Г’ю Латімер

Г’ю Латімер (1487-1555)

Г’ю почувався на вершині всесвіту.

– З тобою все гаразд? – запитав у нього батько.

Усмішка Г’ю відповіла замість нього.

– Я зроблю з тебе королівського вершника, – промовив батько.

Г’ю тримався в сідлі так високо, як лишень міг, високо задерши голову та змушуючи коня рухатися швидше.

– Тільки не дуже швидко, – пролунало застереження. – Пам’ятай, на ньому не часто виїжджають і він зовсім до тебе не звик.

– Одного дня я їхатиму верхи для короля! – вигукнув Г’ю. – Але йому доведеться летіти, мов вітер.

– Цього не трапиться, якщо ти впадеш з цієї жвавої кобили та розіб’єш собі голову, – сказав батько жартома. – Виводь її потроху щодня, і вона швидко вгамується.

– Разочок навколо галявини? – підлещувався до батька Г’ю.

Містер Латімер поглянув на поні; він здавався цілком спокійним.

– Лише раз і їдь повільно.

Г’ю вдавав, що він солдат, який їде слідом за королем. З випрямленою спиною та високо піднятою головою, хлопець повільно проїхав галявиною.

«Він добре тримається», – подумав батько, спостерігаючи за Г’ю.

– На сьогодні досить, – оголосив містер Латімер, коли його восьмирічний син зупинив поні поруч. – А тепер дай йому гостинця та залиш відпочити.

Г’ю витягнув кілька жмень довгої трави, яку нарвав на узбіччі виораного поля, і, нагодувавши поні, повів його додому.

– Думаю, тобі потрібно піти допомогти матері з доїнням, – промовив чоловік. – Якщо ти попросиш її наповнювати дерев’яні відра лише до половини, то зможеш їх і попереносити. А після завершення цієї праці в тебе можуть з’явитись білі вуса.

Хлопчик усміхнувся. Нічого так не любив Г’ю, як випити чашку теплого пінистого молока прямо з-під корови, і батько часто сміявся, коли пінка залишала на обличчі сина білі молочні вуса.

– Як добре, що ти прийшов, – зраділа місіс Латімер. – Потрібно стільки роботи закінчити до заходу сонця.

– Тато казав, що я можу допомогти тобі носити молоко.

– Звичайно, ти можеш це зробити, але я б хотіла, щоб ти заніс пів відра молока бідній місіс Флетчер. В її дітей – коклюш, тож їм потрібна хороша їжа. Ця жінка – бідна вдова, і вона не може собі дозволити купувати більше молока своїм синам.

– Але ж до місіс Флетчер далеко йти, – відповів Г’ю, дивлячись на розмір відра.

– Так, але я полегшу тобі завдання, давши також трохи масла та сиру, а також маленьку капустину з городу.

Г’ю подумав, що мати жартує.

– Так буде значно легше, – глузливо перекривив він.

Однак це і справді спрацювало. Місіс Латімер повісила відро з молоком з одного боку невеликої палиці. Потім вона загорнула сир, масло та капустину в тканину й повісила їх із іншого боку.

– Тепер ти зрозумієш, – мовила вона, – наскільки легко можна носити речі.

Жінка підняла палицю на плечі Г’ю.

– Просто високо тримай голову, і ти ледве відчуватимеш вагу.

На хлопчикове здивування, це виявилося правдою. «Мені здавалося, що це так важко, коли я спостерігав, як це робить моя сестра, – подумав він, підходячи до дому місис Флетчер. – Але насправді це не так».

– Я вже вдома, – вигукнув Г’ю, наблизившись до невеликої ферми свого батька.

– Обережно, – почувся голос, і Г’ю прихилився.

Не подумавши, він вийшов із гущі дерев саме там, де його брати вправлялися в стрільбі з лука. Г’ю заховався за деревом, аж доки голос не повідомив, що виходити безпечно.

– Тепер твоя черга, – сказав його брат. – Якщо ти вже достатньо великий, щоб носити ноші, значить, достатньо дорослий і для цього лука.

Г’ю подивився на братів лук. Порівняно з його власним, цей лук був велетенським.

