою Істину та іти за тобою. Амінь.
