ДОРОГОЮ НА ОЛИВНУ ГОРУ

Вихід Христа с учнями з Тайної вечері в Гефсиманський сад, Микола Гє

«І, відспівавши, вийшли вони на Оливну гору», – цими словами Матей та Марко завершують свої повідомлення про Тайну Вечерю (Мт. 26:30; Мк. 14:26). Тайна Вечеря Ісуса – Пасхальна Трапеза чи ні – насамперед є Богослужбовою подією. В її основі є молитва подяки і благословення, і вона знову переходить у молитву. Ісус вирушає зі Своїми, молячись, у ніч, яка подібна на ту, під час якої в Єгипті повбивали усіх первородних і кров’ю ягняти було врятовано Ізраїль (Вих. 12), у ніч, в яку Він мусить перейняти долю Ягняти.

Можна припустити, що Ісус під час святкування Пасхи, яку Він відзначив по-своєму, співав деякі псалми hallel (113-118 та 136), в яких звучить подяка Богові за порятунок Ізраїлю, за визволення з Єгипетської неволі, в яких також йде мова про камінь, що відкинули будівничі, і який тепер дивовижним способом став наріжним каменем. Історія у цих псалмах завжди стає новою реальністю. Подяка за визволення є водночас кличем допомоги серед щоразу нових утисків і загроз, а в словах про відкинутий камінь водночас стають реальними темрява й обітниця цієї ночі.

Ісус та Його учні моляться псалмами Ізраїлю: це основоположний момент, з одного боку, для розуміння постаті Ісуса, а з іншого, для розуміння самих псалмів, для яких Він стає, в деякому аспекті, новим суб’єктом, новим способом дійсності, який також поширюється за межі Ізраїлю, сягає універсальності.

Ми зауважуємо, що тут розкривається і нове бачення постаті Давида: в канонічному Псалтирі Його трактують як головного упорядника псалмів. Тож він виступає молільником Ізраїлю, немов попередником, що підсумовує усі страждання і сподівання Ізраїлю, зберігає та носить їх у собі й перетворює у молитву. Так Ізраїль може постійно молитися з ним, виражати себе у псалмах і, завдяки їм, плекати щоразу нові надії серед усіх затемнень. У Церкві, яка зароджується, Ісуса розглядають уже як нового, справжнього Давида, і таким способом псалми без порушення змісту і все ж по-новому реалізуються як моління у спільноті з Ісусом Христом. Авґустин досконало пояснив цю швидко створену форму християнської молитви – псалми, кажучи, що у них завжди промовляє Христос: то як Глава, то як Тіло (Пор. напр. En. in P.S. 60, 1 н.; 61, 4: 85. 1. 5). Однак через Нього, Ісуса Христа, ми тепер є єдиним суб’єктом і можемо разом з Ним розмовляти з Богом.

Цей процес прийняття і транспозиції, що розпочинається в Ісусовому молінні псалмів, характерний для єдності обидвох Завітів, чого Він нас і навчає. Він сам молиться цілком віддано разом з Ізраїлем і, все-таки, є новим Ізраїлем: давня Пасха виглядає тепер як могутній попередній проект. Однак нова Пасха – це Він сам, і справжнє «визволення» відбувається тепер завдяки Його любові, яка обіймає ціле людство.

Це переплітання вірності та новизни, яке ми могли спостерігати в усіх розділах цієї книги у постаті Ісуса, ще раз виявляє себе в іншій обставині історії на Оливній горі. Попередні ночі Ісус усамітнювався у Витанії. У ніч, яку Він відсвяткував як Свою Пасхальну Ніч, Він слідував приписові не покидати околиці Єрусалима, кордони якого тієї ночі були розширені, щоб дати можливість усім паломникам діяти згідно із цим законом. Ісус дотримується норм і з такою свідомістю і розумінням виходить назустріч зрадникові та годині Страстей.

Коли ми ще раз оглянемося на весь шлях Ісуса, то і тут зауважимо те саме переплітання вірності та цілковитої новизни: Ісус є «виконавцем». Він святкує разом з усіма юдейські свята, Він молиться у храмі. Він дотримується Закону і пророків. Утім водночас усе оновлюється – від Його тлумачення суботи (Мк. 2:27) і законів чистоти (Мк. 7) до нової інтерпретації Декалога в Нагірній проповіді (Мт. 5:17-48), аж до очищення храму (Мт. 21:12н.), яке випереджає кінець кам’яного храму і звістує новий храм, нове поклоніння «у дусі та правді» (Йо. 4:24).

Ми побачили, що це поєднання перебуває у глибокому неперервному зв’язку з первісною волею спасіння і водночас є вирішальним поворотним моментом в історії релігії, що стає реальністю з Хрестом. Саме це втручання – очищення храму – значною мірою спричинило засудження на хресну смерть, і саме так сповнилось Його пророцтво, розпочався новий культ.

«І приходять вони на місце, що зветься Гетсиманія, – то й каже Своїм учням: «Посидьте тут, поки Я помолюся» (Мк. 14:32). Ґергард Кролль зауважує: «За часів Ісуса біля схилу Оливної гори на цьому місці знаходилася садиба, в якій чавили оливки… Звідси і походить назва садиби – Гетсиманія… Неподалік була велика природна печера, що могла в цю ніч послужити Ісусові та Його учням надійним пристанищем, хоча і не цілком зручним» (С. 404). Ще наприкінці IV ст. прочанка Етерія помітила тут «прекрасну церкву», яка завалилася у вирі часів, але у XX столітті її знову відбудували францисканці. Церква Агонії Христа разом з територією «ecclesia elegans» завершена у 1924 році (церкви прочанки Етерії) охоплює скелю, де, згідно з традицією … молився Ісус» (Кролль, С. 410).

