Втеча від Спасителя, або Важко бути з Богом

Прийнято вважати, що віруюча людина перебуває у вигіднішому становищі, ніж невіруюча: віра допомагає їй вистояти, дає надію і сили у важких життєвих обставинах, віруючому простіше і комфортніше – він знає всі відповіді, його не мучать сумніви, він приймає рішення без коливань. Віра – бадьорить, надає сил.

Якщо ви дивитесь на віруючого під таким ракурсом, вам має бути близьким погляд покійного Володимира Ульянова-Леніна, який бачив у релігії різновид духовної сивухи, в якій раби капіталу топлять свою убогість і безправ’я.

І в цьому є своя правда: завжди був певний відсоток людей, які втікають у релігію від проблем, які тікають від світу. Але таких одиниці. Кажу, як людина, яка спостерігає зсередини. Рятуватися від світу – у цьому є своя користь, свій інтерес. Але чи легше і чи простіше – бути віруючим?

Якщо підходити до віри з міркою користі, то будемо чесними, – віруючий значно більше втратить, ніж набуде. Більшість способів влаштуватися в цьому житті нам, віруючим, недоступні. Нам просто совісно цим користуватися. І не лише тому, що Писання чи Церква забороняє.

Просто – не можемо по-другому. Не в змозі переступити через себе, навіть якщо дуже потрібно. І проходять повз нас багато задоволень цього світу, відрадні насолоди, кар’єрні рішення, доступні ходи.

Віруючим бути невигідно. Але хтось допитливий заперечить: але ж є вигода духовна, ми позбавляємо себе тут якихось тимчасових радощів, уникаємо пристрастей і неправди, але там, у Царстві Небесному, нам відплатиться з часом – а що це, якщо не вигідне вкладення свого життя?

Проте нагадаємо собі: біблійні обітниці викладені мовою образів, метафор. Категорії вигоди і користі в описі Царства Небесного не працюють, та й потрібно бути чесним: віруючи ми не тому, що хочемо вигідно себе вкласти в якийсь максимально довгостроковий проект. У нас просто немає вибору.

Господь назвав Себе Істиною (Ін. 14:6), і віруюча людина відрізняється від невіруючої якраз тим, що Істина наздогнала її, і вона живе в присутності Істини, ходить перед Богом, і це так, навіть якщо я ретельно уникаю праведного життя, тікаю від Євангелія, рятуюся від Спасителя.

Покликання не є питання вибору. Тому що Істина – це те, що є насправді. Те, що Є. У досвіді Істини є невловимий момент примусу. Перебувати в Істині означає вийти зі сфери свободи вибору. Можна вибрати релігію, але не віру. Перебуваючи в Істині, ти знаєш, як Є насправді, що достовірно, що є справжнє, що максимально реальне, що настільки Є, що з цим ніяк не посперечаєшся.

Тому бути християнином – це дуже боляче. Це трагічно. Ти знаєш, не просто те, що Бог є, ти знаєш, Хто Він, як дивиться на тебе, на що чекає від тебе, що робить для тебе. Ні – не знаєш, а переживаєш Його Дійсно Живим і Сущим: Він Є. І в цій простій фразі – увесь досвід віри.

Але ще ти знаєш – досвідчено, практично, усією шкірою твоєю, усім серцем, – наскільки хворий світ і людина, скільки «пітьми безпросвітної в грудях людини» – у тебе в грудях, – і як тяжко дається добро, яких зусиль це все вартує і як важко бути людиною. Як важко і боляче бути. Бути – боляче.

І найважче: від цього нікуди не сховаєшся. Від Бога нікуди не сховаєшся. І не подумайте, що це думки якогось релігійного інваліда. Цей досвід був близький навіть царю Давиду. Навіть у нього з’являлося в серці бажання втекти від Бога, надія врятуватися від Творця, сховатися від Вседержителя, і він гостро переживав конфлікт істини і свободи: «Куди піду я від Духа Твого і від лиця Твого куди втечу? Зійду на небо – Ти там перебуваєш; зійду в пекло – і там Ти. Чи візьму крила в ранньої зорі і переселюся на самий край моря, і там рука Твоя поведе мене, і правиця Твоя триматиме мене. Сказав би я: може, темрява сховає мене, то й темрява стане світлою перед Тобою. Не сховає від Тебе й темрява, бо й ніч перед Тобою як день; і пітьма перед Тобою як світло» (Пс. 138:7-12).

Хочеш втекти від Бога? Він Сам збере тебе в дорогу, ти вибиратимешся з огорожі церковної на Його плечах, і якими б ущелинами не поневірявся, в яких би прірвах не ховався – Він все одно буде поруч, і руки Його, дбайливі і люблячі, завжди підтримають тебе і зігріють, навіть якщо ти боротимешся з цим теплом і відштовхнеш цю руку.

Неможливо перестати бути віруючим. Це ніяк «не вимикається». Бог є, і з Ним – правда, з Ним усе правильне, природне, справжнє і значне. Бути з Ним – «природне місце» людини, і ми прагнемо до Нього, жадаємо любити Його, але пітьма всередині завжди чинить опір живому, не хоче життя, боїться складного, ховається від Бога, нехай навіть і в пеклі чи «на самому краю моря».

Було б легше, якби Бога не було. Але Він є. Надто є. І ніщо з цим зробити не можна. Його не можна попросити не бути, це єдине, що Йому не під силу.

А ще важче те, що є Христос. Його життя, Його вчення, найголовніше, – Він Сам. Занадто близько Він підійшов до кожного з нас, і ми нікуди не можемо сховатися від Нього, Його життя не просто пронизує наше, але наше життя і є Він. Ми тому і живі, що дихаємо Їм, живемо Його життям, любимо Його любов’ю, радіємо Його радістю.

Тому так дивно звучить питання: чого Церква хоче від нас? Ми – Тіло Христове. Ми і є Церква. Що саме я, як частина Христового Тіла, хочу від себе? Просто бути. Бути по-справжньому. Бути таким і таким образом, як мене задумав і створив Бог. А це дуже непросто. Це важко, як усе справжнє прекрасне.

Простіше бути без Бога. Тобто зовсім не бути. Зачаровані томливою і уявною простотою небуття, ми хочемо сховатися від Бога, заборонити Йому бути чи хоч би не знати про Нього нічого: є Він, немає Його – нічого не хочу про це знати, і не нагадуйте мені.

Віруючі – лякають. Тривожать. Це неспокійний народ, що постійно турбує. Без них простіше. Без віри простіше, простіше – без віруючих. І куди простіше без їхнього Бога.

І ми, віруючі, часом заздримо невіруючим або просто людям релігійним. Їм простіше. Зрозуміліше. Вони не зустріли Його – Справжнього Утішителя, Який позбавляє спокою, відпочинку і сну. Справжнього Отця. Безкорисливого Наставника, який шукав «не нашого, а нас» (див. 2Кор. 12:14), і знайшов і, як полохливу загублену вівцю, поклав на плечі Свої, «посадив Собі на шию», врятував від себе самих.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Попередній запис

Тягар дорослої людини

Люди взагалі живуть довго. Якби я був котом, то давно б вже помер. Усі мої коти-ровесники, як і поні мого ... Читати далі

Наступний запис

Складні запитання

Чи важко бути вірним, чи важко вірити в Бога? Подібним питанням задається чимало людей, які вагаються: чи варто вірити в ... Читати далі