Автор. П’ять разів автор Об’явлення називає себе «Іваном» (1:1,4,9; 21:2; 22:8). Він повідомляє, що живе у вигнанні на острові Патмос (1:9), де мав небесні видіння разом із настановами записати їх у книгу (1:11,19; 2:1 тощо). Християнська традиція назагал ідентифікує його як апостола Івана, сина Зеведея (Мр. 3:17), та визнаного автора Євангелія й послань Івана. Свідчення на користь апостольського авторства Об’явлення надходять від низки стародавніх письменників, зокрема св. Юстина Мученика (165 р. після Р.Х.), св. Іренея (180 р. після Р.Х.), св. Климента Александрійського (200 р. після Р.Х.), св. Іполіта (225 р. після Р.Х.) та св. Атаназія (бл. 350 р. після Р.Х.).
Слід зазначити, однак, що хоча таких свідчень є більшість, це не єдине бачення, яке дійшло до нас із християнської старовини. Скептицизм стосовно того, чи апостол Іван був автором книги Об’явлення, почав з’являтися в середині третього століття, коли Діонісій Александрійський висунув аргумент, що грецький діалект Об’явлення суттєво відрізняється від мови інших Іванових праць, тому воно не могло бути написане тим же автором. Він також відзначав, що деякі ключові ідеї Іванових праць відсутні в книзі Об’явлення (наприклад, про любов, правду, благодать, радість), а це свідчить проти спільного авторства Об’явлення та інших НЗ книг, які приписуються апостолові (детально про аргументи Діонісія див. Евсебій, Історія Церкви 7, 25). Більшість сучасних дослідників погоджується з цією оцінкою, тож не приймає традиції, яка пов’язує Об’явлення з апостолом Іваном. Таким чином, були сформульовані альтернативні теорії авторства, хоча одностайності так і не досягнуто. Івана в книзі Об’явлення ідентифікували як (1) Івана Христителя, (2) Івана Марка, автора Другого Євангелія, (3) невідомого пророка з Палестини на ім’я Іван, (4) Івана Старшого (Пресвітера), за твердженням деяких стародавніх авторів, сучасника апостола Івана в Ефесі, та (5) невідомого автора, який використав ім’я апостола в якості псевдоніма, щоб надати авторитетності своїй праці. Назагал християнські дослідники єдині в думці, що автором Об’явлення є християнський пророк, про якого більше нічого не відомо.
На жаль, ці альтернативні пропозиції не без недоліків і вимагають різного роду домислів та здогадів. Отож усе ще є дослідники, які вважають традицію апостольського авторства історично правдоподібною й висувають аргумент, що можна знайти розумні пояснення відмінностям між Об’явленням та іншими Івановими працями. Серед ознак книги, які достатньою мірою підтверджують тезу про апостольське авторство, слід розглянути такі. (1) Згадка лише імені «Іван» без подальшого пояснення вказує на те, що автор був добре відомим і не мусив відстоювати своїх повноважень чи авторитету (1:1). Припускалося, що читачі знатимуть, ким він був, тож прийматимуть його настанови та напоумлення без сумніву. І навпаки, якщо би хтось просто використовував ім’я Іван як псевдонім, він найвірогідніше додав би титул, такий як «апостол», щоб не було непорозуміння серед читачів стосовно того, на чий авторитет покликаються цим іменем. (2) Сім Церков Малої Азії, про які йдеться в Об. 2-3, усі розміщені в малоазійському регіоні Ефесу, де, згідно з традицією, апостол Іван служив у пізні роки свого життя. (3) Не викликає сумнівів той факт, що книга Об’явлення написана в іншому стилі, ніж Євангеліє та Послання Івана. Сам по собі цей факт не виключає можливості, що один автор є відповідальний за всі книги, про які йде мова; зрештою, не можна очікувати, що книги, написані в різних літературних жанрах, будуть дуже подібні. Однак невідповідностей у стилі написання та богословських концепціях не так легко пояснити. Ця проблема особливо актуальна для тих дослідників, які вважають, що всі праці, традиційно приписувані Іванові, були написані близько кінця першого століття. Однак, якщо Об’явлення з’явилося в кінці 60-х pp. (як аргументується далі), тоді від часу його написання до виходу Євангелія й послань у кінці 90-их pp. мали минути аж 30 років. Це може належним чином пояснити, чому Об’явлення написане грубою грецькою мовою