УМИВАННЯ НІГ – Частина 2

Христос миє ноги апостолам, Пітер Пауль Рубенс

Таємниця зрадника

Уривок про вмивання ніг ознайомлює нас з двома відмінними формами реакції людини на дар: Юди і Петра. Відразу після промови про приклад, Ісус говорить про падіння Юди. Йоан каже, що Ісус стривожився духом і посвідчив: «Істинно, істинно говорю вам: Один з-поміж вас Мене зрадить!» (13:21).

Йоан тричі говорить про «стривоженість» Ісуса: біля гробу Лазаря (11:33-38), на «Вербну неділю» після слів про померле пшеничне зерно у сцені, що нагадує нам годину на Оливній горі (12:24-27), і, накінець, тут. Це хвилини, коли Ісус зустрічається з маєстатом[1] смерті і Його торкаються сили темряви; Його дорученням є боротьба з ними і подолання їх. Ми ще торкнемося цієї «стривоженості» душі Ісуса, коли осмислюватимемо ніч на Оливній горі.

Повернемося знову до нашого тексту. Оповіщення зради, очевидно, викликає розгубленість і тривогу серед учнів, але водночас і цікавість: «А був за столом, біля грудей, той з Його учнів, що його Ісус любив. До нього й кивнув Симон Петро та мовив йому: «Спитайся лишень, хто той, про якого Він каже?» Отож той, нахилившись до грудей Ісусових, Йому й говорить: «Господи, хто то такий?» «Той, – відповів Ісус, – кому Я кусень, умочивши, подам» (13:23 нн.).

Для розуміння цього тексту спершу слід зауважити, що приписом для Пасхальної трапези було перебування за столом. Чарльз К. Баррет пояснює щойно зацитовані слова так: «Учасники трапези знаходилися по лівому боці стола: ліва рука призначена для того, щоб на неї опиратися тілом, а права є вільною для користування. Учень, який перебував по правиці Ісуса, тримав свою голову безпосередньо перед Ісусом, і тому можна стверджувати, що він лежав у Нього на грудях. Очевидно, він міг відкрито говорити з Ісусом, виявляючи при цьому повне довір’я, однак його місце не було найпочеснішим місцем; таке знаходилося зліва від господаря. Місце, яке займав улюблений учень, було все-таки місцем довіреного учня. Баррет зауважує паралельне зображення у Плінія (С. 437).

Така відповідь Ісуса, наведена тут, повністю зрозуміла. Однак євангеліст повідомляє нам, що учні взагалі не зрозуміли, про кого саме Він говорив. Отож ми можемо припустити, що Йоан з ретроспективи подає нам цю виразність і зрозумілість відповіді, якої в ту хвилину присутні не мали. Вірш 18 підтверджує наше припущення. Тут Ісус каже: «…щоб збулося Писання: Хто їсть зо Мною хліб, той п’яту свою підніс на Мене» (Пор. Пс. 41:10; Пс. 55:14). Це класичний вислів Ісуса: словами Писання Він вказує на Свою долю і водночас підпорядковує її логіці Бога, логіці історії спасіння.

Згодом ці слова стають повністю зрозумілі: виявляється, що Писання справді описує Його шлях – проте в ту мить це було загадкою. Спершу це означало лише те, що один з присутніх за столом зрадить Ісуса; далі виявилося, що Господь мусить до кінця і сповна витримати та пронести страдницьку долю смиренного і праведного слуги, описану різноманітними способами насамперед у псалмах. Ісус має пережити повне нерозуміння, невірність найближчого кола учнів і так «сповнити Писання». Він виступає справжнім суб’єктом псалмів, як «Давид», який створив їх і завдяки якому вони стали змістовними та важливими.

Йоан долучає новий вимір до слів псалма, які використовує Ісус як пророцтво про Свій шлях; замість вжитого грецькою Біблією виразу «їсти», він вибирає слово trogein, яким Ісус визначив у Своїй величній промові про хліб «споживання» Його Тіла і Крові, тобто приймання Євхаристійної Тайни (Йо. 6:54-58). Так слова псалма проливають світло на Церкву його доби і всіх часів, яка святкує Євхаристію: зі зрадою Юди не завершився час і біль віроломства. «Ба навіть друг мій, що я на нього покладався, що жививсь моїм хлібом, і той наставив п’яту на мене» (Пс. 41:10). Зрада приятельства сягає спільноти сопричастя Церкви, де люди постійно приймають Його «Хліб» і зраджують Його.

