1 Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя, 2 а життя з’явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й з’явилося нам, 3 що ми бачили й чули про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом. 4 А це пишемо вам, щоб повна була ваша радість!
1:1-4 Пролог дає свідчення тайні Втілення. Іван говорить від усіх апостолів («ми»), коли свідчить, що Ісус є життям і Сином Бога, Який об’явився нам так, що Його можна було бачити, чути та торкнутися, коли зійшов у тілі як людина (4:2). Іван описує Втілення мовою, яку також можна застосувати до тайн Церкви. Через ці літургійні знаки та дії Христос продовжує давати Своє життя світові в такий спосіб, щоб ми його могли сприйняти нашими відчуттями. Це особливо стосується Євхаристії, яка дає нам людське «тіло» (1Ів. 4:2) та «кров» (5:6) Ісуса вже воскреслого й прославленого.
1:1 початку: тобто коли християнська проповідь уперше досягла первісних читачів (2:7, 24; 3:11). Також присутня алюзія на «початку», згадане в Ів. 1:1, де це посилання вказує аж до початку творіння, коли Бог створив усі речі через Свого божественного Сина (1Ів. 2:13-14; 3:8); Слово життя: добра новина Євангелія. Його осередком є особисте «Слово» Отця, Ісус Христос (Ів. 1:1; Об. 19:13).
1:2 в Отця: Христос утілює вічне життя (5:11), в якому Він має частку разом з Отцем у Своїй божественності (Ів. 5:26). Це означає, що Сам Христос є Правдивим Богом (1Ів. 5:20; Ів. 1:1) і що Він об’являє нам тайну Божого внутрішнього життя як Трійці (Ів. 1:18).
1:3 спільність: міжособистісний союз, який віруючі мають із Богом та одне з одним (1:6-7). Він базується на спільній участі в божественному житті, яке встановлює нас Божими дітьми (3:1). Апостоли поширюють цей дар іншим через своє проповідування та сакраментальну службу[1] (1Кор. 10:16-17).
5 А це звістка, що ми її чули від Нього і звіщаємо вам: Бог є світло, і немає в Нім жадної темряви! 6 Коли ж кажемо, що маємо спільність із Ним, а ходимо в темряві, то неправду говоримо й правди не чинимо! 7 Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха. 8 Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди! 9 Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої. 10 А як кажемо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас!
1:5 Бог є світло: означає, що Бог є безкінечною добротою, чистотою та правдою; темряви: означає все те зле та оманливе, що вигадав диявол (Ів. 3:19-21). Спільність з Отцем неможлива, якщо віруючі не живуть у світлі – любити так, як любить Бог, і залишатися чистими від гріха, позаяк Бог є чистим (1Ів. 1:6-7). Це чорно-біле бачення світу також поділяється єврейськими авторами Сувоїв Мертвого моря, які проводили подібні контрасти між духовними реаліями, застосовуючи мову світла та темряви.
1:8 не маєм гріха: зухвала заява. Іван застерігає читачів, що вперта відмова визнавати гріх є оманою й у той же час образою Бога (1:10).
1:9 Коли ми свої гріхи визнаємо: Іван передбачає не загальне визнання слабкості чи навіть гріховності, а зізнання у конкретних проступках (Пс. 32:3-5). Бог зі Свого боку бажає виявити милосердя сокрушеному духові (Пс. 51:17). На відміну від учення декого, потреба в каятті, сповіді та прощенні є безперервною протягом християнського життя; інакше Господь би не закликав віруючих постійно шукати прощення (Мт. 6:12; Лк. 11:4). Зверніть увагу, що біблійний термін – сповідь» (гр. homologeō) є тим, що ми робимо губами, а не просто в тиші свого серця (Мр. 1:5; Рим. 10:10; Як. 5:16). Церква заохочує особисту сповідь гріхів Богові. За звичайних обставин це повинно приводити нас до Таїнства Примирення й Поєднання. Ісус говорить про це ж у Ів. 20:23, де дає апостолам Свою владу відпустити або затримати гріхи на власний розсуд. Цей розсуд не може бути застосований без знання конкретних гріхів, про які дізнаються через словесну сповідь грішника. Сповідь священикові не є християнським нововведенням, а продовженням та таїнственним піднесенням практики, якої тривалий час дотримувалися в Ізраїлі (Лев. 5:5-6; Чис. 5:5-10).
[1] Уділяли Святі Таїнства. – Прим. богосл. ред.