під сильним семітським впливом, а Євангеліє та Послання – більш вишуканою, правильною грецькою, хоча також із відчутним семітським відтінком. Таке стилістичне удосконалення є саме тим сценарієм, якого можна очікувати від мовця-семіта, що вивчав грецьку як іноземну й чиє опанування грецькою говіркою покращувалося протягом багатьох років. Що стосується богословських концепцій, як слушно вказує Діонісій, декілька ключових тем четвертого Євангелія відсутні в Об’явленні. Однак це не заперечує їх спільного авторства, бо невідомо, наскільки вільним автор Об’явлення був у тому, щоб укласти оповідь про свої видіння. Якщо виходити з того, що він насправді бачив описане, а змальовані ним пророчі та апокаліптичні сцени не зводяться винятково до літературного прийому, то в нас мало підстав думати, наче це видіння дозволяло йому вільно й творчо вдаватися до його улюблених богословських концепцій. За такої ситуації вражає те, що Об’явлення все ж має низку спільних елементів з іншими Івановими працями (а особливо з Євангелієм від Івана), не властивих решті НЗ праць. Сюди відноситься те, що Ісуса названо «Словом» (Об. 19:13; Ів. 1:1,14); духовні благословення Ісуса описуються як «жива вода» (Об. 7:17; Ів. 7:38); уживається звертання до Марії, Матері Ісуса, як до «жінки» (Об. 12:1; Ів. 19:26); дається посилання на Зах. 12:10 стосовно Ісуса як Месії, Якого «прокололи» (Об. 1:7; Ів. 19:37).
Жодного з цих міркувань, узятого окремо, не достатньо, щоб довести апостольське авторство книги Об’явлення. Радше важливою є їх сукупна вага. Хоча будь-яке альтернативне авторство з раніше перелічених виглядає ймовірним з огляду на частину свідчень, та саме апостол краще за інших сумісний сукупно з усіма свідченнями. Якщо ще й врахувати загальновизнані свідчення ранньої Церкви, ми таки маємо достатні підстави приписувати Об’явлення апостолові Івану.
Час написання. Жодна інша фонова інформація не є настільки вагомою для тлумачення Об’явлення, як час написання книги. Зрештою, значна частина його смислу визначається історичними подіями та обставинами, які Іван має на меті пояснити. Здебільшого стародавні та сучасні дослідники дотримуються двох альтернативних точок зору: переважаюча більшість датує книгу серединою 90-их pp. першого століття, а меншість – кінцем 60-их pp. (1) Згідно з поглядом більшості, Об’явлення було укладене наприкінці правління імператора Доміціана (від 81 до 96 pp. після Р.Х.). Таку дату підтверджують і стародавні автори, зокрема св. Іреней (180 р. після Р.Х.), Вікторин Петтавський (270 р. після Р.Х.) та св. Єронім (370 р. після Р.Х.). Більшість сучасних дослідників також приймає цю точку зору та пояснює символізм книги через боротьбу, не на життя, а на смерть, із Римською імперією в кінці першого століття. Загибель міста-блудниці в Об. 17-18 часто трактується як Божий суд над поганським Римом. (2) На думку меншості, Об’явлення було укладене в кінці правління імператора Нерона або незабаром після нього (54-68 pp. після Р.Х.). Стародавні свідчення на підтримку цієї дати походять від заголовків давньо-сирійських версій Об’явлення, в яких стверджується, що Іван отримав ці видіння, коли його вислав на острів Патмос кесар Нерон. Окрім того, Андрій Кесарійський, каппадокійський єпископ п’ятого століття, говорить про те, що декілька богословів його днів як датували, так і тлумачили книгу Об’явлення крізь призму римської облоги та знищення Єрусалиму в 70 р. після Р.Х. Дослідники, прихильники цієї, ранньої, дати, як правило, пояснюють тему християнських страждань єврейським опором Євангелії, а також переслідуваннями з боку Нерона, які спалахнули в середині 60-их pp. Вони схиляються до того, щоб розглядати знищення вогнем міста-блудниці в Об. 17-18 як падіння Єрусалиму. Незважаючи на погляд більшості, який поміщає укладання Об’явлення в період близько 96 р. після Р.Х., багато внутрішніх свідчень можуть читатися на підтримку дати до 70 р. після Р.Х. Якщо взяти до уваги всі факти, можна стверджувати, що час близько 68 р. після Р.Х. дозволяє найкраще розуміти видіння книги, які в іншому випадку спантеличували б.