– Стій прямо, – навчав його старший брат. – Так, правильно. Твоя спина має бути такою ж прямою, як у солдата. Тепер міцно тримай лук. Голову догори! Ти повинен тримати шию прямо, а голову – високо.

Щодуху намагаючись зосередитися, Г’ю відтягнув стрілу назад і тримав її, аж поки брат не накаже стріляти.

– Стріляй!

Останній натяг, тоді стріла вистрелила й влучила прямо в ціль.

– Молодець! – радісно вигукнув брат. – Колись ти станеш стрілком.

Г’ю вдоволено усміхнувся.

– Найкращим стрільцем у Туркастоні.

– Може, найкращим в Англії, – додав старший брат.

– Можливо.

* * *

– Г’ю дуже старанний, – одного дня сказав містер Латімер своїй дружині, коли вони разом працювали, прориваючи ріпу.

Вона випрямила зболену спину.

– Він не сильний, – відказала жінка, – але в нього, як то кажуть, є голова на плечах. Він – розумний.

– Я думаю, йому потрібно після закінчення школи вступати в університет. Він не зможе заробляти на життя, працюючи на фермі.

– На це треба багато грошей, – відказала місіс Латімер.

Чоловік випростався.

– Ми не багаті, – промовив він, – але ми і не бідні. І якщо він старатиметься, то зможе прокласти свою дорогу у світі.

* * *

– Я знав, що він зможе, – кілька років потому вихвалявся гордий пан Латімер, коли в 1510 році Г’ю отримав оплачувану роботу в Кембріджському університеті. – Він так тяжко вчився і досяг таких успіхів, що вони згодні йому платити.

– Люди в селі думали, що, відправивши його до університету, ми викинули гроші на вітер. Тепер вони зрозуміють, як сильно помилялися! – раділа його дружина. – Я завжди знала, що він талановитий.

За кілька років їхній молодший син став видатним проповідником.

– Що ти думаєш про це нове вчення? – якось запитав приятель у Г’ю. – Дехто каже, що папа – не голова церкви.

– Я теж таке чув. Але їхній кінець буде невтішним, якщо навчатимуть такої нісенітниці. Звичайно ж, папа – голова церкви.

– Вони стверджують, що в Біблії про це не написано, – продовжував його товариш.

– Але так учить церква, – відповів Г’ю, – а це так само важливо, як і Біблія.

– Такого вчення стає все більше і більше, – підсумував його співбесідник.

Латімер нахмурився, а потім сказав:

– Я зроблю все, що мені під силу, щоб викорінити таке безглуздя.

Протягом певного часу він саме цим і займався.

– Чи можна вам сповідатися? – запитав у Латімера Томас Білні.

– Звичайно, ходімо до мого кабінету, – промовив священик.

Проте Білні вірив в істину Біблії і, замість того щоб сповідатися, він розповів Г’ю про те, у що вірив. Латімер слухав, адже саме так і повинен чинити священик, однак уже незабаром він слухав тому, що справді хотів почути, про що говорив чоловік. «Чи правда це?» – розмірковував він. Той день став початком величезної переміни в житті Г’ю. Невдовзі він увірував у Господа Ісуса як свого Спасителя.

– Ти мусиш бути обережним, – застеріг його один із працівників університету, – адже набуваєш репутації прихильника Реформації. Ти ж не віриш у всі ті нісенітниці?

Латімер із сумом подивився на співрозмовника.

– Ще донедавна я думав, що то нісенітниці. Тепер я знаю, що це – найкраща новина в цілому світі.

– Що ти маєш на увазі?

Г’ю взяв колегу за руку:

– Ходімо порозмовляємо.

Прогулюючись уздовж берега річки Кем, новонавернений християнин Латімер пояснив, що з ним відбулося.

– Ось як я дію в цій ситуації, – пояснив Латімер. – Я порівнюю, чого навчає Біблія і чого навчає церква. Якщо ж їхні позиції не збігаються, я знаю, що вірити потрібно тільки Біблії.

– Чому?

– Бо це – Боже Слово, а Господь не обманює.

– Але хіба вчення церкви також не важливе?

– Частково, – погодився Г’ю, – адже воно може бути хибним. Бог же ніколи не помиляється.

Якийсь час вони йшли не розмовляючи. Чоловік роздумував над сказаним.