Це одне з місць, яке християни тут вшановують найбільше. Звісно, що дерева не з часів Ісуса; Тит велів вирубати усі дерева при облозі Єрусалима. Проте Оливна гора така ж, як і тоді. Хто перебуває там, торкається драматичної кульмінації Гетсиманії нашого Відкупителя; тут Ісус пережив востаннє самотність, усю нужденність людського буття. Тут провалля гріха і все зло просякло до глибини Його душі. Тут Його торкнувся жах від передчуття близької смерті. Тут Його поцілував зрадник. Тут всі учні покинули Його. Тут Він боровся і за мене.

Св. Йоан приймає всі ці переживання і надає цьому місцю богословського тлумачення, коли говорить: «Вийшов Ісус із Своїми учнями на той бік Кедрон-потоку, де був сад, куди увійшли Він та Його учні» (18:1). Ті самі слова повторюються наприкінці історії Страстей: «А був на тому місці, де розіп’яли Його, сад, а в саду тому – нова гробниця, в якій нікого ще не клали» (19:41). Беззаперечним є те, що словом «сад» Йоан вказує на історію про рай та гріхопадіння. Він хоче сказати нам, що ця історія тут знову повторюється. У «саду» відбувається зрада, але він є також і місцем Воскресіння. Адже в саду Ісус цілковито утвердив волю Отця, зробивши її Своєю волею, і так повернув хід історії.

Після спільного відмовляння псалмів, ще по дорозі до нічного місця спочинку, Ісус робить три пророцтва.

Він спрямовує на Себе пророцтво Захарії, який говорив про те, що «пастиря» поб’ють – тобто це зумовить смерть – і відразу після того вівці розбіжаться (Зах. 13:7; Мк. 26:31). У таємничій візії Захарія натякав на Месію, який витерпить смерть, і на нове чергове зруйнування Ізраїлю. Тільки-но перетерпівши ці неймовірно важкі утиски, пророк очікує спасіння від Бога. Ісус надає цій візії, яка є завуальована, конкретного змісту й зазирає у невідоме майбутнє: так, пастиря вб’ють. Ісус сам є Пастирем Ізраїлю, Пастирем людства. І Він бере на Себе всю несправедливість, руйнівний тягар провини. Він дозволяє бити Себе. Він підтримує побитих в історії. Тепер, у цю годину, це означає, що спільнота учнів розбіжиться, що ця новостворена започаткована Божа родина розбіжиться ще до того, як знову по-справжньому розпочне. «Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо. 10:11). Ці слова Ісуса з огляду на Захарію отримують нове висвітлення: прийшла година.

За пророцтвом горя відразу слідує обітниця спасіння: «Та по Моїм Воскресінні випереджу вас у Галилеї» (Мк. 14:28). «Випередити» – це типове слово мови пастухів. Ісус, пройшовши крізь смерть, заново житиме. Як Пробуджений Він цілковито є Пастирем, який проводить крізь горнило смерті та виводить на стежину життя. До характеристики доброго пастиря належать обидва моменти: цілковите віддання життя і випередження. Отож віддання життя і є випередженням. Саме завдяки цьому Він веде нас, відчиняє двері у дальні обрії реальності. Через розсіяння відбувається остаточне збирання овець. Отож проти ночі на Оливній горі почуємо хмурі сумні слова про побиття і розсіяння, але і про обітницю, що Ісус саме так засвідчить Себе: як правдивий пастир, який збере розсіяних і поведе їх до Бога – у життя.

Третє пророцтво – це ще одне повернення до розмов-суперечок з Петром, що відбулися на Тайній Вечері. Петро не чує передрікання Воскресіння. Він сприймає лише оповіщення про смерть і розсіяння і тому використовує нагоду засвідчити свої непохитну мужність і радикальну вірність Ісусові. Через те, що він не хоче допустити хреста, то не може сприйняти слова про Воскресіння і прагне – як уже у Филиповій Кесарії – досягти успіху без хреста. Він покладається на свої сили.

Хто б міг заперечити, що його поведінка віддзеркалює постійну спокусу християн, ба навіть і Церкви: осягнути успіх без хреста? Тож потрібно розкрити його слабкість і допустити трикратне відречення. Ніхто не є сильним завдяки своїм силам, щоб пройти шляхом спасіння докінця. Усі згрішили, всі потребують милості Божої, любові Розп’ятого (Пор. Рим. 3:23 н.).

Попередній запис

ВІД ТАЙНОЇ ВЕЧЕРІ ДО ЄВХАРИСТІЇ НЕДІЛЬНОГО РАНКУ

Тайна вечеря, Філіп де Шампань У Павла та Луки після слів «Це Тіло Моє, що за ... Читати далі

Наступний запис

МОЛИТВА ІСУСА

Христос у Гетсиманському саду, Василь Перов Про молитву на Оливній горі, про яку йдеться тепер, маємо ... Читати далі