Страждання Ісуса, боротьба зі смертю тривають до кінця світу, писав Блез Паскаль, опираючись на таку точку зору (Пор. Pensees VII 553). Ми можемо висловити і протилежну думку: цієї години Ісус узяв на Себе зради всіх часів, страждання від болісної зради і виніс на Собі тягар та горе історії аж до самих глибин.

Йоан не подає нам психологічного роз’яснення вчинку Юди; єдине, що він зазначає, – це вказівка на те, що Юда, будучи скарбником кола учнів, користувався їхніми грошима (12:6). У нашому контексті євангеліст тільки лаконічно висловлюється: «І ввійшов тоді за куснем у нього сатана» (13:27).

Те, що відбулося з Юдою, позбавлене для Йоана психологічного пояснення. Юда потрапив під владу іншого. Хто зраджує приятельство з Ісусом, відкидає Його «любе ярмо», не виходить у вільний простір і не стає вільним, а підпадає під владу інших сил – більше того: хто зраджує це приятельство, потрапляє під вплив інших властей, яким він відкрився.

Світло від Ісуса, яке запало в душу Юди, повністю не погасло. Існує шанс навернення: «Согрішив я», – каже він тим, хто замовив Ісуса. Він намагається рятувати Ісуса, і віддає гроші (Мт. 27:3 нн.). Усе чисте і велике, що він отримав від Ісуса, залишилося закарбованим у його душі – він не міг цього забути.

Його друга трагедія – після зради – це неспроможність повірити у прощення. Його розкаяння перетворюється в розпуку. Він бачить тільки себе і свою темряву, а не світло Ісуса, яке здатне прояснити навіть темряву і подолати її. Тож він показує нам невірний спосіб розкаяння: це розкаяння, позбавлене надії, яке бачить тільки власну темряву, воно є руйнівним і невірним каяттям. Справжнім розкаянням є певність у надії, що зумовлена вірою у велику силу Світла, яка воплотилася в Ісусі.

Йоан завершує розділ про Юду драматично, такими словами: «І негайно ж, узявши кусень, вийшов той. А ніч була» (13:30). Юда відходить – у глибшому розумінні. Він іде у ніч, він іде геть: від Світла в темряву; «влада темряви» опанувала його (Пор. Йо. 3:19; Лк. 22:53).

Дві розмови з Петром

У постаті Юди ми вбачаємо небезпеку, яка проходить крізь усі часи, що і ті, «які раз просвітились були, що скуштували небесного дару й стали учасниками Святого Духа» (Євр. 6:4), духовно занепадають через ряд немовби незначних проявів невірства і, врешті, переходять від світла у ніч, і більше не здатні до навернення. Постать Петра показує нам інший вид загрози, упадку, який не стане відступництвом, і тому може бути зціленою у наверненні.

Євангелія від Йоана у 13-му розділі розповідає нам про дві розмови між Ісусом і Петром, в яких виявляються дві сторони небезпеки. Спершу Петро не хоче дозволити Ісусові вмити йому ноги. Це суперечить його уявленню про стосунки між Учителем і учнем, це суперечить його образу Месії, Якого він упізнав в Ісусі. Опір Петра вмиванню ніг, загалом, означає те саме, що і його вмовляння Ісуса, коли Він оповістив про свої страждання після визнання у Филиповій Кесарії: «Пожалій Себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» (Мт. 16:23).

Отож він говорить, опираючись на це ж переконання: «Ні, не митимеш моїх ніг повіки!» (Йо. 13:8). Це відповідь Ісусові, яка пронизує цілу історію: «Ти переможець. Ти маєш владу. Твоє приниження, Твоя покора не мають проявитися». Тому Ісус постійно змушений заново дарувати нам пізнання того, що Божа сила є іншою, що Месія мусить увійти у славу через страждання і повести до хвали.