– То чого ж такого навчає церква, про що не сказано в Біблії? – нарешті поцікавився друг Латімера.

– По-перше, церква вчить, що головою церкви є папа, а Біблія каже, що Голова Церкви – Христос.

– Нісенітниця! – вигукнув чоловік.

– По-друге, церква вчить, що кожного разу, коли правиться меса, Христа приносять у жертву знову. А в Біблії сказано, що Його було принесено в жертву на хресті один раз за всіх.

Співрозмовник Латімера зупинився, повернувся до Г’ю і з червоним від гніву обличчям сказав:

– За такі слова тебе потрібно спалити! Відтепер ти мені не друг, – і він повернув у напрямку Кембріджа.

* * *

– Що нам потрібно, – звернувся Г’ю до кількох чоловіків, які розділяли його погляди, – це Біблія англійською мовою. Тоді люди зможуть самі її читати.

– Будь обережний із тим, де ти про це говориш, – застеріг один із них Латімера. – Інакше, можеш зазнати лиха.

Так і сталося.

– Яка дурнувата думка! – вигукнув монах, коли почув цю ідею. – Лишень уявіть, що трапилось би, якби в простих людей була Біблія англійською. Ісус казав, що завдяки невеликій заквасці підходить тісто, порівнюючи це з тим, що робить у житті маленький гріх. Якщо ж простий народ читатиме, що казав Ісус, то, імовірно, він сприйме це буквально та перестане класти дріжджі в хліб, і всі ми їстимемо тверді коржі! Дати людям Біблію англійською мовою – це найдурніша пропозиція, яку мені доводилося чути. У будь-якому разі, якщо це зробити, вони перестануть слухати, що кажуть священики.

«А ось це могло б бути на краще», – тим часом подумав Латімер.

Г’ю не був популярним скрізь, утім дехто вважав його хорошим священиком. Завдяки саме цим людям він і був призначений єпископом Бустера. Проте Латімер відчув, що має скласти свої повноваження, коли король відмовився реформувати католицьку церкву в Англії, щоб вона вірила та навчала Біблії. Багатьом людям подобалися проповіді Г’ю, але не єпископам і священикам.

– Настав час скласти повноваження, – оголосив він у колі друзів, що зібрались у його кімнаті. – Саме це я і планую зробити.

Г’ю зняв свій єпископський одяг і зробив невеликий стрибок до центру кімнати.

– Так краще! – засміявся він. – Так значно краще!

* * *

– Я прибув із новинами, – повідомив Латімерові посланець. – Вам потрібно їхати до Лондона, щоб постати перед судом за єресь.

– Для мене це не новина, – відповів Г’ю. – Я цього очікував.

Судовий процес був таким, яким його й уявляв Латімер. Опісля його кинули до Лондонського Тауера.

– Це було жахливо, – скаржився один із його друзів. – Суд зробив із нього дурня.

– І єретика.

– І зрадника корони, – додав третій.

– А чи бачили ви Латімера протягом судового процесу? – запитав ще хтось. – Увесь цей час, поки вони кривдили Г’ю, він сидів із високо піднятою головою.

– Цікаво, чи його колись звільнять? – із сумом промовив один із його побратимів.

– Принаймні він перебуває в товаристві магістра Рідді та доктора Кранмера, – сказав найстарший із них. – Але тепер, коли всі ці троє прекрасних реформаторів у в’язниці, нам доведеться надзвичайно важко працювати, проповідуючи вчення Христа.

* * *

– Ти їдеш в Оксфорд, – гаркнув тюремний наглядач до кожного з трьох чоловіків, яких тримали в окремих камерах.

– Чому? – запитав Рідлі.

– Станеш там перед судом, – почув він у відповідь. – Якщо ж справедливість восторжествує, тебе покарають смертю за всю брехню, яку ти проголошуєш.

* * *

28 вересня 1555 року розпочався судовий процес.

– Звинувачення полягає в тому, що ви навчаєте неправди про месу, – оголосив судовий розпорядник. – Чи заперечуєте ви ці звинувачення?

Чоловіки визнали своє вчення.

– Чи готові ви публічно зректися того, що проповідували? – запитали в підсудних.

З високо піднятою головою Латімер сказав, що не зречеться.

– Ви вже літній чоловік, – хтось у суді звернувся до Г’ю. – Заради всього святого та заради свого нещасного немічного тіла, просто погодьтеся з ними.

Г’ю заперечно похитав високо піднятою головою.

– Ні, – промовив він чітко та рішуче.

Наступного дня підсудним поставили те ж запитання.

– Ні, – відповіли чоловіки. – Ми не можемо заперечити істинності Біблії.

Коли в’язнів відвели назад до їхніх камер, Латімер молився про три речі: щоб Бог допоміг йому відстоювати істину аж до смерті; щоби Господь створив умови для проповіді Євангелії Ісуса по всій Англії; і щоб Єлизавета стала королевою та була благословенною.

– Винні! – вигукнув судовий розпорядник. – Цей суд визнає їх винними!

Після цього, повернувшись до в’язнів, він оголосив:

– За вашу брехню вас спалять, прив’язавши до стовпа.

Далі для чоловіків виголосили жахливу промову, яку вони стійко вислухали до кінця із так само високо піднятими головами.

– Чи зрікаєтеся ви свого вчення? – востаннє запитали в Латімера та Рідлі перед самою стратою.

– Ми ніколи не зречемося його, – вимовили обидва чоловіки.

Обох прихильників Реформації змусили зняти увесь одяг, окрім поховального. Вони віддали все, що мали, та спокійно пішли до стовпа.

– Разом! – прозвучала команда.

Г’ю прикували з одного боку стовпа, його побратима – з другого. До їхніх ший були прив’язані мішечки з порохом. Запалили вогонь.

Г’ю високо підняв голову і молився:

– О Небесний Отче, візьми до Себе мою душу!

– Господи, змилуйся наді мною, – молився Рідлі.

Вогонь шаленів. Порох вибухнув, і обидва хоробрих чоловіки відійшли на небеса. Але їхні молитви про Англію були почуті: церква зростала і почала навчати Біблії.

Цікаві факти

Лондонський Тауер. Лондонський Тауер розташовується поруч із річкою Темзою в східній частині Лондона. Ця будівля слугувала палацом, фортецею та в’язницею. Багатьох відомих людей – королев, графів та духовенство – було страчено, вбито чи ув’язнено в її мурах. Нині в Тауері більше не утримують в’язнів. Сьогодні це – давня історична пам’ятка і туристична принада. Крім того, що тут зберігають колекцію королівських коштовностей, це місце стало також прихистком для величезної колонії ворон.

Примітка. Г’ю Латімер вірив, що головою церкви був Ісус Христос, а не папа. Ісус помер для того, щоб кожен, хто вірить у Його ім’я, міг мати вічне життя. Ніхто інший ніколи не вчинив і не вчинить подібного. Ті, хто вірить в Ім’я Ісуса Христа, є Його Церквою. Ісус, їхній Господь та Повелитель, є Лідером та Головою Церкви.

Поміркуй. Латімер та Рідлі сказали, що вони не зречуться біблійної істини. Задумайся на хвилинку про Біблію. Хто її написав? Хоча буквально її писали пророки, апостоли та інші Божі люди, саме Бог надихнув авторів до написання кожного слова в Біблії. За всім цим стоїть Бог. Це і робить Біблію особливою і унікальною, адже Писання – це істина від початку до кінця. Бог є Істиною, і Він не може казати неправди. Бог хоче привести людей до Себе. Він прагне спасти і тебе.

Молитва. Господи Ісусе, сумно думати про жорстокість та ненависть, яку люди виявляють одне до одного. У минулому християни страждали та помирали за віру в Тебе. У деяких країнах таке трапляється ще й донині. Ти також страждав для того, щоб ми могли мати вічне життя. Ми не заслуговуємо на це, але ми вдячні Тобі за все, що ти зробив. Амінь.

Попередній запис

Вільям Тіндейл

Вільям Тіндейл (1494-1536) Вільям любив слухати, як його мати готує масло. Вона сиділа за дерев’яною маслобійкою ... Читати далі

Наступний запис

Жан Кальвін

Жан Кальвін (1509-1564) Жан сидів на ліжку біля матері. Вона нездужала, тому ігри сина втомлювали її. ... Читати далі