У другому турі розмови, після того як Юда відійшов і було проголошено нову заповідь, мова йде про мучеництво. Заповідь з’являється під ключовим словом «відходити», «переходити» (hypago). Згідно з Йоаном, Ісус говорив про дві умови Свого відходу туди, куди юдеї не могли прийти (7:34 нн.; 8:21 н.). Його слухачі розмірковували про те, що Він тут має на увазі, та сформулювали дві гіпотези. Один раз вони сказали: «Куди то Він хоче податися, що ми і не знайдемо Його? Чи не до отих розсіяних між греками волить іти ще й греків навчати» (7:35). Було й інше припущення: «Може, Він самого себе вб’є» (8:22). Оба рази вони здогадувалися про правдиве начало і все ж дуже перекручували правду. Так, Його відхід – це крокування в обійми смерті, але не в сенсі самознищення, а через перетворення Своєї могутньої смерті у добровільне пожертвування власного життя (Пор. 10:18). Так Ісус сам не пішов до Греції, але через Хрест і Воскресіння Він по-справжньому прийшов до греків і показав поганському світові Отця, живого Бога.

Під час умивання ніг, в атмосфері прощання, що наповнює все, Петро відверто запитує свого Учителя: «Господи, куди ж ідеш?» І знову отримує загадкову відповідь: «Куди Я йду, неспроможен єси зо Мною нині йти. Аж потім підеш за Мною» (13:36). Петро усвідомлює, що Ісус говорить про Свою прийдешню смерть, і хоче наголосити на своїй радикальній вірності Йому аж до смерті: «Чого бо, Господи, неспроможен я нині йти за Тобою? Життя моє за Тебе покладу я!» (13:37). Він насправді вдарить мечем на Оливній горі, готовий сповнити свій задум. Однак він мусить учитися, що і мучеництво – не героїчне досягнення, а ласка страждати за Ісуса. Він повинен розпрощатися з героїзмом у своїх учинках і навчитися покори учня. Його воля вдарити, його героїзм завершуються відреченням. Аби забезпечити собі місце біля вогнища у переддвір’ї палацу первосвященика і по-можливості дізнаватись про найновіші події щодо долі Ісуса, він стверджує, що Його не знає. Його героїзм похитнувся і перейшов у нищу тактику. Він мусить учитися чекати своєї години; вчитися очікуванню, поступу вперед. Він повинен опанувати шлях наслідування, щоб згодом дозволити підвести себе до власної години, куди він не бажав іти (Йо. 21:18), й отримати ласку мучеництва.

По суті в обидвох бесідах ідеться про одне і те ж: не приписувати Богові, що Йому робити, а вчитися приймати Його так, як Він виявляє Себе нам; не прагнути самому підноситися до висот Бога, а у смиренному служінні дозволити поступово наближати себе до справжнього Божого образу.

Умивання ніг і визнання гріхів

Урешті ми змушені ще раз зважити на останню деталь оповіді про вмивання ніг. Після того, як Господь пояснив Петрові необхідність умивання ніг, той відповів, що коли так, то Ісус повинен вмити йому не лише ноги, але і руки та голову. І знову відповідь Ісуса звучить загадково: «Тому, хто обмитий, нічого не треба вмивати, крім самих ніг; увесь бо він чистий» (13:10). Що це означає?

Слова Ісуса очевидно означають, що учні перед тим, як приступити до трапези, повністю вмилися і тепер, за столом, потребують лише обмити ноги. Імовірно, що Йоан вбачає у цих словах глибший символічний зміст, що нелегко розпізнати. Спершу дотримуймося переконання, що вмивання ніг – як ми бачили – не означає окрему Тайну, а все служіння Ісуса для спасіння людей: sacramentium Його любові, в яку Він занурює нас у вірі та яка є справжньою купіллю для людини.

Однак у цьому місці поза рамками істотної символіки вмивання ніг набуває більш конкретного значення, яке свідчить про практику життя у ранній Церкві. Про що тут ідеться? Повна купіль може бути тільки хрещенням, під час якого людина раз і назавжди занурюється у Христа й отримує нову ідентичність внутрішнього співбуття з Ісусом. Цей основоположний процес, завдяки якому не ми учиняємо себе християнами, а стаємо християнами через діяння Господа в Його Церкві, є неповторним. Однак у житті християн – для трапези з Господом – потрібне постійне доповнення: «вмивання ніг». Що це таке? Немає гарантованої відповіді, яка не підлягала б дискусії. Однак мені все-таки здається, що Перше Послання Йоана виводить нас на правильний слід і розкриває суть. Там читаємо: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає. Як ми визнаємо гріхи наші, то Він – вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди. Коли ми кажемо, що не згрішили, ми чинимо Його неправдомовним, і слова Його в нас немає» (1:8 нн.). Бо й охрещені залишаються грішниками, потребують визнання гріхів, «що очищає нас від усякої неправди».

Слово «очищати» встановлює внутрішній зв’язок з розповіддю про вмивання ніг. Та сама практика визнання гріхів, що походить з юдейської традиції, засвідчена й у Посланні Якова (5:16), а також у «Дідахе». Там написано: «У громаді маєш визнавати свої гріхи» (4:14) і «У день Господній маєте сходитися разом на ламання хліба і дякувати, визнавши перед тим свої гріхи» (14:1). Франц Мусснер, погоджуючись із Рудольфом Кнопфом, говорить про це так: «В обох уривках тексту розуміємо коротке, публічне визнання кожного зокрема» (Послання Якова, С. 226, прим. 3). Звичайно, що у цьому визнанні гріхів, яке, так чи інакше, під впливом юдеїв-християн було притаманне життю ранньохристиянських громад, не можна відшукувати Тайну Покаяння у тому значенні, в якому вона з перебігом історії закарбувалася в Церкві, але як деякий «етап до цього» (Там само, С. 226).

Урешті йдеться ось про що: вина не може далі приховано вирувати у душі й отруювати її зсередини. Вона потребує бути визнаною. Завдяки визнанню ми виносимо її на світло, опускаємо в очищаючу любов Христа (Пор. Йо. 3:20 н.). У визнанні Господь щоразу наново вмиває наші брудні ноги і приготовляє нас до участі у застільному товаристві разом з Ним.

З ретроспективного погляду на розділ про вмивання ніг загалом можемо сказати, що у цьому жесті покори, в якому проявляється  Загальне служіння Ісуса у житті й у смерті, Господь стоїть перед нами як слуга Божий – як Той, Хто став прислуговувати нам, Хто несе наші тягарі й таким способом дарує нам справжню чистоту, здатність наближатися до Бога. У 2-й пісні про Господнього Слугу в Ісаї знаходимо одне висловлювання, яке частково заздалегідь вказує на головну лінію богослов’я Страстей у Йоана: Господь «сказав мені: «Ти слуга Мій, у тобі Я прославлюся» (LXX: doxasthesomai)» (49:3).

Цей взаємозв’язок між смиренним служінням слуги і славою (doxa) становить кульмінаційний момент цілої історії Страстей у св. Йоана: саме у сходженні Ісуса донизу, в Його приниженні аж до Хреста, виявляється Божа слава, прославляється Бог й у Ньому Ісус. Невеличка сцена на «Вербну неділю» – можемо сказати: Йоанова редакція історії на Оливній горі – підсумовує все це: «Тепер стривожилась душа Моя, – і що Мені казати? Спаси Мене, Отче, від години цієї? Але на те ж Я і прийшов – на цю годину! Отче, прослав Своє Ім’я!» І голос із неба злинув: «І прославив, – і знову прославлю!» (11:27 н.). Година Хреста – це година Бога і правдивої слави Ісуса.


[1] Маєстат (фр.) – величність

Попередній запис

УМИВАННЯ НІГ - Частина 1

Христос миє ноги апостолам, Пітер Пауль Рубенс Після повчальних промов Ісуса, які слідують за повідомленням про ... Читати далі

Наступний запис

АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА - Частина 1

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо Після вмивання ніг в Євангелії від Йоана слідують прощальні промови Ісуса ... Читати далі